КОМЕНТАТОР

ПН06252018

rssfacebook_iconvkontaktetwitter-icon
Інші види спорту Важка атлетика Олімпійський чемпіон: З то­бою роз­мов­ля­ють ли­ше то­ді, ко­ли ти на "бі­ло­му ко­ні"

Олімпійський чемпіон: З то­бою роз­мов­ля­ють ли­ше то­ді, ко­ли ти на "бі­ло­му ко­ні"

Korol_PetroЛьвів­'я­нин Пет­ро Ко­роль дов­гий час був єди­ним олім­пійсь­ким чем­пі­о­ном, який зрос­тав у на­шо­му міс­ті й до­ни­ні жи­ве у Льво­ві. Йо­го ти­ту­ли не мо­жуть не вра­жа­ти: чем­пі­он Олім­пійсь­ких ігор 1976 ро­ку, три­ра­зо­вий чем­пі­он сві­ту, чем­пі­он Єв­ро­пи, чем­пі­он і сріб­ний при­зер СРСР, не­од­но­ра­зо­вий чем­пі­он Ук­ра­ї­ни. Пет­ро Ко­роль вста­но­вив 12 сві­то­вих ре­кор­дів. У йо­го ак­ти­ві є ре­кор­ди, що за­ли­ши­ли­ся не по­би­ти­ми в Ук­ра­ї­ні й до­те­пер. В екс­клю­зив­но­му ін­тер­в'ю Пет­ро Кін­дра­то­вич роз­по­вів про свою слав­ну кар­'є­ру.

– За­га­лом важ­кій ат­ле­ти­ці я прис­вя­тив 25 ро­ків, – роз­по­чав свою роз­по­відь Пет­ро Ко­роль. – Для то­го, щоб пот­ра­пи­ти на Олім­пі­а­ду, пот­ріб­но бу­ло ста­ти чем­пі­о­ном СРСР. Мо­їм го­лов­ним кон­ку­рен­том був мос­квич Му­хар­бі Кир­жи­нов. На­пе­ре­дод­ні по­їз­дки на Олім­пі­а­ду в Мюн­хен я став пе­ре­мож­цем Спар­та­кі­а­ди на­ро­дів СРСР і був ре­аль­ним кан­ди­да­том на по­їз­дку в Ні­меч­чи­ну. На жаль, у спор­ті час­то бу­ває так, що "своя со­роч­ка ближ­че до ті­ла". Мож­на ска­за­ти, що ме­не зня­ли з лі­та­ка, який пря­му­вав на Олім­пі­а­ду, й по­са­ди­ли в ньо­го Кир­жи­но­ва. Річ у тім, що йо­го тре­нер пра­цю­вав у збір­ній Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу. Оче­вид­но, ця об­ста­ви­на ста­ла ви­рі­шаль­ною в зат­вер­джен­ні Му­хар­бі в скла­ді олім­пійсь­кої збір­ної. Для то­го, щоб під­го­ту­ва­ти­ся до Олім­пі­а­ди, я ви­ру­шив до Ки­є­ва на Все­со­юз­ну спар­та­кі­а­ду "Ди­на­мо". Му­хар­бі Кир­жи­нов у Мюн­хе­ні в су­мі зро­бив 305 кг, а я на Спар­та­кі­а­ді в Ки­є­ві – 307. Він виг­рав Олім­пі­а­ду, а я – Спар­та­кі­а­ду.

