Кришталевий капітан

Ігор Кульчицький, легенда львівських "Карпат",…

Ігор Кульчицький, легенда львівських "Карпат", про завоювання "зеленобілими" Кубка СРСР, перший гол "Карпат" у єврокубках і вбивство старшого сина

17 серпня 1969 року "Карпати" виграли найцінніший трофей у своїй історії – Кубок СРСР. "Зелено­білі" стали єдиною командою, яка здобула союзний Кубок, виступаючи не у вищій лізі. Капітаном того легендарного складу "Карпат" і найкращим гравцем фінального матчу проти вищолігового СКА (Ростов) був Ігор Кульчицький, який 13 серпня відзначив 68ліття.

– Разом зі сім’єю, з ветеранами "Карпат". Цьогоріч 13 серпня випало на четвер, а в понеділок і четвер у нас, ветеранів, тренування. Тож після тренувальної гри посвяткували.

…Жаль, що роки йдуть. Але я не розстаюся з футболом, бігаю з ветеранами двічі на тиждень по півтори години. Ми граємо проти молодших ветеранів. І я не поступаюсь їм. Залишилась та спортивна злість (не поступитись) і бажання виграти ще з тих часів, коли був гравцем. Моя команда фактично виграє 90% тренувальних матчів. Коли зустрічаюся з нинішнім поколінням "Карпат", завжди наголошую: у вас повин­но бути бажання, хотіння, "вмирання", настрій, спортивна злість, агресія. Будете ходити пішки, жодну команду не обіграєте.

Нині не пропускаю ігри "Карпат". Якщо хлопці і надалі так гратимуть, як на початку чемпіонату, то в них є шанс потрапити у єврокубки. Зараз мені дуже приємно, що відроджується той славнозвісний "карпатівський" дух, який був у мої часи.

– Найкраще проявився цей "карпатівський" дух 17 серпня 1969 року…

– Так, справді. Ми здійснили тоді подвиг – виграли Кубок, будучи командою другого дивізіону. Залишилося нас усього шестеро з основного складу тої "золотої" команди, яка в Москві виграла з рахунком 2:1 у СКА (Ростов). Три захисники – Іван Герег, Валерій Сиров, Ростислав Поточняк, один півзахисник – Ігор Кульчицький і два нападники – Геннадій Лихачов і Володимир Данилюк.

– Що за історія трапилася перед фінальним матчем, коли Ви не подали руки боковому судді?

– Річ у тім, що 1968 року у фінальній "пульці" за вихід у вищу лігу естонський суддя Хярмс відверто засудив нас, і путівку отримав "Уралмаш". Так от, перед фіналом Кубка СРСР, я, як капітан команди, пішов у суддівську кімнату розписатися у протоколі. Перед цим привітався з одним суддею, другим, а Хярмсу, який був призначений боковим суддею, руки не подав. Його наче кров залила, червоний став. На запитання, чому не подав йому руки, я відповів: "Запроданцям у житті ніколи руки не подам. Ти нас продав, як Іуда!" Розвернувся і пішов. А він мене доганяє і каже: "Вас тут також хочуть втопити. Але я вам допоможу, як зможу. Хочу очиститись!"

– Які відчуття були, коли вийшли на стотисячні "Лужники"?

– Нас приїхало підтримувати 30 тисяч галичан. Вони організували тисячний оркестр! Уявляєте, виходимо ми на футбольне поле, 30 тисяч галичан співають "Черемшину", оркестр грає. Сльози на очі накотилися. Вони нам натхнення таке дали! – Коліна не тремтіли перед іменитим суперником?

