Вихованця Львівського інституту фізкультури Валерія Брумеля неодноразово визнавали кращим легкоатлетом світу.
1961 року Юрій Гагарін перший із землян підкорив космос. Протистояння між двома супердержавами СРСР і США закінчилося повним фіаско американців. Навесні того ж таки 1961-го Валерій Брумель встановив свій черговий світовий рекорд зі стрибків у висоту. Відтоді вони поєдналися у людській свідомості. І справді, в їхній долі простежувалася певна закономірність і спорідненість: до своєї мети обидва герої йшли, долаючи неймовірні перешкоди.
Гагарін і Брумель часто з’являлися поряд на екранах телебачення, на сторінках періодичних видань. Щоправда, неодмінно з ними виникав третій — невисокий на зріст, товстенький, із чарівною усмішкою на вустах Микита Хрущов. Господар Кремля чудово розумівся на законах піар-технологій. Микита Сергійович виконував роль лідера-ліберала. Можливо, через це прізвище першого космонавта і легендарного легкоатлета пасували до його іміджу. Кажуть, у дитячі роки ніщо не пророкувало Валерію Брумелю блискучої спортивної кар’єри. Хоча його виділяли характерні риси характеру — честолюбство і цілеспрямованість, а також вміння ставити перед собою конкретну мету і незважаючи на жодні перешкоди прямувати до неї. Без урахування цих рис характеру важко зрозуміти, як народженому в Амурській тайзі в родині начальника геологорозвідувальної партії через літа підкорилися космічні висоти.
Ворошиловград. Перший рекорд
Валерій Брумель завжди із вдячністю згадував своїх тренерів і вчителів, які на певних життєвих етапах опікувалися ним. Наприклад, учителя фізкультури ворошиловградської (тепер Луганської) середньої школи №17 В. Є. Головіна. Ця людина навчила Валерія вірити в себе і в людей. Виступаючи на першості міста з легкої атлетики, майбутній олімпійський чемпіон встановив рекорд — 160 см. Із кожним роком він підіймав планку все вище і вище. Через рік на першості України серед школярів Валерій здобув срібну нагороду з результатом 175 см, а 1958-го йому підкорилася висота 2 м і за це досягнення йому присвоїли звання майстра спорту. Перші вагомі результати відкрили талановитому школярику дорогу в Інститут фізкультури у Харкові. Утім, умов для занять легкою атлетикою не було, а тому юний талант утік… з інституту. Щоправда, бажання вдосконалювати майстерність привело його у Львівський інститут фізичної культури, в якому він тренувався під керівництвом Дмитра Оббаріуса, суміщаючи заняття з роботою на жировому комбінаті.
Приблизно в той самий час надійшов лист із Москви. Валерія запрошували на зимову першість СРСР, на якій головними суперниками були Ігор Кашкаров і Роберт Шавлакадзе. Невдовзі по тому Валерій встановив рекорд СРСР. Старший тренер збірної зі стрибків у висоту запрошує Брумеля в свою команду.
Того ж року (1960-го) Брумель їде на Олімпіаду в Рим. На Апеннінах перспективний легкоатлет із результатом 2 м 16см виборює срібну медаль, програвши Роберту Шавлакадзе лише за кількістю спроб.
“Космічний” стрибун
1961 року Валерій брав участь у найбільших спортивних форумах і постійно покращував світові рекорди. Скажімо, на всесоюзних зимових змаганнях у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) здолав планку на висоті 225 см. Проте це був рекорд для закритих приміщень, а вже в середині червня у Москві легкоатлету підкоряється висота 223 см. Упродовж двох із половиною місяців Валерій встановлює три світові досягнення. Брумеля називають “космічним” стрибуном. У грудні світова спортивна громадськість визнала 19-річного легкоатлета кращим спортсменом планети.
Брумель не зупиняється на досягнутому. 1962 року він стає Чемпіоном Європи, встановивши ще два світові рекорди. Його знову визнають кращим атлетом світу. Через рік, під час матчу СРСР — США сотні тисяч глядачів у Лужниках стають свідками шостого світового рекорду з фантастичною висотою — 228 см. Коли Брумеля втретє визнали кращим легкоатлетом планети, його ім’я згадували в одному переліку зі славетними Львом Яшиним, Юрієм Власовим, Валерієм Попенченком (найсильніший на ту пору боксер Європи).