Піс­ля нев­да­лої спро­би пот­ра­пи­ти на Олім­пійсь­кі іг­ри я про­дов­жив на­по­лег­ли­во пра­цю­ва­ти. За 4 ро­ки не­об­хід­но бу­ло всім до­вес­ти, що са­ме я маю вис­ту­па­ти на нас­туп­них іг­рах у Мон­ре­а­лі. Пе­ре­міг Кир­жи­но­ва на пер­шос­ті Со­ю­зу, по­тім ми обоє ви­ру­ши­ли на чем­пі­о­нат сві­ту в сто­ли­цю Фі­ліп­пін Ма­ні­лу. Там я здо­лав і Кир­жи­но­ва, і на­шо­го го­лов­но­го кон­ку­рен­та на сві­то­вій аре­ні – по­ля­ка Збіґ­нє­ва Кач­ма­ре­ка, який нас пос­тій­но три­мав, так би мо­ви­ти, "на ді­є­ті". Так я здо­був свій пер­ший ти­тул чем­пі­о­на сві­ту. В 1973 ро­ці чем­пі­о­нат сві­ту був у Мос­кві. І зно­ву ме­ні вда­ло­ся ви­пе­ре­ди­ти кон­ку­рен­тів і ста­ти кан­ди­да­том но­мер один на по­їз­дку в Мон­ре­аль, де 1976 ро­ку відбувались Олім­пійсь­кі іг­ри. Під­го­тов­ка до най­важ­ли­ві­шо­го стар­ту чо­ти­ри­річ­чя бу­ла на ви­со­ко­му рів­ні. За спорт­сме­на­ми ди­ви­ли­ся, як за кос­мо­нав­та­ми. На­ша тре­ну­валь­на ба­за бу­ла не­по­да­лік від Мос­кви – в По­доль­ську.

Ос­нов­ни­ми пре­тен­ден­та­ми на олім­пійсь­ке "зо­ло­то" бу­ли, зно­ву ж та­ки, Збіґ­нєв Кач­ма­рек, Му­хар­бі Кир­жи­нов і я. Бо­роть­ба роз­по­ча­ла­ся ще за лаш­тун­ка­ми. Всі хо­ті­ли ма­ти що­най­мен­шу ва­гу. Ос­кіль­ки у важ­кій ат­ле­ти­ці, як­що ви зро­би­те од­на­ко­ву су­му, то пе­ре­мо­же той, хто мен­ше ва­жить. Я ва­жив на 150 гра­мів мен­ше від Кач­ма­ре­ка. Кир­жи­нов під час зма­гань "схо­пив ну­льо­ву ба­ран­ку" (три­чі пос­піль не під­няв за­дек­ла­ро­ва­ної ва­ги) і зій­шов з дис­тан­ції.

– Кач­ма­ре­ка на цій Олім­пі­а­ді зви­ну­ва­ти­ли у вжи­ван­ні до­пін­гу...


– Ще за ку­лі­са­ми спос­те­рі­гав за Кач­ма­ре­ком. Йо­го по­ве­дін­ка ви­да­ла­ся ме­ні див­ною. Ми час­то зус­трі­ча­ли­ся на між­на­род­них зма­ган­нях і доб­ре зна­ли один од­но­го. В спор­ті не­об­хід­но доб­ре вив­чи­ти сво­го су­пер­ни­ка й на­віть зна­ти, які про­дук­ти він вжи­ває. Ми за­ро­би­ли од­на­ко­ву су­му, про­те до­пін­го­ва ко­мі­сія ви­я­ви­ла в кро­ві по­ля­ка за­бо­ро­не­ні склад­ни­ки. Йо­го дис­ква­лі­фі­ку­ва­ли на 4 ро­ки. Так ме­ні вда­ло­ся за­во­ю­ва­ти олім­пійсь­ке "зо­ло­то". До ре­чі, я став най­стар­шим олім­пійсь­ким чем­пі­о­ном – у Мон­ре­а­лі, я вис­ту­пав у 37-річ­но­му ві­ці.

– Те­пер пе­ре­мож­цям Олім­пі­а­ди вип­ла­чу­ють пре­мі­аль­ні – 100 ти­сяч аме­ри­кансь­ких до­ла­рів. Скіль­ки вам зап­ла­ти­ли за "зо­ло­то" Мон­ре­а­ля?


– Це "не­бо і зем­ля". То­ді пи­тан­ня ви­на­го­ро­ди олім­пій­ців бу­ло в ком­пе­тен­ції Все­со­юз­но­го спор­тив­но­го ко­мі­те­ту, в яко­му був від­діл, у якому ці пи­тан­ня ви­рі­шу­вали. За пе­ре­мо­гу на Олім­пі­а­ді да­ва­ли мі­зер­ні гро­ші. Так, ме­ні да­ли су­му, якої за­лед­ве вис­та­чи­ло на "Жи­гу­лі". І ме­ні бу­ло на­віть ду­же тяж­ко заб­ра­ти ті гро­ші, які обі­ця­ли. Я на­ро­див­ся не в той час (смі­єть­ся). При мо­їх зас­лу­гах, те­пер я був би ба­га­ті­єм. Але я ні про що не шко­дую. Дер­жа­ва ме­не під­три­мує, от­ри­мую пре­зи­дентсь­ку сти­пен­дію, крім то­го маю ро­бо­ту та пен­сію по ві­ку. Сім­'ю я зда­тен під­три­ма­ти. За­до­во­ле­ний сво­їм жит­тям.

