Нарис про живу легенду «кришталевих» «Карпат» Петра Данильчука
Івано-Франківськ – центр сусідньої з Львівською області. Це місто регулярно постачає своїх вихованців до футбольних клубів столиці Галичини, здебільшого в «Карпати», ще з тих часів, коли називалося Станіславом. Тут народився і почав грати у футбол один з найкращих захисників в історії «зелено-білих» Петро Данильчук. Рівно півстоліття тому 17-річний хлопець був одним з тих, хто подолав відбір до юнацького складу місцевого «Спартака». Претендентів ж було близько ста п’ятдесяти.
У 19 років Петро перейшов до основного складу «червоно-білих» і відіграв там ще чотири роки – аж поки його гра не спонукала до рішучих дій керівництво львівського СКА. Карпатівський ветеран згадує, як до нього прийшли солдати з майором забирати в армію, в СКА. «Звісно, я не хотів. У мене були запрошення в московський «Спартак», в «Зеніт», в «Даугаву». Представники з Риги приїжджали до мене додому, обіцяли дати квартиру в столиці Латвії. А я ж без батьків, сирота. Думаю, куди їхати? А ще у 1962 році я одружився. Такі-от справи…»
19 турів без поразок
Лівий захисник армійців тричі потрапляв до числа тридцяти трьох кращих футболістів України. Відіграв два поєдинки з Мунтяном і компанією за олімпійську збірну – проти Югославії та Західної Німеччини. Гра оборонця не залишала байдужими лідерів радянського футболу. Втім, служба є службою. Про перехід зі СКА лейтенантові Данильчуку мріяти не доводилося. Навіть коли відслужив три роки, на «дембель» відпустили на кілька тижнів пізніше, ніж інших хлопців. А коли все-таки демобілізувався, вирішив далеко не їхати і обрав зелену футболку «Карпат». Тоді, згадує Петро Данильчук, його жорсткої армійської дисципліни тут не було.
Однак після кількох програних матчів усе змінилося. Низку футболістів з команди відрахували, натомість колектив поповнила перспективна молодь: «Булгаков Володя прийшов, Вітя Турпак – класний воротар, Іван Герег, Ростик Поточняк, Гена Ліхачов – саратовський жук, як я його називав, хороший хлопець, Валера Сиров. І з того часу ми почали 19 турів без програшу».
Навіть перед фіналом кубка Радянського Союзу особливого хвилювання не було, переконує Данильчук, хоча каже лише про себе. Все ж розуміє, що не хвилюватися молоді було неможливо. Для нього усе минулося ще у попередніх раундах. Найважча гра тоді була у Жданові. Ветеран згадує про кам’яне поле з дрібною галькою і дуже важливу перемогу у другому матчі. А далі все пішло як по маслу. «Карпати» складали перемогу до перемоги і в результаті наскладали на фінал. «Мені було байдуже з ким грати – чим сильніший був форвард, тим цікавіше. Але після першого тайму ми програвали – 1:0. Ви переможете – спокійно сказав у перерві Ернест Юст. І ми йому повірили».
Надзвичайно приємно у Москві було відчувати підтримку львів’ян. Їх було близько чотирьох тисяч. На передматчевій розминці акордеон заграв «Черемшину» – карпатівці зрозуміли, що вони тут не самі. Тріумф 1969-го ветеран «зелено-білих» часто згадує і тепер. «У Львові – то страшне було! Нас хотіли висадити там, де воєнний аеродром. А тут почали вітрини бити, міліцію – людей було повно! Пасажири з літака всі повиходили, а потім ми з Кубком. Що там творилося – словами не передати… Ми три години їхали до Привокзальної автобусом! Попереду їхала вантажівка, повна квітів. А по боках люди…»
Після повернення додому на команду чекала традиційна зустріч в обкомі партії з шикарною вечерею. По-іншому сприймали команду і в інших містах, куди «Карпати» приїздили грати. Якщо раніше на матчі місцевого клубу приходило заледве півстадіону, то на «Карпати» приходив увесь. Особливо активно проти «зелено-білих» уболівали в Донецькій області, традиційно демонструючи транспаранти відомого змісту.
