Джек МакКлінтон: «Україна – підходяще місце, щоб займатися баскетболом».
Джек Пол МакКлінтон Третій – досить цікавий в ігровому й людському сенсі новачок «Будівельника», який у розмові з клубною прес-службою розповів про основні віхи власної баскетбольної кар’єри, а також зупинився на своїх найкращих ігрових якостях.
– Джеку, спершу розкажи про свою кар’єру в NCAA. Здається, ти став одним із найкращих гравців в історії Університету Майамі?
– Кар’єру я розпочинав у коледжі Сієни, а вже потім переїхав до Майамі. Це була конференція ACC – тут ми «рубалися» з такими потужними командами, як Дюк і Північна Кароліна. Три роки в Майамі стали чудовим «майданчиком» для розвитку. Конкуренція в нашому дивізіоні була приголомшливою, і все ж я входив до складу символічних збірних АСС, у підсумку ставши найкращим в історії конференції за середнім відсотком дальніх кидків за сезон.
– Ще з тих пір у тебе зберігся потяг до кидків метрів із дев’яти…
– Насправді все це через те, що я завжди намагаюся кидати напевно. Якщо в мене є можливість кинути з дев’яти метрів, і я бачу, що через два кроки можу потрапити під пресинг захисника, то чому б і не вистрелити в найбільш вигідний момент, коли мене ще не накрили? Десятиметрова дистанція для мене – не така вже й велика проблема. Звісно ж, із-під кільця забивати завжди легше, тому я також люблю піти у прохід, де можна привезти для своєї команди «з фолом».
– Існує стереотип, що хлопці, які кидають з такої дистанції, не дуже люблять захищатися.
– Розумію, на що ви натякаєте. Природно, що всім більше подобається атакувати й набирати якомога більше очок. Але я хочу сказати, що вважаю себе досить непоганим гравцем захисного плану. Завжди намагаюся працювати в захисті разом із партнерами, щоб організувати наступну атаку.
– Твій перший рік у Європі минув у турецькій команді «Аліага Петкім». Чим запам’ятався той сезон?
– Контраст тоді виявився разючим – в NCAA я грав проти молодих хлопців, ті матчі були швидкими, енергійними, напруженими. І ось у Європі довелося виходити на паркет проти досвідчених сформованих гравців – тут усе було повільніше, зате розважливіше. Підготовка до атаки, плавний розіграш м’яча. В моїй команді в Туреччині було кілька хороших гравців, але до плей-офф ми так і не потрапили. Проте той рік був дуже важливим у плані досвіду. Завдяки сезону в Туреччині я зумів адаптуватися до європейського баскетболу.
– Далі був рік в ізраїльському «Галіл Гілбоа». Ти чудово виступав на європейській арені, але в чемпіонаті Ізраїлю тренер Ліор Любін надавав тобі значно менше часу. Чому так сталося?
– Мабуть, у мене дуже добре склалися матчі як кваліфікації Євроліги, так і групового етапу ЄвроКубка. А ось чому мені менше довіряли в чемпіонаті Ізраїлю, хоча я й перебував у хорошій формі, – для мене до цих пір залишається загадкою. Це рішення тренера, і якщо команда вигравала – отже він зробив усе правильно. Але сподіваюся, що в «Будівельнику» я не зіткнуся з подібною проблемою. Я відчуваю в собі сили для того, щоб допомогти команді, щоб стати одним із її лідерів, і сподіваюся, що тренер на мене (також) розраховує.
– Твоє знайомство з українським баскетболом відбулося саме минулого сезону, коли «Галіл Гілбоа» в рамках ЄвроКубка грав з «Азовмашем».
– Пам’ятаю ці матчі – здається, в Маріуполі я здобув 20 із гаком очок. Це була хороша динамічна гра, від якої ми всі отримували справжнє задоволення. Пригадую, що зал добре реагував на події на паркеті – мені сподобався цей момент. У складі «Азовмашу» була низка хороших виконавців, і, гадаю, таких команд в Україні достатньо, тому це підходяще місце для того, щоб займатися своєю улюбленою справою.
Повна версія інтерв’ю – на офіційному сайті БК «Будівельник».
