Тиждень тому тижневик „Карпати” вітав з 50-річним ювілеєм чи не найкращого джокера в історії клубу Григорія Батича, найвищим досягненням якого в молодіжному футболі стала перемога у складі збірної СРСР в 1977 році в Тунісі на прем’єрному чемпіонаті світу для гравців віком до 19-ти років. Але Батич був не єдиним представником „Карпат” у тій команді. Разом з ним честь львівського футболу під червоним прапором на чорному континенті захищав і Андрій Баль.
Саме Андрій був тоді капітаном команди і саме він першим в історії світового футболу підняв над головою Кубок світу, який йому вручив тодішній президент ФІФА Жоао Авеланж. А минулої суботи Андрій Михайлович приймав вітання з нагоди свого 50-річного ювілею з дня народження.
Перші кроки у футболі Андрій Баль, як і всі, робив на вулиці. А в 1969 році його зарахували до секції ДЮСШ в Новому Роздолі. На полі він одразу вирізнився серед своїх ровесників, тож талановитого хлопця на змаганнях обласного рівня доволі швидко помітили тренери львівського спортінтернату (нині – УФК) і 1973 року він став учнем цього навчального закладу. Звернули увагу на гру Андрія і селекціонери „Карпат”, тож по завершенні 10-го класу Баль став гравцем дублюючого складу „зелено-білих”, в якому він повів два сезони. А визначальним для його майбутнього став 1977 рік.
Чарівне слово
Саме 1977 року Андрій Баль вперше з’явився на полі в складі „Карпат” у матчі чемпіонату СРСР. В тому сезоні всього за рідну команду він зіграв 18 матчів, в яких забив два голи. Їх було б значно більше, але Андрія постійно викликали до табору юніорської збірної СРСР, яка готувалася до чемпіонату світу в Тунісі. Турнір на Кубок світу завершився тріумфом радянської команди, в якій Баль був однією з ключових постатей. Причому Андрій відігравав важливу роль не лише безпосередньо на футбольному полі, а й за його межами. Він був справжньою душею команди: умів завжди знайти потрібні слова для партнера, аби підтримати його; знав, коли і що потрібно сказати чи зробити, аби підняти настрій та бойовий дух в команді. Тож цілком логічно, що саме його одностайно обрали капітаном команди. Хоча на цю роль могли претендувати і такі в подальшому зірки футболу, як Володимир Безсонов, Анатолій Дем’яненко, Сергій Балтача…
По завершенні сезону 1977 року Андрій Баль одержав чимало запрошень від провідних клубів СРСР. Здавалося, що молодий хлопець спокуситься на пропозиції і поїде зі Львова. Тим паче, що „Карпати” того року вилетіли з вищої ліги й попереду їх чекали важкі баталії першолігового турніру. Але Андрій на всі пропозиції візитерів, у тому числі й з Москви та Києва, твердо відповідав „НІ”! Причин для цього у нього було дві. По-перше, він виявив не за роками зрілу мудрість і чітко усвідомлював, що для свого професійного росту йому краще залишитися в „Карпатах”, де йому довіряли, де він стабільно виходив на поле в основному складі, де приділяли належної уваги роботі з молодими футболістами. А по-друге, Андрій вважав, що у вильоті „Карпат” з вищої ліги є і його провина, а тому хотів докластися до повернення Львову прописки серед еліти радянського футболу.
І слова свого Баль дотримав. У складі „Карпат” в першій лізі він за два сезони (1978 і 1979 роки) провів 82 матчі, забивши в них 9 голів. Грав Андрій у центрі поля в парі з досвідченим Левом Броварським, від якого багато чого навчився. У грі в діях Баля перш за все кидалася у вічі елегантна, можна навіть сказати витончена манера роботи з м’ячем, з яким він, на відміну від багатьох футболістів, був насправді, як то кажуть, на „ти”. Здавалося, в футболі немає такого технічного прийому, який би не міг виконати хавбек „Карпат”. А ще Андрій постійно виявляв неординарне вміння читати гру і приймати на полі нестандартні рішення. Його передачі партнерам частенько ставили оборону суперника в безвихідне становище. Не можна також не сказати і про його вміння уникати травм. При цьому ніколи і ніхто не міг дорікнути Балю за відсутність належних бойових якостей. Більше того, саме Андрій частенько вів вперед за собою партнерів у матчах, в яких здавалося, його команді вже нічого не світить.
