Ім’я першого у Львові (і в Західній Україні) чемпіона світу з професіонального боксу Андрія Котельника "на вустах" у любителів спорту вже понад десяток років. Про нього надруковано сотні статей, інтерв’ю, повідомлень. Проте вони стосуються здебільшого "вершини айсберга" біографії чемпіона. У цій статті ми розповімо про деякі маловідомі епізоди життя Андрія.
Одним із стимулів до серйозних занять боксом для Андрія став його перший бій у рингу. Ця подія відбулася перед парадом відкриття турніру пам’яті Олександра Федяєва у Львові 1985 року.
А. Котельник зустрівся у квадраті рингу зі своїм товаришем по секції і здобув перемогу. Та показова зустріч тривала два раунди по хвилині й викликала справжній фурор. Розповідають, що такого азарту і завзяття, з яким билися хлопчаки, на самому турнірі так і не побачили. Певної кумедності ситуації додавало те, що на дітей одягнули форму найменшого розміру, але й та була на них надто великою. Андрій зізнається, що на ньому тоді був шолом, рукавиці, труси нижче колін, боксерки, тобто за екіпіруванням самого боксера майже не було видно. Глядачі зустрічали юних спортсменів сміхом, а проводжали бурхливими оплесками. За таке видовище хлопців нагородили грамотами та подарунками.
На зламі 80-90-х років минулого століття в житті Котельника все перевернулося з ніг на голову. На жаль, і батьки Андрія, і сестри не зуміли адекватно відповісти на виклики часу. Повноцінна до того сім’я перетворилася на таку, жити в якій стало нестерпно. У квартиру по вулиці Шота Руставелі все частіше почали навідуватися різні підозрілі особи. Якось уночі прийшов один похмурий тип із ножем і до Андрія: "Я тут хочу спати". І доводилося з цим миритися. Одного разу Андрій прийшов на ранкове тренування у закривавленому светрі. Розповів, що вночі була бійка, хтось когось бив молотком по голові, і той закривавлений упав на нього. Як найменшому, сестри виділили Андрієві диван, але спати на ньому не завжди вдавалося. Бувало, йому пропонували кілька карбованців чи, пізніше, купонів за місце. І він ішов бродити нічними вулицями Львова. Або ночував у підвалі, спорткомбінаті чи де прийдеться.
Зрозуміло, що в той час Андрієві було не до боксу. Актуальною була проблема банального виживання, заробляння грошей. Тому в секцію він навідувався не регулярно. Проте коли вже приходив, то робота аж кипіла. Гроші Андрій заробляв, миючи автомобілі на одному з перехресть вулиці Зеленої. Тоді цей бізнес тільки починався у Львові, і компанія Андрія була першою, яка його придумала. А хто рано встає, тому, як відомо, Бог дає. Прибутки були нормальні. Так, за тиждень роботи Андрій міг собі дозволити купити, наприклад, магнітофон (це у 1991-1992 роках). Хороші прибутки були від продажу морозива, особливо на той час дуже дефіцитного – плодово-ягідного. На площі Петрушевича часом вдавалося за 20 хвилин продати два ящики морозива, до юних продавців черги стояли… Добре йшло морозиво і на стадіоні "Україна", коли там грали "Карпати". Під час Різдвяних свят ходив колядувати, що теж приносило певні прибутки і не давало померти з голоду. "Андрій – здібна людина, яка може себе реалізувати і в інших галузях. Він це довів, миючи автомобілі та продаючи морозиво, – каже тренер Роман Семенишин. – У нього було важке життя, яке змушувало його виживати. Напевно, складне життя стимулювало його до саморозвитку, він знав, що мусить сам за себе постояти".
Коли Андрій з очевидних причин почав не встигати в навчанні у СШ №35, батьки його перевели в шостому класі до спортінтернату на вул. Любінській. Однак цей заклад одразу перетворили на простий інтернат. А. Котельник провчився там два роки. Хоча "провчився" – це голосно сказано. Доля Андрієві запропонувала чергове випробування. Йому необхідно було знову перетерпіти, витримати, не зламатися. Річ у тім, що інтернат у ті часи більше нагадував тюрму для неповнолітніх, де навчалися і жили діти з неблагополучних сімей. Додому, до батьків (у кого вони були), відпускали тільки у вихідні. А жити доводилося "за поняттями", молодші мали підкорятися старшим, часто доходило до бійок. І тут згодилися боксерські навички… Одного разу, навчаючись у 6-му класі, Андрієвого однокласника зачепив семикласник. Почалася бійка. Андрій заступився за свого товариша. Наслідком бійки стали розбиті носи в Андрія і старшого на рік учня. Відтоді його почали поважати в інтернаті. Ще не раз доводилося брати участь у бійках, відстоювати свою репутацію. Андрій завжди гідно виходив із різних ситуацій. Можливо, з того часу походить Котельникова непоступливість і безкомпромісність, які дуже знадобились у його боксерській кар’єрі.
