У регулярному чемпіонаті Суперліги запоріжцям залишилося зіграти лише три матчі: з МБК «Миколаїв», «Будівельником» і «Хіміком». Саме ці поєдинки визначать підсумкове місце команди Кирила Большакова, від якого залежатиме, з ким вона зустрінеться у чвертьфіналі плей-офф. Тож не дивно, що фініш сезону команда в цілому, як і кожен окремо взятий гравець, прагнуть зустріти в оптимальній функціональній формі. Про це, та й не тільки, йдеться в інтерв’ю клубної прес-служби з американським легіонером Ріккі Харрісом, який у складі «Ферро-ЗНТУ» дебютував 1 лютого 2011 року в матчі з «Дніпром».
Ріккі, спочатку, будь ласка, розкажи про себе: коли і як ти залучився до баскетболу? Це була закономірність чи випадковість?
Насправді все досить закономірно та прогнозовано. Мій батько був професійним гравцем, тож не дивно, що вже у чотирирічному віці я призвичаївся до баскетболу. До того ж моя кузина грала в WNBА (клуб «Юкон»). Невдовзі після закінчення університету її запросили до одного з польських клубів. Звичайно ж, я палко вболівав за неї, мріяв грати на такому ж рівні. Взагалі, досить серйозно тренуватись я розпочав ще у шкільні роки, зокрема, коли навчався в коледжі штату Массачусетс.
А яку професію ти отримав?
Я закінчив факультет комунікаційних засобів за спеціальністю «журналістика», тому з азами роботи «акул пера і мікрофона» я певною мірою обізнаний.
Баскетбольну практику освоював у Європі?
Так, литовський клуб «Шяуляй» став моїм першим професійним європейським клубом.
Між іншим, яка статистика в тебе була в «Шяуляї»?
Литовський клуб виступав у трьох турнірах. В єврокубкових матчах я в середньому набирав 13 очок, додаючи до них 3 підбирання та 2 результативні передачі; у матчах Балтійської ліги – 10 очок, 4 підбирання, 2 передачі; у чемпіонаті Литви – біля 8 очок, 2 підбирання, 2 передачі.
Ти міг би порівняти стиль, рівень американського, литовського, українського баскетболу?
Я занадто мало граю в командах Старого світу, щоб робити виважені, а тим більше авторитетні висновки. Давайте я порівняю свої перші враження від литовської та запорізької команди. У команді «Шяуляй» занадто обов’язковими були певні ігрові схеми, й кожен гравець діяв відповідно. Наприклад, коли я володів м’ячем в атаці, не відчуваючи пресингу з боку суперників, не завершував її кидком у кошик, а, контролюючи м’яч, шукав варіанти паса іншому гравцеві, який знаходився в більш вигідній позиції. Там були досить жорсткі рамки, за які не дозволялось виходити, а імпровізація була, швидше за все, винятком, ніж правилом. У цьому плані гравці «Ферро-ЗНТУ» почуваються більш розкуто й можуть, як кажуть у нас за океаном, грати «фрістайл», тобто імпровізувати, сповідувати вільний стиль гри та відкритий баскетбол. За таких обставин я почуваю себе у своїй, американській тарілці. Переконаний, що «Ферро-ЗНТУ» не випадково посідає перше місце в Суперлізі за загальною результативністю. Здається, така гра команди до вподоби й глядачам. Ось такі мої порівняльні враження, що склалися в Європі.
Чи складно було тобі адаптуватися в запорізькій команді, з ким ти найчастіше спілкуєшся, чи маєш товаришів?
У «Ферро-ЗНТУ» я товаришую з усіма, оскільки наша команда живе як дружня родина. Тож перераховувати імена усіх гравців немає сенсу.
Тренери ставлять перед тобою якесь персональне тактичне завдання на конкретну гру?
На установці, що передує грі, Кирило Большаков дає вказівки окремо кожному гравцеві й націлює, як повинна діяти команда протягом того чи іншого періоду. Особисто мені тренер говорить не так уже й багато, але буває, що в ході матчу від коригує мої дії.
Я помічав, що в перші 10-15 хвилин матчу вся запорізька команда демонструє виняткову активність, навіть агресивність, а головне – впевненість. А під кінець гри ви чомусь віддаєте перевагу академічному, прагматичному баскетболу. Чому так виходить?
Дійсно, в стартові хвилини матчу нас переповнюють емоції, ми легкі й вибухові, як леви, готові викладатись, боротись на всі 100 відсотків, а під кінець матчу ритм гри дещо падає, бо, природно, відчувається певна втома. Але, як на мене, ми з кожною грою додаємо у швидкості, та й діємо впевненіше.