Злет і падіння
Здавалося, життя усміхається талановитому юнаку. Усе чудово в спорті й особистому житті. Він одружується зі Світланою Лазарєвою — майстром спорту з художньої гімнастики. На першій сторінці журналу “Огонек” вміщено світлину закоханих, щасливих молодят.
Напередодні Олімпіади в Токіо всі без сумніву віддають золоту медаль зі стрибків у висоту Брумелю, і він справді її здобуває. Але ціною неймовірних зусиль. Вочевидь далися взнаки попередні легкоатлетичні сезони і непередбачена витрата енергії в інших справах. Однак талант бере гору над усім.
До 1965 року Брумель не програє жодного старту. Ось на цьому злеті, як це іноді трапляється в житті, улюбленця фортуни підстерегло важке випробування.
Валерій був затятим автолюбителем, і в 60-ті роки їздив на “Волзі”, “Понтіаці” і “Мерседесі”. 4 жовтня 1965 року його мотоцикл “Ява” не вписався у поворот…
Майже чотири роки із дуже складним переломом ноги він пролежав на лікарняному ліжку. Від Валерія пішла дружина і навіть відвернувся московський тренер Дячков. Треба було чимось заробляти на життя. На руках у Брумеля залишився син, а пенсія славетного спортсмена становила 160 карбованців. Легкоатлет переніс біля тридцяти складних операцій, проте хірурги безпорадно розводили руками. У цей скрутний момент хтось підказав звернутися до маловідомого тоді професора із провінційного Курська Гаврила Ілізарова, який здійснив прорив в ортопедії. Завдяки таємничому чудо-апарату Ілізарова Брумель через два дні після операції спокійно став на ногу. У грудні Валерій почав знову тренуватися, а в червні 1969-го подолав висоту 206 см.
Продовжуючи тренування, спортсмен так захопився, що в результаті травмував другу ногу. Знову операції і думка про те, що доведеться покинути спорт.
“Право на стрибок”
З-під пера славетного легкоатлета з’являються вірші, п’єси, кіносценарії, а 1979 року — роман “Не зрадь себе”, який невдовзі переклали сімома мовами. До речі, його біографія стала основою популярного в 70-ті роки художнього фільму “Право на стрибок”, одним із співавторів сценарію якого був Валерій Брумель.
У найскрутніші моменти життя Брумеля рятували його найвірніші друзі. Так, Юрій Чистяков, тренер імовірного наступника Брумеля Валентина Гаврилова, витягнув його із суцільної безнадії, із запою, а можливо, навіть і суїциду. Відомо, що з молодих років “залізний” Валерій потерпав від незрозумілого комплексу. Вірніше, від цілого гібриду комплексів: від неповноцінності до величі. “Три “Золоті Каравели” є тільки у мене, а більше не буде ні у кого”, — хвалився Брумель навіть тоді, коли про нього всі забули.
У його гостинному домі часто збиралася весела компанія — Юрій Сенкевич, Володимир Висоцький, Майя Плісецька. Зібравшись за щедро застеленим столом, гості співали пісень, грала в карти. За спогадами близьких друзів, Валерій був людиною азартною. У 50 років, він одружився вдруге. В сім’ї народився син Віктор. Останні роки свого життя Брумель присвятив його вихованню.
Проте ім’я легкоатлета не загубилося у світі. 1987 року в Римі йому вручили золоту пам’ятну медаль IAAF, як кращому стрибуну за 75-річну історію існування цієї поважної організації. А ще через п’ять років Брумель здобув ще одну почесну нагороду — “Срібну Каравелу Колумба”. 1972 року Брумеля запросили як почесного гостя на Мюнхенську Олімпіаду.
За чотири роки до смерті Брумель покинув лави Компартії і прийняв обряд Хрещення за православними канонами. 26 січня 2003 року Валерій Миколайович помер у своїй квартирі у Гагарінському провулку. Похоронили його на десятій ділянці Новодівичового цвинтаря у Москві.
Легендами не народжуються
Життя і спортивні досягнення Валерія Брумеля чудово ілюструють найголовнішу суть спорту. Вибрану мету осягають тільки люди одержимі, нещадні до себе, цілеспрямовані. Рекордсменами не народжуються, ними стають. На жаль, в останні роки у нас відчувається гострий дефіцит особистостей. Не встиг атлет завоювати олімпійське золото, і ми легковажно молимося на нього, як на божество. Можливо, в цьому основна відмінність спорту минулих років і сьогодення. Всюди панують сіренькі посередності, а грошові премії засліплюють щораз нових і нових “претендентів” на божество.
“Ратуша”
