Український боксер розповів Sport.ua, чому нищівно програв у чемпіонському бою На початку травня український боєць Сергій Радченко мав унікальну нагоду – стати у 38-річному віці і з рекордом 11 – 7 чемпіоном світу за версією WBC в бріджівейті. Сенсацією став вже сам факт чемпіонського бою наддосвідченого українця, який більше відомий як спаринг-партнер Володимира Кличка, Олександра Усика та низки інших титулованих бійців. Врешті дива не сталося: чинний чемпіон світу Кевін Лерена з Південної Африки нокаутував Радченка в третьому раунді і залишив пояс у себе. Однак українець у цьому першому, ексклюзивному для Sport.ua інтерв’ю після бою стверджує, що програв не безнадійно. І заявляє, що ще не сказав у боксі останнього слова. – Сергію, як ваше самопочуття після трьох нокдаунів? – Які, на ваш погляд, причини такої нищівної поразки? – Морально цю поразку перенести вочевидь важче, ніж фізично. Адже цей бій був шансом всієї вашої кар’єри… Мої спаринг-партнери були впевнені, що все буде гаразд. Єдине – мали припущення, що до середини поєдинку бій буде непростим. Лерена з урахуванням його стилю і вражаючої м’язової тілобудови найнебезпечніший у перших чотирьох-шести раундах. На всю дистанцію боксерів такого штибу бракує. Їх м’язам банально бракує кисню і настає втома. – Лерена вас чимось здивував? – Ходять чутки, що Кевін Лерена вживає стероїди. Враховуючи, що бій відбувався на його території, з допінг-тестами все було гаразд? – Напередодні бою ви заінтригували висловлюванням про розмір гонорару за чемпіонський бій. Мовляв, сума шокує. Настав час розкрити карти. – В Преторії ви мали велику підтримку. Що це були за люди? Та й загалом, людей з українськими стягами можна було зустріти по всій арені. Найекзотичніші – двоє темношкірих дівчат, на грудях яких бісером були вишиті наші прапори. Не очікував, що мене підтримуватиме навіть частина місцевої публіки. Звичайно, багато уваги в спілкуванні зі мною приділялося темі війни. І місцеві журналісти, і українці, які живуть у ПАР, запитували, як у нас справи, як ми виживаємо. Почув багато слів підтримки. 
– Всі бачили, як розвивався бій, починаючи з другого раунду. На диво, але жодних наслідків немає, почуваюся добре. Вже наступного дня все було гаразд. Бували поєдинки, які вигравав, проходив усю дистанцію без жодного нокдауну, але відновлювався набагато довше і важче. Як для таких ударів, які пропустив від Лерени, то навіть несподівано. Вже наступного дня стан був такий, що міг виходити на реванш (усміхається).
– Складно сказати. Можливо, це був лакі-панч. Перший раунд я виграв, це відобразилося у всіх суддівських записках. Розраховував розвинути свою перевагу, але в другому раунді пропустив удар, від якого не зміг оговтатися. Але це бокс, тут можливо все. Один удар може вирішити долю поєдинку.
– Не сипте сіль на рану. Ми з командою провели величезну роботу, щоб цей бій взагалі відбувся. Почалася ця епопея ще торік у жовтні. Спершу мова йшла про те, щоб бій відбувався в Україні. Мова йшла про Львів і Київ. Неодноразово змінювалася дата проведення, я навіть планував інші поєдинки. Врешті підписали контракт на бій у Південній Африці. Провели виснажливу підготовчу і організаційну роботу. Навіть добратися у Преторію з урахуванням, що в нас війна, дуже непросто. Часу, зусиль і коштів було витрачено чимало. Тому ця поразка стала для моєї команди величезним шоком. Особливо ті, хто бачив, як я працював.
– Абсолютно. На старті бою суперник боксував так, як ми від нього очікували. Справа в одному ударі. Кевін не вийшов, мов Майк Тайсон і не почав мене громити, а я відповідно не знав, куди від нього тікати.