Фатальна помилка Лобановського
На кришталевому тріумфі та команда не зупинилася. Путівку до вищої ліги львів’янам доводилося важко завойовувати. Остання гра – у Караганді. «Карпати» уже завоювали місце у вишці, Караганді потрібна була бодай нічия: «Вони нас попросили. Дуже просили, щоб ми в них не вигравали. Ми погодилися». Договірні матчі того часу – річ цілком закономірна. Як правило, усе вирішувалося на рівні партійних чільників, команда тут бувала й ні до чого.
Петро Данильчук каже, що рівень тодішньої вищої ліги не дуже відрізнявся від першої. Винятком були лише кілька команд – московські «Спартак» та «Торпедо», тбіліське та київське «Динамо». На останніх завжди налаштовувалися по-особливому. До речі, перша гра «Карпат» у вищій лізі була саме проти «Динамо». На стадіоні, ясна річ, аншлаг. Керівництво львівського обкому завітало перед грою до Валерія Лобановського – тренера киян. Мовляв, давайте внічию зіграємо – стільки людей на стадіоні! На що метр відповів: «Нема чого з периферією домовлятися». Як виявилося – дарма. У цій грі «Карпати» потішили публіку і «винесли» динамівців – 3:1. Після цієї гри Петро Данильчук сів у авто і подався до рідного міста. Однак подолати відстань між Львовом та Франківськом за дві години не вдалося. «На гру проти «Динамо» з’їхалася ціла Західна Україна. Доїхати до Франківська було дуже важко. Біля Перемишлян текло джерело. Я зупинився попити води і вмити лице, але мене побачили, накинулися… Так люди тішилися, що ми в «Динамо» виграли».
Доводилося грати не лише проти суперника, а й проти суддів, які часто-густо симпатизували суперникам «Карпат». Петро Данильчук – на той час найстарший гравець у команді – свавілля стерпіти не міг. Тому постійно сварився з арбітрами – давався взнаки запальний характер футболіста: «Так, сварився з ними. Міг і послати подалі, але мене ніколи з поля не виганяли. Вони знали, що неправі. Ну як?! Кидаєш правильно аут, він свистить – неправильно. Навмисне! От грали в Вінниці, я йому кажу: «Ну що? Мені кидати чи відразу віддати?» А у відповідь: «Петя, ну ти ж гравець вищої ліги (ми тоді ще в першій були). Навіщо ти таке кажеш?» А я : «Ну, раз я не вмію правильно кидати – то відразу їм віддаю».
Саме тому, що на футбольному полі надто близько брав усе до серця, захисник «кришталевих» «Карпат» після завершення кар’єри гравця залишив футбол. Працював завідувачем складу. Та ані ця робота, ані роки в футболі не принесли Данильчуку гідної пенсії, щомісяця він отримує лише 451 гривню. Це при тому, що ветерану доводиться доглядати за 96-річною тещею. «Бачите, як з пенсією сталося? Документи до 1986 року спалили чи викинули. Я два рази їздив в архів – немає, 1967-го року документів нема, щоб пенсія мені була. Є лише з 1986-го…»
А колись Петро Данильчук отримував дуже пристойну зарплату. Оклад – 190 карбованців, плюс доплати за перемоги (нічиї прирівнювалися до поразки). Сума доплати залежала… від кількості глядачів на трибунах. Як правило, на кожного гравця виділялося 60-70 карбованців. «Знаєте, на наші матчі завжди повні стадіони збиралися, але грошей було мало…»
178 поєдинків, проведених у зеленій футболці, не дозволяють бути байдужим до долі рідного клубу. Стадіон Петро Данильчук не відвідує – не дозволяють ноги, не раз пошкоджені у футбольних баталіях півстолітньої давнини. Хіба що дивиться трансляції та ще переглядає літературу про історію «Карпат», початки якої він сам колись творив…
Роман Яворський, Ростислав Ящишин, ФК "Карпати"