– Олім­пійсь­ку ме­даль збе­рег­ли?


– Звіс­но, во­на зі мною. Усі на­го­ро­ди збе­ріг. Не зро­бив так, як де­я­кі мої ко­ле­ги зі збір­ної СРСР, які про­пи­ли все, що ма­ли. Дя­ку­ю­чи Бо­гу, пі­шов "по пря­мій".

– Тоб­то, не всім ва­шим то­ва­ри­шам вда­ло­ся адап­ту­ва­ти­ся до жит­тя піс­ля спор­ту?


– Так, зі збір­ної СРСР тих ча­сів, ко­ли я вис­ту­пав, не всі змог­ли се­бе знай­ти по за­вер­шен­ні кар­'є­ри. Дех­то на­віть по­мер че­рез ал­ко­го­лізм. По­діб­не трап­ля­єть­ся не ли­ше у важ­кій ат­ле­ти­ці. Хто ро­зум­ні­ший чи силь­ні­ший ха­рак­те­ром, той ви­жи­ває. В ін­ших ви­ни­ка­ють проб­ле­ми. Ат­ле­ти від­да­ють спор­ту не один де­ся­ток ро­ків, за­ра­ди ус­пі­ху від­да­ють­ся спра­ві пов­ніс­тю, від­мов­ля­ють­ся від різ­них спо­кус. А ко­ли за­вер­шив вис­ту­пи, все стає дос­туп­ним. Не всі здат­ні вит­ри­ма­ти та­ке вип­ро­бу­ван­ня.

– На між­на­род­них зма­ган­нях від­чу­ва­ли на со­бі пиль­ний пог­ляд КДБ?


– Пе­ред по­їз­дка­ми за кор­дон нас обов­'яз­ко­во зап­ро­шу­ва­ли на спів­бе­сі­ду в Мі­ніс­терс­тво за­кор­дон­них справ СРСР. На цій спів­бе­сі­ді нам роз­по­ві­да­ли, як по­во­ди­ти­ся в тих чи ін­ших си­ту­а­ці­ях, за­бо­ро­ня­ли хо­ди­ти по­о­дин­ці то­що. На щас­тя, проб­лем із ка­де­біс­та­ми я не мав. У кож­но­му за­кор­дон­но­му "во­я­жі" спорт­сме­нів суп­ро­вод­жу­ва­ли лю­ди в ци­віль­но­му з КДБ. Ми з ни­ми ні­ко­ли не спіл­ку­ва­ли­ся. При­га­дую, їха­ли на чем­пі­о­нат сві­ту на Фі­ліп­пі­ни че­рез Япо­нію, де міс­це­ва вла­да зат­ри­ма­ла на­шо­го ка­де­біс­та. Во­ни прот­ри­ма­ли йо­го близь­ко до­би, а по­тім від­пус­ти­ли.

– Що ро­би­ли по за­вер­шен­ні кар­'є­ри?


– Був тре­не­ром. Але в нас ба­га­то "доб­рих" лю­дей, до­ве­ло­ся змі­ни­ти ро­бо­ту. Те­пер я пен­сі­о­нер, маю "не­о­фі­цій­ну ін­ва­лід­ність". Пра­цюю в Па­ла­ці спор­ту "Ди­на­мо" на по­са­ді інс­трук­то­ра. Хо­ча олім­пійсь­кий чем­пі­он на та­кій по­са­ді не має пра­ва пра­цю­ва­ти. Про­дов­жую пра­цю­ва­ти над со­бою. Ко­ли ні­ко­го не­має, за­чи­ня­ю­ся та пла­ваю в ба­сей­ні. У віль­ний час по­люб­ляю ри­ба­ли­ти. Як­що ме­ні тяж­ко, то від­ра­зу пря­мую на во­дой­му. Пе­ре­ко­на­ний, це най­кра­ща ре­а­бі­лі­та­ція. Без ри­би ні­ко­ли не по­вер­та­ю­ся до­до­му.