– Теж неодноразово чув, що Кевін вживає щось заборонене і його вражаючі м’язи до цих думок підштовхують додатково. Але я його за руку не ловив. З допінг-тестами перед нашим боєм теж все начебто було гаразд.
– Найперше для мене була важливою змога забрати титул чемпіона світу в Україну і можливість підняти в такий непростий для нашої країни час наш стяг на іншому континенті. Не дивлячись на те, що це був бій за титул чемпіона світу, отримав за нього один із найменших гонорарів у кар’єрі у виїзних поєдинках. З урахуванням усіх витрат на підготовку, яка тривала понад півроку та відсотку, який забрав промоутер, від суми гонорару майже нічого не залишилося.
– Для мене це теж стало великою несподіванкою. Не думав, що на моєму бої в Південній Африці збереться стільки українців. З багатьма поспілкувався: люди підходили, бажали удачі, дарували подарунки, фотографувалися. Більшість вболівальників – представники посольства України в ПАР та їх родини. Проте найбільше здивувався, коли зустрів чотирьох людей з мого рідного Кременчука. Для мене це було особливо зворушливо. Виявляється, ці люди живуть у Південній Африці понад 15 років. 
– Що тепер? Ви вже визначилися з тим, чи будете продовжувати кар’єру?
– Невдовзі після повернення в Україну проговорював це питання зі своїм промоутером. Вирішили, що завершувати виступи ще рано. Моє повернення в ринг має відбутися зовсім скоро. Суперник буде вочевидь не найвидатнішим, але для професійного боксу така практика, коли бажаєш закрити поразку і повернути впевненість у власних силах, звична. А далі буде видно.
Не втрачаю надії, що отримаю шанс на титульний бій ще раз. До поєдинку з Лереною я як володар срібного чемпіонського пояса посідав у рейтингу WBC четверте місце. Зараз, звісно, кілька позицій втрачу. Але одна перемога може знову поліпшити мої позиції. Звісно, зараз ще один титульний бій для мене виглядає чимось нереальним. Але час показав, що все нереальне – реальне. Ніхто не вірив, що я зможу виграти титул WBC Ukraine, потім загал був песимістично налаштований щодо моїх шансів на пояс WBC Silver. Скептики кепкували, коли я прагнув отримати бій з Лереною. Та все це мені вдалося. Тому вірю, що не все втрачено й зараз. Ми робимо свою справу.
Наразі ж хочеться просто відпочити і присвятити час сім’ї. Не знаю, що це таке вже понад рік, відтоді, як торік узимку почав підготовку до бою за титул WBC Silver. Терміни цього бою зміщувалися двічі. Поєдинок відбувся лише в серпні, а потім спершу заліковував травму, а далі почав вести перемовини готуватися до бою з Лереною. Перша дата нашого поєдинку була наприкінці грудня. Ми мали битися в андеркарті поєдинку Усик – Ф’юрі.
– Ваш семирічний син розраховував, що тато повернеться з ПАР чемпіоном. Дитина не звикла, що тата можуть бити. Бій він дивився?
– На щастя, ні. Він просто заснув біля телевізора. Йому сказали, що я програв і все. Звісно, засмутився, але добре, що не бачив, як саме я програв. Перед виїздом у ПАР син засмутився, що я їду надовго. «То, може, не їхати, буду вдома?» – запитую. «Ні, їдь, тобі треба стати чемпіоном світу. Я буду тебе чекати», – відповідає.
Значно більше засмутився мій тато. Батько мене виховував сам, адже коли мені було сім, померла мама. Тато завжди був для мене головним авторитетом і наставником. Він почав мене тренувати ще з чотирьох років. Батько часто жартома і не дуже зі мною спарингував, завжди був головним мотиватором і критиком. Але зараз батьківські почуття взяли гору. Мушу сказати, що таким схвильованим як напередодні бою я тата не бачив ніколи. Ми були на постійному зв’язку, вже коли я знаходився в ПАР. Татові було важко приховати хвилювання.
Після поразки ж батько найперше хвилювався не за втрачену нагоду виграти чемпіонський пояс, а за моє здоров’я.
