Вихованець Львівського інституту фізичної культури (тепер — Університет фізичної культури) Віктор Чукарін здобув на Олімпіадах сім золотих нагород
Львівщина завжди славилася своїми спортивними талантами. Наприклад, українець Адам Крулікевич був першим представником нашої Батьківщини на Олімпіаді 1912 року в Осло. На жаль, тоді українські спортсмени, зважаючи на політичні обставини, змушені були захищати спортивну честь Російської або Австро-Угорської імперій. Після 1939 року наші спортовці виступали вже у складі олімпійської збірної СРСР. Саме тоді світ дізнався про видатного гімнаста Віктора Івановича Чукаріна. Його шлях у великий спорт схожий на героїчний подвиг.
Народився Віктор Чукарін 9 листопада 1921 року в селі Червоноармійське (нині — Донецька область). Змалечку він пізнав нелегку селянську працю, рано залишившись без батька. Уже в Маріуполі, куди сім’я переїхала зі степового Приазов’я, Віктор захопився футболом — непогано грав у нападі і захищав ворота. Мало хто із хлопчаків робітничої околиці міг забити гол Чукаріну. У п’ятому класі, не покидаючи футболу, Віктор захопився гімнастикою. Для цього змайстрував біля сараю перекладину і щоденно на ній тренувався. Через рік гімнаст-початківець виконував такі трюки, що однокласники лише захоплено зойкали. Учитель фізкультури порадив Чукаріну після школи подати документи у фізкультурний технікум. Проте майбутній чемпіон пішов працювати на Маріупольський металургійний комбінат, а спортом вирішив займатися у вільний від роботи час.
У спортзалі металургійного технікуму молодий працівник уперше випробував справжні гімнастичні снаряди. Тоді і зародилася мрія — стати гімнастом. Не знати, як би склалася його доля, якби не війна…
У роки військового лихоліття колишній їздовий Червоної Армії потрапив у нацистський концтабір Зандбостель, де потерпав від жорстоких допитів і приниження. Навіть ім’я замінили витатуюваним на зап’ясті номером 10491. Незважаючи на такі випробування долі, Віктор не занепав духом, мріяв повернутися на волю, у спортивний зал. Неодноразово намагався втекти з концтабору. Проте непосильна праця і табірна баланда підточили організм — не вистачило сил уникнути погоні. Втікача повертали в табір, допитували до напівсмерті, потім кидали у штрафний барак. У травні 1945 року двадцятичотирирічного Чукаріна есесівці загнали на баржу і разом з такими ж військовополоненими намагалися вивезти в Балтійське море, щоб там утопити. Розуміючи безвихідь свого становища, ув’язнені прощалися один із одним.
На щастя, їх визволили англійські моряки. Коли вони розмінували баржу і відчинили люки, то побачили в трюмах сотні живих скелетів. Союзники обережно піднімали людей по трапу — від виснаження і нестачі кисню вони не могли навіть самостійно вийти на палубу.
Зрадник Батьківщини
Повернення додому, образно кажучи, з того світу, було нелегким: військова контррозвідка (СМЕРШ) назвала Віктора „зрадником Батьківщини”. Лише на початку 1946 року Чукарін приїхав у рідний Маріуполь. Навіть рідна мати не впізнала сина; попри те, що йому щойно виповнилося 25, виглядав хлопець значно старшим.
Новий львів’янин
Маріуполь лежав у руїнах. Відбудовували місто дуже важко. Однак Чукарін усе-таки плекав надію повернутися у великий спорт, адже до війни він вчився у технікумі фізичної культури, захопився спортивною гімнастикою і навіть захищав честь рідного міста на чемпіонаті СРСР. Невдовзі майбутній чемпіон переїхав із Маріуполя у Львів, який і став колискою його гімнастичної слави. У тому ж 1946-му став студентом Львівського інституту фізкультури. Віктор, практично, почав свою кар’єру з нуля, хоча всі наполягали, що робити це в 25 років надто пізно. Натомість наполегливий студент мав чітку мету — щонайменше знову виконати розряд майстра спорту.
Жив у студентському гуртожитку. Щоденно вставав о шостій ранку і до загального підйому робив інтенсивну зарядку, що була схожою на серйозне тренування. Ввечері, після занять в інституті, допізна працював у спортзалі. Молодші студенти скептично дивилися на цього чоловіка: хіба такому дистрофіку на студентських харчах виконати „майстра”? Хоч би розряд підтвердив! Але Чукарін був невблаганним до себе. М’язи поступово наливалися колишньою силою, з’являлося відчуття спортивних снарядів, відмінна координація і довоєнна пружність. Міцніла й віра у себе.
