Сербський захисник «Політехніки-Галичини» у Львові провів не так багато часу, однак його жага до гри не була непоміченою уболівальниками. Ніколу Лєпоєвіча поважають і завжди із за…
Сербський захисник «Політехніки-Галичини» у Львові провів не так багато часу, однак його жага до гри не була непоміченою уболівальниками. Ніколу Лєпоєвіча поважають і завжди із захопленням чекають на майданчику…
– Ніколo, розкажи, як ти розпочинав свій шлях у баскетбол?
– Я народився в маленькому містечку Кралєво. Там я розпочав займатися баскетболом, коли мені виповнилося 10 років. Перші кроки зробив у місцевій команді «Слоґа». У цьому колективі я виступав за кадетську та юніорську команди. З часом я почав грати за дубль основи «Слоґи». Три роки мене називали найкращим гравцем ліги (кадетської та юніорської), набираючи в середньому 30 очок. Такі результати дозволили мені зіграти за кадетську, юніорську та молодіжну збірні Сербії.
Згодом, коли мені виповнилося 17 років почав потрохи долучатися до основи «Слоґи». Щоправда, на майданчик мене випускали лише хвилин на п’ять.
– З цього розпочалася твоя професійна кар’єра?
– Ні, через рік я підписав контракт із «ОККА-Бєлґрад», де провів два роки. Після цього ще два роки мені довелося пограти за «Црвену Звєзду», з якою брав участь в Кубку УЛЕБ. У внутрішньому чемпіонаті Сербії чемпіоном мені так і не вдалося стати – двічі поспіль ми займали друге місце. Моєю наступною командою стала грецька «Ларісса», у якій провів також два роки. У Греції мені вдалося пограти у Кубку Виклику. Після закінчення чемпіонату я підписав контракт з українським «Хіміком», який у той час змагався у плей-офф суперліги. У підсумку южненська команда завоювала бронзові нагороди чемпіонату. Керівництво «Хіміка» запропонувало мені контракт на ще один рік, а третє місце у чемпіонаті дозволило моїй команді виступати у Кубку Виклику. Та продовженню моєї кар’єри завадила травма, якої я зазнав у лютому 2008-го. Цілий місяць я лікувався у себе на батьківщині, а згодом потрапив у польський «Полпак» (до речі, тоді польську команду очолював Михайло Увалін. – Н.Л.). А вже в сезоні 2008-2009 підписав контракт з російським «Юграсом» із Сурґута. Наступний рік я також мав провести у Сурґуті, однак фінансова криза внесла свої корективи і ця команда вилетіла з Суперліги А. Після цього я повернувся додому, де розпочинав сезон за уже знайомий «ОККА-Бєлґрад». Там я уже отримав статус вільного гравця й, за домовленістю, я міг у будь-який момент перейти в інший клуб. Коли завершився контракт із «ОККА» я перейшов у кіпрський «АПОЕЛ». І вже після Кіпру я потрапив до Львова.
– Дивлячись на твою кар’єру варто зазначити, що практично у кожному клубі ти виступав по два роки…
– У кожній команді, де б я не виступав, намагався повністю викладатися і на тренуваннях, і під час матчів. Завжди прагнув зробити результат приємним для свого колективу. Напевно через моє велике бажання тренери й намагалися затримати мене на довший час. До того ж, я у кожній країні намагався вивчати її мову: у Греції – грецьку, в Росії – російську, в Україні – українську. А це завжди допомагає краще порозумітися із керівництвом клубів.
– Ти виступаєш на позиції другого-третього номера…
– Так, я снайпер в команді. Раніше, коли розпочинав кар’єру грав на позиції першого номера. Думаю, навіть зараз міг би бути розігруючим. Я розумію, що бути плеймейкером не так уже й легко. Потрібно думати за всю команду, за її атаки та захист, потрібно добре відчувати партнерів на паркеті. Та на цьому обов’язки розігруючого не закінчуються. Окрім «великого серця» у деяких епізодах потрібно і самому забивати.
