Реквієм за, можливо, найкращим боксером в українській історії Вчора він оголосив про завершення спортивної кар’єри. За інших обставин то була б особлива подія. Можливо, навіть державної ваги. Так було у випадку, коли зі спорту йшли брати Клички чи Андрій Шевченко. Василь Ломаченко за спортивними здобутками, талантом і світовою славою стоїть на одному щаблі з вище згадуваними легендами. Втім, замість притаманних для таких подій слів подяки і суму на адресу Василя лунає матюччя, прокльони і глузування. Справедливі слова по визнання спортивних заслуг теж трапляються, але рідко – з-за кордону або від адептів мантри «спорт поза політикою», товаришів Ломаченка за розумом. Власне, прощальним відео Василь лише підсилив хвилю хейту на свою адресу. Сидячи в футболці зі зображенням канонічно-православної ікони, боксер на руском язикє дякував Господу, психологу, менеджеру, батькові й тренеру, промоутерській компанії. Також дякував Сполученим Штатам. За те, що дали змогу реалізувати свій талант. Про Україну чи, боронь Боже, про людей, які боронять її кордони, жертвуючи власним життям, спортовець не згадав жодним словом. Бо ж навіщо згадувати те, до чого відчуваєш відразу? Навіщо дякувати тим, від кого приховав сторінку в Instagram?
Що ж, раз Раб Божий Василь віруючий, то Бог йому й суддя. Ми живемо в такий час, коли спортивні досягнення – щось другорядне. З 28 березня 2025 року Sport.ua щодня о дев’ятій ранку вшановує людей спорту, чиє життя відібрали російські кулі й ракети, чиє життя відібрали з благословення їх духовного лідера Кірілла Ґундяєва москалі. Цих людей ми вшановуємо не стихійно, а притримуючись дат роковин з дня смерті. Це страшно, але щодня в нас є про кого згадати. Прейдіть за теґом «Схилимо голови» і переконайтеся. Так, серед цих спортовців немає людей з досягненнями Ломаченка. Але їх жертва, їх вклад в українську історію куди вагоміший, ніж Василеві чемпіонські пояси і золото Олімпіад, чемпіонатів світу та Європи. Серед тих, кого ми вже згадували, був зокрема боксер Олег Прудкий, котрий був чемпіоном України і 2013-му так само як Ломаченко виступав у складі «Українських отаманів». Втім, Олег покинув бокс, став правоохоронцем і після початку повномасштабної війни віддав життя за Україну.
Зараз, коли ми щодня прощаємося з друзями, рідними, знайомими, коли живемо під акомпанемент вибухів ціна Василевих перемог нівельована. Точніше, ці перемоги важливі, але тільки коли їх зовнішня обгортка не контрастує з тими реаліями, в яких живуть Україна й українці. Ярослава Магучіх, Еліна Світоліна, Ольга Харлан, Олександр Усик, Олександр Зінченко теж здобувають трофеї, але при цьому не забувають відзначати в західній пресі, що твориться в Україні. Не забувають волонтерити і підтримувати пов’язані з Україною соціальні проекти. При цьому всі ми знаємо про скелети в шафі кожної зі згаданих зірок. Вони теж не були ідеальними і свідомо чи в силу молодого віку помилялися. Вони помилсялися, а ворог цим нерозумінням свідомо користався.
Та головне, що в найкритичніші в українській історії миті більшість наших спортовців показали, на чиєму вони боці. Звісно, не можна заперечувати, що іноді цей патріотизм награний і нещирий. Але ліпше так, ніж щире і відверте загравання з ворогом і ворожими організаціями на кшталт московської церкви. Ліпше Алієв з його сумнівним бойовим досвідом, ніж безпардонні московські наративи в час, коли твою країну системно знищують з лиця землі.
Насправді ж Ломаченко не завжди таким був. Згадайте 2012-й, Олімпіаду в Лондоні. Ще під час проводів олімпійців на Майдані незалежності наша боксерська збірна вдяглася в козацький одяг, а безпосередньо на олімпійські ринги наші бійці виходили з вистриженими чубами. Не всі, але то був єдиний порив. То було їхнє уявлення про патріотизм і спроби його проявити. Так вони собі це уявляли. По-іншому їх не навчили. Хоча мали б.
Патріотичне виховання громадян, а в цьому випадку громадян, які представляють країну на міжнародній арені – завдання держави. Наша біда, що молодь виховувалася гражданамі Совєцкого Союза на кшталт Бубки і під предводительством головного освітянина Табачника, який зневажав усе українське неприховувано. А поки наша система виховання «мовчала» чи свідомо грала на руку ворогу, москалі системно запустили хижі щупальця в тіло нашого спорту, інфікувавши його наративами про «один народ» і «спорт поза політикою», які можуть здаватися нейтральними лише на перший погляд і для людей з поверховим мисленням.