Можливо, життя Віктора Івановича склалося б по-іншому, але у корпусі, де жили студенти, поселився новий завкафедрою — Петро Тимофійович Собенко. Саме він помітив, що цей студент другого курсу посилено тренується. Їхнє знайомство стало початком плідної праці. Тіло спортсмена звично піднімалося в повітря то над перекладиною, то над брусами, то над конем. Поступово слухняними ставали кільця. У вільних вправах Віктор оволодів подвійним сальто й іншими складними елементами. За ці досягнення однокурсники назвали Чукаріна „машиною”. Одержимість і працелюбність Чукаріна у поєднанні з мудрістю тренера Собенка дала чудові результати: через рік Віктор знову став майстром спорту з гімнастики. Притихли найбільші скептики.
Відтоді Віктор із Петром Тимофійовичем їздили на першість України та СРСР, де спортсмен традиційно посідав 4 — 7 місця. Зустріч із такими відомими гімнастами, як Бєляков, Шагінян, Тимошик, Сірий також принесла свої результати. Вихованець Собенка уважно придивлявся до визнаних метрів, конспектував їхню методику і до знемоги тренувався. За словами гімнаста-викладача Леоніда Левізова, Чукарін не боявся бути „білою вороною”. Після змагань спортсмени скидалися, щоб накрити стіл і відзначити участь у змаганнях. Віктор брав гімнастичну валізку і йшов до тренувальної зали.
Не старіти!
1949 року прийшов довгоочікуваний успіх — у київському Палаці спорту Віктор Іванович став абсолютним чемпіоном країни. У його спортивному житті домінувало одне золоте правило: не старіти! Під час Олімпіади 1952 року в Гельсінкі (першої, в якій брав участь СРСР) ніхто не вважав Чукаріна претендентом на золоту медаль. Проте вже невдовзі глядачі і спортсмени змінили свою думку і збиралися подивитися на тренування „таємничих росіян”.
Зоряний час Віктора Чукаріна повторився в австралійському Мельбурні. 22 листопада 1956 року герцог Единбурзький оголосив про відкриття XVI Олімпіади. За два тижні до цієї знаменної події Чукаріну виповнилося 35. Хай там як, а спортивний довгожитель знову став абсолютним чемпіоном Олімпійських ігор, а також своєю майстерністю завоював симпатії австралійців, причому попри те, що в Австралії понад усе любили крикет, а не гімнастику. До речі, навіть олімпійський стадіон у Мельбурні перебудували із крикетного, який приносив власникам неймовірні прибутки!
До слова, про гроші. Як згадувала Лариса Латиніна, за кожну золоту медаль у Мельбурні олімпійцям обіцяли виплатити по 20 тисяч карбованців. Лариса з Віктором підрахували, що вони мали б отримати по 100 тисяч. Натомість у бухгалтерії спортсмени розписалися за те, що отримали 50 тисяч, насправді ж сума була ще меншою — лише 43 тисячі. „Подякуйте, що вам і це виплатили!”, — відрізали чиновники.
Після Мельбурна Віктор Іванович Чукарін успішно тренував молодіжну збірну СРСР. Доцент Львівського державного інституту фізкультури, Чукарін завідував кафедрою гімнастики, водночас викладав у Чернівецькому університеті і тренував збірну України. Цікава деталь: уперше в світі він запровадив особливу методику виховання спортсменів, зокрема, йшлося про дворазові тренування, а також багато інших нововведень.
За виховання чемпіонів СРСР знаменитому спортсмену в 1972 році присвоїли звання „Заслужений тренер України”.
Хто повторить подвиг Чукаріна?
Загалом же на двох Олімпіадах легендарний львів’янин здобув 11 олімпійських нагород (7 золотих, 3 срібні й одну бронзову). 25 серпня 1984 року Віктор Іванович помер. Його поховали на Личаківському кладовищі. Людина-легенда, колишній в’язень концтаборів, володар 39-ти спортивних нагород до останнього подиху зберігав вірність гімнастиці. Навряд чи в найближчому майбутньому хто-небудь із гімнастів повторить його спортивний подвиг. Такі люди залишаються в історії назавжди. Їхні імена достойні бути вигравіюваними на скрижалях спортивних досягнень. Можна лише сподіватися, що вихованці Львівського національного університету фізичної культури підтримають славетні традиції львівської школи гімнастики.
