Кілька років тому тодішній головний тренер МБК «Одеса» Валентин Воронін торкнувся теми молодих гравців, яких він не проти бачити у своїй команді. Зокрема, він сказав: «Непогано було б попрацювати з розкутими близнюками із «Сумихімпрому», але хто їх мені дасть!» Минули роки, і, треба ж такому статися, обидва брати Кривичі з’явилися в майках із написом «ОДЕСА», але не разом, а поодинці: спочатку Ігор, а потім і Ростислав. До вашої уваги інтерв’ю прес-служби БК «ОДЕСА» із гравцем «акул» й учасником майбутнього Матчу Зірок 2011 Ростиславом Кривичем.
Баскетболом ми з братом почали займатися спочатку в 42-й школі, де навчалися, а потім у «Кіровці», – згадує Ростислав Кривич. – Тоді в Харкові був справжній баскетбольний бум: за лідерство в місті боролися школи «Політехніка», «Кіровця», ДЮСШ-7 та інші. Зараз, наскільки мені відомо, цього немає. На жаль, криза зачепила й нас. За «Кіровець» ми встигли зіграти 2-3 гри, і гроші закінчилися. Настало затишшя, яке тривало 3-4 роки.
Це ж як?
Ми з Ігорем вступили до інфізу, продовжували тренуватися в «Кіровці», а грали лише за інститутську команду в міських змаганнях.
Невже не могли знайти собі професійний клуб?
Молоді були, повністю довіряли своєму тренеру – Владиславу Миколайовичу Кудімову. Тренер він хороший, багато чому нас навчив. Але віддавати нас просто так не хотів. Постійно обіцяв, що все буде нормально. Але нормальним наше життя назвати було не можна. Мама піднімала нас з братом самотужки. Працювала на базарі 24 години на добу, але грошей не вистачало. Довелося й мені йти у вантажники. Цілий рік тягав коробки та мішки.
По черзі з Ігорем працювали?
Ні, Ігор мене тільки підміняв у разі хвороби. Адже я – старший. Нехай лише на 15 хвилин, але старший. Так що вважав себе відповідальним за благополуччя сім’ї. Загалом, урок отримав незабутній. На власній шкурі відчув, як непросто дається життя. Зате навчився цінувати кожен наданий долею шанс. І сьогодні мамі не треба важко працювати на «базарі». Вона ні в чому не потребує, і мене це радує.
Шанс з’явився з переходом у «Сумихімпром»?
У якийсь момент ми з Ігорем втомилися чекати й вирішили поговорити з тренером відверто. Він нас зрозумів і фактично протягом кількох днів знайшов нам клуб. Пригадую, «Сумихімпром», який тоді тільки створювався, приїхав до Харкова на товариські ігри. Сумчани, які дебютували в Першій лізі, за півроку не виграли жодної гри. Їм терміново були потрібні перший і п’ятий номери. Про другого-третього навіть мова не йшла. Але в підсумку ми буквально наступного дня після спарингу опинилися в команді. Разом з нами туди перейшли Андрій Близниченко, Сергій Литвинюк і Новіков Геннадій Миколайович.
І які були враження від першого в кар’єрі професійного клубу?
Приголомшливі. І справа не тільки в тому, що у нас з’явилися перші пристойні на ті часи гроші. Коли чую від когось, у якій дружній команді він виступав, лише посміхаюся про себе. Більш дружного колективу, ніж «Сумихімпром», бути не може. Кілька років склад, за винятком легіонерів, практично не змінювався. Іноземців у команді взагалі було мало – переважно литовці. Здається, ще один американець і білорус Олег Коженець. У готелі команді був повністю відведений один поверх. Дружили родинами, ходили один до одного в гості, спілкувалися. Подібної атмосфери я більше ніде не зустрічав.
«Сумихімпром» завжди був міцним середняком…
Так, постійно 5-6 місця займали. Боролися за 4-е, проте чогось нам не вистачало. Але до Суперліги ще треба було дожити. З приходом харківського десанту команда змінилася. Програли всього лише кілька ігор і посіли 4-е місце в Першій лізі. Тоді, як виняток, нам запропонували перейти до Вищої ліги, але президент клубу Лапін відмовився, сказав, що поблажок не треба, потрібно поступово, але самостійно прокласти дорогу в еліту. І наступного року ми посіли 1-е місце, а ще через рік виграли турнір Вищої ліги та завоювали право грати в Суперлізі.
Валентин Воронін у давній розмові назвав вас з Ігорем «розкутими близнюками». Ви згодні з таким визначенням?
Валентин Петрович мав рацію. Тоді ми з братом не сильно замислювалися про захист. Нам, як і Олегу Коженцю, спочатку дозволялося на майданчику багато чого. Тактика наша будувалася досить примітивно: прибіг, кинув, побіг назад. Але тривало це до приходу в клуб Рімантаса Ендріяйтіса. Він суттєво вплинув на наш із братом професійний розвиток. Виявилося, що в баскетболі важливо не тільки забивати. Литовський тренер учив грамотно захищатися, вчасно пасувати, загалом, грати в командний баскетбол. Вважаю, що роки, проведені під його керівництвом, дали мені як баскетболістові дуже багато чого.
Важко було перебудовуватися?
Навпаки, дуже цікаво. Я став краще розуміти гру. І глядачі це теж оцінили. У Сумах зал невеликий, компактний. Вболівальники розташовувалися в безпосередній близькості. Як вони нас підтримували! Причому, не тільки після перемог, але й у випадку поразок. Образи, не кажучи вже про камені чи інші сторонні предмети, з трибун не летіли.