– Ще й як! Ростовський СКА тоді йшов на третьому місці у вищій лізі. А ми грали в другій лізі класу "А". На початку матчу була боязнь, мандраж, гра зовсім не клеїлась. І дуже добре, що ростовці забили нам гол на 20й хвилині. Тоді я взяв під пахву м’яч і, йдучи до центру, кажу хлопцям: "Що ви тремтите, як зайці? Ну програємо у фіналі, це ж теж велике досягнення. Але заграймо в ту гру, яку ми демонструємо у Львові. Дивіться, скільки галичан на трибунах, як вони нас підтримують". До кожного підійшов, підбадьорив. І з того моменту хлопці заспокоїлись. Ми вже у першому таймі повинні були вигравати у них два­три м’ячі. Але перший тайм програли 0:1. А в середині другого тайму один за другим забили два м’ячі (Лихачов і Булгаков), ще могли забити. Та за 10 хвилин до кінця гри сили нас залишили. Суперники почали нас фізично перегравати. І за кілька хвилин до фінального свистка вони нам забивають сумнівний гол. Ростовці зрівняли рахунок, радіють. Головний суддя бере м’яч і йде в центр. А ми всі стали, як заворожені, сил продовжувати гру не залишилось. І тут я дивлюся на бокового суддю, того самого Хярмса, а в нього рука піднята догори і як зацементована. Я це показую головному судді. Ми підходимо до лайнсмена, і я бачу за мімікою арбітра, що він показує опустити прапорець, а сказати не може, бо я все чую. Але Хярмс не піддався – наполіг на положенні поза грою. Ще 5 хвилин ми протрималися і виграли Кубок. Після гри я Хярмса забрав зі собою в готель "Росія". Жили ми в номері з Володимиром Данилюком. Налили йому коньяку, руку потиснули. Кажу Хярмсу: "Свій гріх ти змив, ти вже чистий!" Він такий радий був! Навіть залишився ночувати в нашому номері. Найкращий гол за кар’єру

– Після виграшу Кубка СРСР "Карпати" в Кубку володарів кубків поступилися румунській "Стяуа". Чи під силу було тоді пройти румунський бар’єр?

– Безумовно. "Стяуа" була дуже сильною командою, в її складі грали 67 гравців збірної Румунії. У Львові ми мали багато моментів, але якось не ішло. А на останніх хвилинах захисник Ростислав Поточняк біг за м’ячем і впав на рівному місці, і нападник забив. Так ми програли 0:1. А в Бухаресті ми грали ще краще, ніж у Львові. Постійно вели в рахунку. Але ми представляли Союз, а знаєте, як СРСР "любили" за кордоном. От німецький суддя нас і "засудив". Ми зіграли внічию 3:3 і вилетіли. Я забив перший м’яч метрів з тридцяти семи. Мені вдався сильний удар, закинув м’яч воротарю "за комірець". Він навіть не чекав, що з такої відстані можна забити. Це був перший гол "Карпат" у єврокубках і найкращий за всю мою кар’єру. – За кілька місяців до 30річчя Ви першим із футболістів "Карпат" дебютували у складі збірної СРСР…

– У 1970 році я зіграв два офіційні матчі за збірну у Мексиці проти господарів, де мав хороші відгуки. Грав ще дві гри проти перуанських клубів. У попередньому сезоні я був визнаний найкращим гравцем фінальної гри Кубка СРСР і потрапив у число 33 найкращих гравців Союзу під номером 1 на позиції лівого півзахисника, тому мене запросили у збірну. Тренером був Ніколаєв із ЦСКА. Він мене давно запрошував переїхати у Москву. Казав, якщо хочу постійно грати у збірній, маю перейти в ЦСКА.

 – Знаю, тоді командам розподіляли поїздки за кордон. Які поїздки запам’ятались?

– Якось узимку на Кубу полетіли. Літаки тоді були не такі швидкісні, як тепер. На "Ілі" годин двадцять летіли до Куби. Там 30 градусів тепла, а в Москві, коли вилітали, – мінус 20. І кубинці одразу ж у день прильоту викликали нас на гру. Перед тим дали обід. А країна в них бідна. Всі страви з морепродуктів. Від незвичної їжі животи в нас розболілись. А ввечері гра. Ми, як вийшли на поле, дивлюся, півкоманди нема – прихопило живіт, побігли в туалет. Обіграли вони нас 2:0. Після цього ми вийшли на наше посольство і сказали, що відмовляємось від такої їжі. Дайте нам борщу, м’яса, бульби… Ми як наїлися цього, виграли в них 5:0.