У тебе добре поставлений кидок, приваблива манера гри. Але в Україні існує думка, що легіонери, насамперед, дбають про покращення своїх статистичних показників, які, безумовно, впливають на їхню кар’єру.
В першу чергу, всі хочуть бути переможцями, ніхто не хоче програвати, всі мріють бачити свою команду на вищих щаблях турнірної таблиці. Це прописна істина будь-якого виду спорту. На цьому ґрунтується бойовий дух команди. Для мене, безумовно, важливіше, щоб наша команда перемагала, незалежно від того, скільки очок я наберу чи зроблю результативних передач. Тому я акцентую свої зусилля на командній грі, на кінцевому результаті, а не на своїй індивідуальній статистиці.
Іноді складається враження, що недостатньо використовуєш своє вміння влучати в ціль із триочкової відстані.
У нашій команді є кому виконувати дальні кидки. Цим мистецтвом володіють Олександр Рибалко, Георгій Кондрусевич, Кеддрік Мейс, Вінсент Хантер, Крістіан Бернс, інші гравці. Зрозумійте мене правильно: я не побоююся кидати з дальньої відстані, коли партнери мене виводять на зручну позицію. Але ж є певні правила командних взаємодій, і я намагаюсь їх дотримуватися. Головне й найважливіше – завжди відчувати себе невід`ємною часткою команди і ніколи не збивати ритм гри, її малюнок. Тому я дію залежно від ситуації. Коли відчуваю, що зможу влучити, неодмінно кидаю.
Яка гра у складі «Ферро-ЗНТУ» тобі найбільше запам’яталася?
Це домашній матч із дніпродзержинською командою. То була не просто гра, а справжнісінька баскетбольна битва!
Іноді здається, що перед грою ти буваєш занадто напружений…
Я фокусую свою увагу виключно на майбутній грі й намагаюся не демонструвати передчасно опонентам свої емоції.
А можливо, це тому, що на трибуні немає твоєї коханої дівчини?
Я зрозумів, до чого ви ведете (сміється). У штаті Массачусетс у мене є дівчина, проте нічого про неї не буду розповідати, бо вона може прочитати… Одне скажу: дуже сумую за нею, хоча спілкуюся за допомогою телефону.
Ти помічаєш дівчат, які приходять вболівати за «Ферро-ЗНТУ»?
Звичайно. Вони прикрашають баскетбол, надають спортивному шоу неповторного шарму. Багато серед них вродливих, симпатичних і привітних, але я навіть жодного разу не спробував взяти у когось із них номер телефону… Я завжди сфокусований лише на грі, зорієнтований виключно на баскетбол.
У тебе є баскетбольні кумири?
Коли я був малим хлопчиком, моїм улюбленим гравцем був Майкл Джордан, а зараз я захоплююсь грою Двейна Вейда з команди «Майамі Хіт».
Що цікавить тебе, крім баскетболу?
У вільний час мені подобається насолоджуватись музикою, скачувати з Інтернету та переглядати фільми. А найголовніше моє хобі – моя родина, з якою я майже кожного дня спілкуюся. Частенько телефоную сестрі, братові, який теж грає в баскетбол.
На твою думку, яка з команд була б зручнішою для вас у серії плей-офф?
Наш клуб здатний реально поборотися за призові місця та навіть дійти до фіналу. Кажу так тому, що відтоді, як я приїхав до Запоріжжя, у «Ферро-ЗНТУ» були й злети, й падіння, та, попри все, ми довели, що можемо перемагати за найскрутніших обставин. Але зараз щось загадувати, прогнозувати занадто складно. І все ж таки, мені здається, що ми зможемо показати гідний рівень гри на стадії плей-офф з будь-яким суперником. Навіть упевнений, що так воно й буде. Втім, мені здається, що «Говерла» була б для нас більш незручним суперником, ніж «Азовмаш». У нас є вагомі шанси пройти до наступного кола змагань у разі протистояння з командою Маріуполя.
Що ж, дякую тобі за інтерв’ю! Бажаю тобі й команді вдало завершити регулярний чемпіонат!
З досьє. Ріккі Харріс (№ 43), громадянин США. Амплуа – гравець задньої лінії атаки. Народився 12 серпня 1987 року в Балтіморі (штат Меріленд, США). Захищав кольори баскетбольного клубу «University of Massachusets». Сезон 2010/2011 розпочав у литовському клубові «Шяуляй». У «Ферро-ЗНТУ» – з 2011 року. Зріст – 188 см, вага – 89 кг.
Микола Лозовий