У Сумах ви відіграли…
…9 років. Повторюся, цей час для мене – незабутній. Але хотілося спробувати себе на новому, більш високому рівні. Та й криза сильно вдарила по команді. У місті один за одним зупинялися заводи, дні клубу були лічені. Прикро, своєрідна була команда. А ми перейшли в «Донецьк».
Де не вдалося досягти успіху…
Так, я у другому ж матчі отримав серйозну травму, від якої відходив півтора роки. А Ігорю після першого сезону повідомили, що в його послугах не зацікавлені. Так ми вперше з братом розлучилися.
Більше разом не грали?
Коли «Донецьк» залишили всі легіонери, Ігоря знову покликали під знамена клубу, і ми разом провели кілька ігор. І все. Тепер виходимо грати один проти одного. Іноді смішно виходить. Минулого року він виступав за «ОДЕСУ», я – за «Говерлу». А цього року ми помінялися командами. Але хто знає, як складеться доля далі! Поки здоров’я дозволяє, буду грати. У Ігоря проблем, здається, теж немає. Так що все можливо.
Сезон ви починали в «Азовмаші»…
Головний тренер Завалін мене чомусь повністю ігнорував. І після програшу у Львові, коли він у роздягальні почав висувати мені претензії (а я на майданчик практично не виходив), вирішив: «Досить». Можна, звичайно, було сидіти на лаві й отримувати за це гроші. Але я вибрав баскетбол, хоча, чесно кажучи, без будь-яких гарантій. Повернувшись до Маріуполя, відверто поговорив із Заваліним, і він мене без проблем відпустив, чому я дуже радий.
Кажете, що гарантій не було, а буквально через кілька днів опинилися в Одесі.
Існувало кілька варіантів. Але треба було чекати кілька тижнів. А Віталій Лебединцев, який мені зателефонував, сформулював пропозицію максимально конкретно. Так що я особливо не розмірковував, лише з братом порадився.
І що ж повідомив Ігор?
Сказав, що дуже вдячний клубу. Нехай йому не все в Одесі вдалося, але умови трудової угоди були виконані до дрібниць. Що місто дуже гарне.
А в професійному плані?
Що тут у грають в американський баскетбол. Про це, втім, я й сам знав, не сліпий. Коли в команді тон задавали Вадим Пудзирей, Олег Юшкін, Ігор Харченко, Геннадій Кузнєцов та інші, гра «ОДЕСИ» будувалася по-іншому, я це прекрасно пам’ятаю, самому доводилося грати проти одеситів. Але в останні роки стиль змінився в бік фізичної сили й індивідуалізму.
Вам він до смаку?
Не сказав би. У такий баскетбол я грав до зустрічі з Ендріяйтісом. Зараз мені до душі більш командна гра.
І, тим не менше, ви перейшли в «ОДЕСУ». Що вами рухало?
У першу чергу, бажання довести, що ще багато на що здатний. Ну, і сподівався своєю грою допомогти команді, якій завжди симпатизував.
І як, вдалося реалізувати себе?
На сто відсотків – ні. Як можна бути задоволеним собою, якщо команда зазнає поразок? Навіть не знаю, що з цього приводу сказати. Спочатку не дуже добре складалися стосунки з легіонерами. Зараз начебто все нормально. На тренуваннях все вдається. А під час матчів, особливо, коли зустрічаємо шалений опір, кожен починає тягнути ковдру на себе, хоче виявити свої лідерські якості. Можливо, занадто багато лідерів? Можу, наприклад, пробігати всю гру, не отримавши до пуття м’яч. А коли мало кидаєш, втрачається впевненість. Отже зростає ймовірність промаху. Це як замкнене коло. Але і з себе відповідальності не знімаю. Іноді вдавалося щось показати, а іноді – взагалі нічого.
Тричі ви поступилися «Києву», де грає практично одна молодь…
Чимось кияни нагадують мені «Сумихімпром». Видно, що вони горять бажанням грати. Грі віддаються повністю, один одного підтримують. Мені це дуже імпонує. Бажаю хлопцям доброго майбутнього.
Скажіть, Ростиславе, чи можливо в колективі, половину якого складають іноземці, створити таку ж атмосферу, як у «Сумихімпромі» або «Києві»?
З приходом на тренерський місток Олега Юшкіна я переконався, що можливо. За складом характеру я не вмію тримати емоції в собі. Зізнаюся: якби знав англійську мову, давно б сказав усе, що накопичилося на душі, нашим американцям. А тепер зрозумів: треба стримуватися, треба терпіти. Не сумніваюся, що Олег Олександрович буде відмінним тренером. Підучиться, набереться досвіду… Але вже сьогодні у нього простежуються хороші перспективи. Набагато цікавішими, наприклад, стали тренування. Якщо Юшкін залишиться головним тренером на наступний сезон і підбиратиме гравців під своє бачення баскетболу, думаю, що БК «ОДЕСА» чекає непогане майбутнє. Треба перетерпіти цей невдалий рік.
Себе в цьому майбутньому бачите?
Повторюю, з приходом Юшкіна мій настрій докорінно змінилося. І клуб, і місто мені подобаються. У мене контракт підписано за формулою «1+1». Так що після закінчення чемпіонату будемо обговорювати з керівництвом цю тему.