– Правда, що коли Вас кілька років тому звільняли з "Карпат", де ви працювали в департаменті дитячого футболу, отримували зар­плату 600 грн?

– Так, було таке. Отримував копійки. Працюючи в департаменті, я через обласну адміністрацію, обласну раду старався допомагати школі "Карпати". Так, на сесії обласної ради депутати, не без моєї допомоги, виділяли щороку мільйон на школу. 600 грн – це соромно, звичайно. Але, знаєте, я не за гроші працював у "Карпатах". Я дуже люблю футбол, є патріотом команди. Сина не повернеш…

– Після цього Ви працювали на фірмі свого сина Ігоря, нині покійного?

– Так. Зі старшим сином ми відкрили будівельну фірму. Здали два прекрасні будинки. Фірма процвітала. Але у зв’язку з кризою і з тим, що сталося з моїм сином, наш бізнес рухнув. Ми зі сином розробили проект розвитку ДЮСШ №4. Запланували побудувати штучне поле, величезний зал, 50метровий басейн. Представили свій проект на виставці проектів "Україно, вперед!" у Франковому університеті. Міському голові Львова Садовому сподобався наш проект, сказав, що спробує допомогти. Зв’язався із Суркісом. Той побачив, що є 3 га землі у пар­ковій зоні на Погулянці. Чудове місце, щоб побудувати готелі, розважальний центр. А для цього треба знищити ДЮСШ №4. І почалася боротьба між нашою зі сином інвестиційною компанією і Садовим. Тому син порадив мені повернутися у школу, оберігати її. Відтоді працюю тренеромвикладачем у ДЮСШ №4. Садовий чотири рази в місяць на сесії ставив питання, щоб забрати школу і будувати на її території готелі, розважальний центр. Депутати, до їх честі, не дали добро Садовому.

…Вони розуміли, що сина треба будьякою ціною прибрати, тоді буде легше знищити школу. І досі йде тиск на школу. Шкодять на кожному кроці. То директора хочуть звільнити, то об’єднати з іншою школою. Садовий і Суркіс не хочуть заспокоїтися. Суркіс підключив Лужного, хоч йому це не потрібно. Тиск іде страшний, тому я мушу охороняти школу.

– Від часу вбивства Вашого сина Ігоря минув рік. Як просувається розслідування справи?

– Приїжджає Луценко, розповідає, що справу майже розкрито. Обласний прокурор Баганець те саме говорить. Не потрібно того. Насправді вони тільки дурять, будоражать людей. Розумієте, в нас жодне замовне вбивство не розкрито. Слідчі мене допитували. Я запитав, чи можуть вони допитати, наприклад, Садового, Суркіса, Лужного? Вони руки піднімають, кажуть, що не можуть. Я розумію, що це темна історія, яка ніколи не буде розкрита.

– Як Ви пережили цю страшну трагедію?

– Дуже тяжко. Це майже на моїх очах сталося, на моїй вулиці (Фредра – "Пошта"). Син ішов на роботу. Вбивство було добре сплановане. На тій вулиці завжди багато машин. Вони так спланували, що жодної машини не було в той час на вулиці, лише та, в якій були вбивці. Випустили 16 куль у сина. Не можу ні на кого говорити, бо все закрито. Але син не давав забрати школу. Він дуже переживав, щоб не забрали. Я знав, що наслідки можуть бути трагічні, говорив про це синові. Він завжди відповідав: "Треба зберегти цю школу, щоб діти там займались. Не можна дозволити викинути 300 дітей на вулицю".

– Хто допоміг у найтяжчі часи?

– Рідні, друзі підтримали, але біль залишається і залишиться на все життя. Усі співчувають, а що з того? Сина нема.

Джерело: Суботня Пошта