– Ніколо, ти вже грав у командах, в яких багато легіонерів, як ти вважаєш, це шкодить загальному результату?
– Якщо гравці командні у прямому розумінні цього слова, не важливо якої вони національності. Якщо гравці добре працюють і тренер зможе їх об’єднати тоді проблем не буде. Але я особисто не дуже люблю, коли в команді дуже багато іноземців. Це не надто добре, коли багато легіонерів. Я сам із Сербії і тут – легіонер. Щиро кажучи, зараз в Україні справді дуже багато іноземців, особливо американців. Для розвитку українського баскетболу це дуже погано. Я бачу наразі один БК «Київ», який повністю має український склад і це не надто заважає йому демонструвати результат. З іншого боку ми бачимо южненський «Хімік», довгий час ця команда знаходилася на перших позиціях у чемпіонаті, коли у них було чимало легіонерів. Зараз вони внизу турнірної таблиці. Результат завжди стоїть вище за будь-які амбіції. Якщо тренер не може знайти майстерного вітчизняного виконавця на ту чи іншу позицію, але потрібно боротися за високі місця, він буде брати легіонера.
– Чи вистачає зараз «Політехніці-Галичині» бойового духу?
– Команда за сезон змінилася дуже кардинально. Одні люди приходять, а інші залишають колектив. У такій ситуації дух команди і взаєморозуміння між гравцями будуть падати. Окрім цього змінився тренер. Та наш дух наразі поганим я не назву. Ми хочемо працювати, прийшов новий тренер і всі хочуть перемагати.
– В останньому виїзному матчі проти «Пульсару» львівська команда дуже мало забила, чому?
– Ми дуже погано кидали, не забивали. І це все було на старті матчу. А коли так починаєш, психологічно ламаєшся. Більше того «Пульсар» забивав практично все. Полторацький дуже добре зіграв, а ми, у свою чергу, погано захищалися. Мені здається, що «Пульсар» зіграв свій найкращий матч за цілий сезон. Важко пояснити чому так сталося, ми не заслуговували на такий результат.
– Чого не вистачає команді для хорошого результату?
– Потрібно багато працювати. У нас ще чимало проблем із побудовою гри. Мені, як снайперу, наприклад, важливі «заслони». Наша команда наразі не так активно їх використовує. Ми їх відпрацьовуємо на тренуваннях, однак під час матчів дуже важко вийти на оперативний простір. Аби виконати кидок.
– Чи була уже розмова з керівництвом клубу щодо продовження контракту?
– Хіба просто усні перемовини. Точно сказати про своє майбутнє зможу лише після останнього матчу сезону.
– Ти у Львові уже провів практично два місяці. Уже встиг познайомитися з містом?
– Так, мені вдалося ознайомитися зі Львовом. Дуже красиве місто, особливо його стародавня частина. Чимось мені нагадує навіть Сербію. Тут живуть дуже хороші люди. Навіть мої теперішні сусіди мене приємно вразили. Коли вони познайомилися зі мною, були дуже задоволеними, що я баскетболіст і захищаю кольори Львова. Завжди запитують чи все гаразд, як справи.
Ще більше мене приємно здивувала велика кількість ресторанів. Українська кухня мені прийшлася до душі. Я покуштував багато нового, що мені дуже сподобалося. Перше знайомство з українськими стравами у мене пройшло під «котлету по-київськи». Та пізніше я дізнався про широкий асортимент різноманітних салатів, український борщ, грибну юшку, бульйон та вареники. Це вразило!
– Ще не одружився?
– У мене є дівчина у Бєлґраді. Вона мене чекає.
– Хобі є?
– Люблю багато речей. Особливо грати на гітарі. Зараз у мене немає гітари і часу, однак це найкращий спосіб провести час. Наразі часу вистачає лише пограти в комп’ютерні ігри. Особливо подобається «ФІФА-2010». З Мілошем Бойовічем, Єгором Кухарським та Миколою Полюляком ми влаштовуємо навіть турніри з футболу.
Джерело: БК Політехніка-Галичина