Мало хто знає, але на початку 1990-х років у Котельника була півторарічна перерва в заняттях боксом. Однією з причин, чому Андрій перестав відвідувати тренування, було те, що через постійне недоїдання він не міг набрати потрібної ваги. За віком він уже перейшов у категорію старших юнаків (15-16 років), де найменша вагова категорія була до 48 кг. А важив він тоді кілограмів 35, або, як сам жартує, – 48 кг разом із диваном. Відповідно, якийсь час він тренувався, а на змагання не їздив, занадто легкий був. Один із перших тренерів Андрія Дмитро Сосновський розповідає, у Котельника тоді забрали найголовніше – змагальний стимул. А ходити в зал бити мішки йому не хотілося, тому до занять боксом в Андрія пропав інтерес. І він зник із поля зору тренерів на цілих півтора року.
Мабуть, уже ніхто і не вірив, що Андрій повернеться. Довгі місяці поневірянь, життєві проблеми, здавалося, остаточно поховали боксера Котельника. Але він мав іншу думку щодо свого майбутнього. У вересні 1993 року Котя повернувся в бокс! Тоді він важив уже 51 кг і міг виступати серед старших юніорів. І повернення було успішним. Після кількох місяців тренувань він виграв обласні молодіжні ігри в категорії до 51 кг. Після цього, "зігнавши" 3 кг, у грудні 1993 року Андрій вирушив на першість України в Луцьк, де виступав у категорії до 48 кг. У першому ж поєдинку йому випало зустрітися із більш ніж на рік старшим Володимиром Сидоренком з Енергодара. Сидоренко тоді вже був "зіркою", переможцем першості України, членом збірної. Поєдинок видався доволі рівним, але перемогу віддали Сидоренкові. На думку Сосновського, який уже безпосередньо опікувався Андрієм, його підопічний тоді не програв. Натомість сам Сидоренко переконаний, що він той бій виграв, хоча і не мав відчутної переваги. Андрій погоджується, що трохи програв. Як би там не було, герць у далекому 1993-му став першим і останнім офіційним боєм між Котельником і Сидоренком. Власне, тоді в Луцьку й відбулося знайомство Андрія з Володимиром. Нині вони – хороші друзі й одноклубники по Universum Box-Promotion, чемпіони світу з професіонального боксу.
До речі, саме столиця Волині стала тим містом, у якому Андрій остаточно повірив у свою зірку, Дмитрич (так боксери називають Сосновського) повірив у Андрія, а тренери збірної побачили у львівському боксерові надію головної команди країни на багато років наперед. Саме після луцької першості Андрій уперше отримав запрошення до юнацької збірної України.
Попри вдале повернення Котельника в бокс, його побутові проблеми залишалися нерозв’язаними. Жити доводилося абиде. Певний час він "перебивався" у старшого брата Володимира, міг заночувати в товариша по збірній і друга по життю Романа Джумана. Але так тривати довго не могло, адже молодий організм після насичених тренувань і частих змагань потребував повноцінного відпочинку і спокою. Ще трішки і можна було б забути про високі результати в боксі.
І тут на допомогу прийшов Дмитро Сосновський. Побачивши в якийсь момент, що Андрій вночі не відновлюється, Дмитрич запропонував йому пожити у своєму помешканні в селі Водники, що поблизу Львова. Це був дуже вчасний крок із боку тренера. Джуман вважає, що в той період пропозиція Дмитрича "була чи не найважливішою, бо якби цього не сталося, то Андрій міг би піти кудись інакше, наприклад, на вулицю".
У Водниках Андрій, мабуть, уперше за останні роки, відчув, що таке домашній затишок і тепле ставлення оточуючих. Там, у селі, він прожив близько 3-4 місяців. Але, оскільки був, за словами Дмитра Сосновського, "не сільським у душі", тихе, спокійне життя у Водниках йому швидко набридло. Вдень Андрій залишався сам і нудився без роботи. Він ішов до місцевої школи і під час перерви грав з учнями в футбол. Але уроки довгі, а перерви короткі. Тоді він агітував "двієчників" пропускати уроки, щоб грати в футбол. Утім довго такі фокуси не проходили – вчителі скаржилися Сосновським на Андрія, і агітацію довелося припинити. Єдина втіха тоді була – тренування в боксерському залі. А коли повертались із тренувань, то Андрій постійно просив Дмитрича підшукати йому якийсь гуртожиток чи інше житло у Львові, бо в селі жити вже не міг. Тренер вирішив це питання наступним чином. Він знайшов спонсора, який сплачував за винайняту кімнату у трикімнатній квартирі на вулиці Мазепи, а також за те, що господиня квартири готувала Андрієві, прала речі.
І насамкінець кілька слів про Андрієвий амулет – дві матрьошки на мотузці, який "діє" досі. Його історія бере початок 1995 року. Цей амулет Котельникові подарував один із його тренерів Сергій Барковський на зборах у Коломиї перед першістю Європи серед юніорів. Сказав, що він принесе Андрієві удачу. Котя тоді впевнено став переможцем континентального форуму у Шіофоку. От і не вір після цього в різні талісмани та прикмети! Відтоді амулет постійно з Андрієм на всіх змаганнях. Був він із ним і вночі 22 березня в Кардіффі під час тріумфального бою за звання чемпіона світу серед професіоналів.
Василь Танкевич