Усику поталанило більше. Він зміг вирватися з лабетів московського впливу головно тому, що виступав за кличківський К2 і відповідно мав притримуватися певних етичних стандартів. Тому з часом з риторики Сашка зникли висловлювання про те, що «Крим ета Крим», «Крим Божий», а він – «Алєксандр, а не Олександр». Він вийшов з-під впливу Ломаченка-старшого, який вочевидь і був головною зв’язною ланкою між ярмом московського православ’я (читай – ФСБ) і багатьма українськими боксерами, на яких мав вплив.
Василь Ломаченко представляв американську промоутерську компанію «Top Rank» Боба Арума, а інтереси його представляв зросійщений латвієць Еґіс Клімас. Їм усім на нас і нашу війну було начхати. Відповідно прищеплена з благословення батька російська оболонка ставала щораз міцнішою. І врешті зробила з Василя, який міг бути національним героєм, відкритого ворога.
В контексті Ломаченка, Усика й іже з ними чомусь згадується цитата з п’ятирічної давнини інтерв’ю колишнього командира 5-го батальйону ДУК «Правий сектор» Валерія Чоботаря на псевдо «Гатило», якого чимало українців впізнають за документальною стрічкою Леоніда Кантера «Добровольці Божої чоти» про оборонців Донецького аеропорту. До спорту Валерій теж має прямий стосунок, адже є президентом Всеукраїнської Федерації фрі-файту та контактних єдиноборств. Цитата об’ємна, але варта того, щоб нею цей матеріал підсумувати.
Тож слово Валерієві Чоботарю:
– Можливо, хтось пам’ятає одне з перших інтерв’ю Василя Ломаченка після олімпійського тріумфу, в якому він розповів цікавий фрагмент зі своєї біографії: нашій олімпійській команді для підтримки своїх колег роздали національну символіку, в тому числі й прапорці, а потім члени команди, коли відпочивали, щоб не сидіти на холодному і не забруднитися, попідстеляли собі ті прапорці під дупи. І потім Василь разом з батьком ходили і збирали ті прапорці, щоб вони не валялися на підлозі. Коли я читав те інтерв’ю, то цей вражаючий момент розчулив мене до сліз… І от тепер я задаю собі запитання: коли настав той момент, виникла так звана «виделка», і розвиток свідомого патріотичного спортсмена пішов в іншому напрямку.
Нині дуже багато аналітичних матеріалів з’явилося, що, мовляв, це результат роботи спецслужб сусідньої держави. Я би хотів подивитися на це трішки інакше: а де межа відповідальності нашої держави в цих процесах? Що зробили наші політики, державні діячі, духовні лідери, щоб цього не відбулося? Чому спортсмен не відчуває себе успішним у нашій державі, і наші вороги так легко можуть його відібрати? Держава утримує Міністерство спорту з усією вертикаллю влади, спортивні школи та секції, оплачує підготовчі збори та виїзди на змагання спортсменам і тренерам. Погано чи добре оплачує — то інше питання, але оплачує. В результаті ми маємо величезну спортивно-фінансову машину, а на виході отримуємо агентів впливу сусідньої держави.
В усьому світі спортсменів світового класу цінують як національне надбання. Вони представляють державу, підвищують її престиж та національну самосвідомість. Виграє футбольна команда — отже, виграє вся держава. Переміг боксер — перемогла вся країна. Усім це зрозуміло й не потребує зайвих аргументів… І ось що мене найбільше вражає у нинішній ситуації з українськими боксерами — ми тупо прої…, давай замінимо це слово на щось нейтральніше, втратили Ломаченка й Усика. Вони ж завжди були українцями, якщо почитати їхні інтерв’ю, відстежувати їхні погляди — це були нормальні проукраїнські хлопці. Агресор відвоював їх у нас, як раніше відібрав Крим і Донбас. Для чого? Відповідь очевидна, бо такі спортсмени є надзвичайною цінністю в ідеологічному плані.
Якщо ми піднімемо статистику, то побачимо, що телевізійна аудиторія боїв, наприклад, Усика в Україні складає близько п’яти мільйонів глядачів. Хтось просто п’є під його бої пиво, хтось цікавиться ним як боксером, хтось просто отримує моральне задоволення від його перемог. Поки він був з чубом і танцював гопак, то мав прихильність частини патріотів, потім, коли став з бородою і за цінності Московського патріархату, то втратив тут, але здобув прихильність проросійських уболівальників. Це все природні процеси.