Крок уперед
За іронією долі другий сезон у вищій лізі знову виявився вдалим для Баля на міжнародній арені, але провальним для його рідного клубу у внутрішніх змаганнях. Влітку 1980 року в складі збірної СРСР Андрій став володарем золотої медалі молодіжного чемпіонату Європи. В фінальній дуелі радянська збірна, кістяк якої вже звично складався із вихованців українського футболу, за сумою двох матчів взяла гору над ровесниками з НДР: 0:0 – у Ростоку та 1:0 в Москві.
Разом з Балем у півзахисті тієї команди діяло ще двоє гравців „Карпат” – Юрій Суслопаров та Ярослав Думанський. А якщо додати, що гравцями національної та олімпійської збірних СРСР тоді були ще двоє карпатівців (відповідно форвард Степан Юрчишин і оборонець Олег Родін), то важко собі уявити, яким чином „Карпати”, маючи потенційно чи не найсильнішу команду в Союзі, примудрилися вилетіти з вищої ліги. Проте сталося саме так. Але вини Андрія Баля, який, до речі, зіграв у всіх 34-ох матчах чемпіонату, в провалі „зелено-білих” було чи не найменше. Свідченням цього є і той факт, що по завершенні сезону його включили до списку 33-ох найкращих футболістів СРСР.
Потрапляв Баль до цього престижного списку і два наступних сезони, але вже як гравець київського „Динамо”. Бо після вильоту „Карпат” з вищої ліги у 1980 році він таки прийняв пропозицію флагмана українського футболу і перейшов до табору „біло-голубих”. Можливо, хтось може спитати: і куди ж подівся його патріотизм щодо рідного клубу? Але суто по-людськи Андрія можна зрозуміти. Адже на той момент для нього грати в першій лізі було майже однаково, що завершити професійну кар’єру. Та й інтуїція його вже вкотре не підвела – за рік „Карпати” віддали у відомство Міністерства оборони СРСР і улюбленої всіма галичанами команди практично не стало на довгих сім років… А з появою Андрія Баля в київському „Динамо” кількість прихильників цієї команди на теренах Західної України помітно зросла. Адже майже всі шанувальники таланту Андрія в нашому регіоні – а їх було чимало – стали вболівати за динамівців.
У складі своєї нової команди Баль зробив блискучу кар’єру. В колекції його нагород три „золота”, два „срібла” і одна „бронза” союзного чемпіонату, чотири перемоги в розіграші Кубка СРСР та виграш Кубка володарів кубків європейських країн в 1986 році. А ще Андрій став одним із небагатьох футболістів, хто зіграв в усіх чотирьох континентальних турнірах для клубних команд Старого Світу. Не залишилася непоміченою гра Баля і з боку тренерів збірної СРСР, у складі якої він виходив на поле 20 разів, в тому числі зіграв п’ять матчів у фінальних турнірах чемпіонатів світу 1982 і 1986 років. А хіба можна забути його гол на іспанському Мундіалі-1982 у ворота збірної Бразилії? Підібравши м’яч в центрі поля, Андрій на підступах до штрафного майданчика несподівано для всіх пробив. Кіпер бразильців Валдір Перес явно не чекав такого зухвальства від галичанина, і збірна СРСР повела в рахунку – 1:0…
Нині Андрій Баль продовжує служити футболу в якості тренера. Він був одним з тих, хто допоміг Олегові Блохіну вивести національну збірну України до чвертьфіналу чемпіонату світу 2006 року, а цієї зими подався разом з останнім до столиці Росії, аби тамтешній ФК „Москва” вивести в чемпіони.
Тижневик "Карпати"