– "Не­о­фі­цій­на ін­ва­лід­ність" – це що та­ке?


– Я її міг офор­ми­ти, але не зро­бив цьо­го. В ме­не впро­довж трид­ця­ти ро­ків є проб­ле­ми з ко­лі­ном. Тре­ба мі­ня­ти ко­лін­ний суг­лоб. Це нас­лі­док важ­ких тре­ну­вань.

– Пет­ро Кін­дра­то­ви­чу, ви кіль­ка де­сят­ків ро­ків бу­ли єди­ним олім­пійсь­ким чем­пі­о­ном, який не пе­ре­ї­хав із рід­но­го міс­та. Чо­му так ста­ло­ся?

– Ме­ні про­по­ну­ва­ли пе­ре­ї­ха­ти не ли­ше в Ки­їв, а й в ба­га­то ін­ших міст Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу. На­віть за кор­дон про­по­ну­ва­ли пе­ре­ї­ха­ти. Але ме­не все влаш­то­ву­ва­ло у Льво­ві, то­му на­віть і не ду­мав ку­дись пе­ре­їз­ди­ти. А ко­ли припинив вис­ту­па­ти, всі про­по­зи­ції від­па­ли. З то­бою роз­мов­ля­ють ли­ше то­ді, ко­ли ти на "бі­ло­му ко­ні".

– А за кор­до­ном де мог­ли б жи­ти?


– На Олім­пійсь­ких іг­рах у Ка­на­ді ме­ні про­по­ну­ва­ли за­ли­ши­ти­ся там. Та­кож зап­ро­шу­ва­ли в Япо­нію, ку­ди нас за­ма­нив один міль­йо­нер, який зап­ро­сив Ко­лєс­ні­ко­ва – олім­пійсь­ко­го чем­пі­о­на, та ме­не у свою кра­ї­ну для під­го­тов­ки їх­ніх спорт­сме­нів. За йо­го ра­ху­нок ми при­їз­ди­ли в Япо­нію, де­я­кий час там жи­ли й тре­ну­ва­ли міс­це­вих спорт­сме­нів. Дві­чі на­ві­ду­ва­ли­ся в Япо­нію, і нам зав­жди про­по­ну­ва­ли не­по­га­ні умо­ви для тре­ну­вань, про­жи­ван­ня. Про­по­ну­ва­ли пе­ре­ї­ха­ти в Фе­де­ра­тив­ну рес­пуб­лі­ку Ні­меч­чи­на.

– Що спо­ну­ка­ло вас від­мов­ля­ти­ся від цих про­по­зи­цій?


– По-пер­ше, сім­'я, яка за­ли­ши­ла­ся в Со­ю­зі. По-дру­ге, то­ді в нас був зов­сім ін­ший сві­тог­ляд. Пе­ред по­їз­дка­ми за кор­дон із на­ми про­во­ди­ли спів­бе­сі­ди, піс­ля чо­го з'яв­ля­ло­ся від­чут­тя від­по­ві­даль­нос­ті пе­ред бать­ків­щи­ною. То­му я не міг зра­ди­ти до­ві­ри лю­дей і за­ли­ши­ти­ся за кор­до­ном.

– Ни­ні не шко­ду­є­те, що не ско­рис­та­ли­ся на­го­дою змі­ни­ти міс­це про­жи­ван­ня?

– Ні, аб­со­лют­но не шко­дую. Я знаю, що в цьо­му жит­ті прос­то так ні­чо­го не бу­ває. При­пус­ті­мо, я пе­рей­шов би до них. Як­що я не пе­ре­міг би на жод­но­му чем­пі­о­на­ті сві­ту, то за­ли­шив­ся б там бі­ля "роз­би­то­го ко­ри­та". Ін­ша річ, як­би я знав, що здо­бу­ду цю пе­ре­мо­гу. Але при прий­нят­ті рі­шен­ня я не ке­ру­вав­ся ви­нят­ко­во цим. Моя сім­'я ні­ко­ли б не по­го­ди­ла­ся пе­ре­їж­джа­ти за кор­дон для пос­тій­но­го про­жи­ван­ня.

http://pohlyad.com/

Додати коментар


Новини партнерів