Однак я, як тренер і психолог, хотів би зупинитися не на тих, хто п’є пиво під Усика, а на підлітковій (13-17 років) аудиторії, яка в період сепарації з власними батьками починає шукати собі лідерів і взірці у навколишньому суспільстві. У цей час така аудиторія отримує життєвий напрямок. І ось, коли проукраїнський Усик з чубом був кумиром частини цього вікового прошарку, то нашим ворогам потрібно було щось робити, аби такого не було. І вони цього добилися. Тепер отримаємо десятки тисяч молодих людей, які підуть у московське православ’я і в слов’янське братство, бо «ми же братья», так говорить їхній кумир.
Тому ми програли чергову війну, і, як не прикро, програємо нині дуже багато. Чому так сталося? Найлегше звинуватити ФСБ, але ми й без того знали, що вони — наші вороги, однак дали їм виконати це завдання. На мою думку, основа проблеми в тому, що проукраїнська позиція дуже мало представлена в нашому політикумі. Більшість українських політичних сил — відверто ворожі до України. Але скажіть, чи хтось з так званих проукраїнських політиків звернувся до Усика і Ломаченка, хтось з національних духовних лідерів зустрічався з ними і спілкувався? Мені можуть відповісти — чого вони мають спілкуватися, мовляв, спорт і церква — зовсім різні напрямки? А все просто — щоб Кірілл з Онуфрієм першими не поспілкувалися. Це ж і є державна політика.
Я не хочу захищати Усика і Ломаченка, вони дорослі люди і самі роблять свій вибір. Та, коли росія окупувала Крим, то кримчанин Усик зайняв проукраїнську позицію, продовжив виступи за збірну України. Тепер його відібрали, а ми ще й допомагаємо агресору. Якщо нині зайти на сторінку до Усика в соцмережах, то 90% негативних та принизливих коментарів — українською мовою. Та він буде ненавидіти українців після цього! І хто відповідальний за це? Вороги? Так, але вони лише створюють умови, а далі ми все зробимо самі.
Нинішній хайп навколо боксерів – тільки на руку росії, яка має зайві аргументи щодо «дикості» української держави, мовляв, подивіться, там навіть свою гордість, олімпійських чемпіонів, не вміють цінувати.
Ця проблема значно глибша, ніж може здатися з першого погляду. На жаль, 80% українських тренерів усе ще мають совкову свідомість. Їм добре жилося за СССР, вони прагнуть його повернення і ненавидять Україну, вважаючи її непорозумінням. Таку ж «свідомість» вони прищеплюють і своїм спортсменам.
Більше того, якщо зайти нині в будь-яку спортивну федерацію, то дев’ять з десяти її співробітників спілкуються російською. Україномовний спортсмен нині нонсенс, і його намагаються або «перевиховати», або позбутися. Я відчув таке ставлення на собі, коли ще сам виступав. Я знаю випадки, коли навіть наші місцеві спортсмени, корінні тернополяни, переходили на російську мову. В спортивному середовищі, на відміну від української, вона «блатна» і престижніша. І з цього все починається…
Інша проблема — чи багато ви знаєте проукраїнських політиків і діячів, які підтримують спорт, спортивні клуби чи дитячі секції? Та їм тисячу доларів на проведення змагань шкода виділити. А от діячі з тієї ж Партії регіонів до спортсменів завжди підходили з «квартирами-машинами» і, звісно, швидко отримували їх до своїх лав, адже забезпечували їх майбутнє. Спортсмени фактично жертвують своє життя спорту, а коли завершується їх кар’єра, вони абсолютно не пристосовані до подальшого життя і не уявляють свого майбутнього.
Чому я казав, що настільки важливий вплив духовних лідерів? Коли спортивна кар’єра переходить пік, з’являється спрацьованість, то будь-який атлет починає задумуватися, що робити далі. Він ще не завершує кар’єру, але починає шукати духовної підтримки. У цей період він дуже вразливий і часто потрапляє в тенета всіляких сект, або, як у випадку з Усиком і Ломаченком, до московських попів. І ось за 2-3 роки вони вже «оброботанниє» адепти «русского міра» зі скляними очима. Чи можна їх тепер повернути? Я гадаю, що навряд чи, але треба прагнути. Впевнений, що хвиля ненависті, яка нині здійнялася щодо Усика і Ломаченка, не на користь Україні. Я прирівнюю хлопців до полонених в стані ворога, але в іншій, ідеологічній війні. Потрібно не загострювати ситуацію, а сідати і шукати точки дотику з боксерами, адже вони й надалі представляють Україну і є спортивними зірками.
