Екс-півзахисник «Карпат» Роман Покора, якому 22 лютого виповнилося 60 років, нині працює тренером в Азербайджані
 Роман Покора Народився у Зборові (Тернопільська обл.). Півзахисник. У 1966-1973 рр. зіграв за «Карпати» 177 матчів (11 голів). Виступав за «Металіст» (Харків), «Спартак» (Івано-Франківськ). Майстер спорту СРСР. У вищій лізі очолював «Волинь» (Луцьк, 1992-1994 рр.), «Поліграфтехніку» (Олександрія) – 128 матчів. Працював тренером у командах «Гетьман» (Замосць, Польща), «Карпати» (Мукачеве), «Нива» (Вінниця), ФК «Миколаїв». З 2006 р. – головний тренер ФК «Симург» (Закатали, Азербайджан). |
– Де розпочинався футбольний шлях до «Карпат»?
– Займався футболом у Винниках у тренера Богдана Маркевича, якого згадую з великою повагою. Після одного з товариських матчів ми дали бій «Карпатам» і через день нас запросили у львівську команду, в якій разом з Ростиславом Поточняком дебютували у травні 1966 року. Діяв у центрі та на правому фланзі півзахисту.
– Що найбільше запам’яталось за вісім років перебування в «Карпатах»?
– Звичайно, це виграш у 1969 році Кубка СРСР та вихід наступного року до вищої союзної ліги. У 1970 році команда жила підвищенням в ранзі і кожен матч був вирішальним. У кубковій грі не брав участь, адже перед цим через вітрянку в такому віці пропустив ряд матчів. А пішов з «Карпат» через те, що головним тренером працював Валентин Бубукін, який, на мою думку, був призначений із самих верхів радянського футболу для того, щоб розвалити львівський футбол.
– Пам’ятаєте як забивали свої два голи у вищій лізі?
– Так, у листопаді 1971 року в матчі з ЦСКА після виходу на заміну відзначився першим же дотиком до м’яча і ми тоді дали бій «армійцям» (нічия – 2:2), намагаючись врятувати «Шахтар» від вильоту з вищої ліги. А через рік провів м’яч вже у ворота київського «Динамо».
– З ким із колишніх карпатівців підтримуєте зв’язки?
– З Габором Вайдою, який, до речі, є моїм кумом, Ростиславом Поточняком, Степаном Крупеєм, Геннадієм Лихачовим.
– І як склалася подальша спортивна біографія Романа Покори?
– Три роки виступав за харківський «Металіст», який вийшов тоді з другої ліги до першої. А останні свої три сезони провів у івано-франківському «Спартаку».
– Чому влітку 1992 року, працюючи тренером «Карпат» переїхали до Луцька?
– У Львові майже рік працював другим тренером, а до «Волині» запросили на посаду головного тренера. Натомість мій попередник Мирон Маркевич очолив «Карпати».
– І чим запам’ятався вам волинський період?
– Мабуть, західним дербі «Волинь» – «Карпати», причому у сезоні 1993/1994 років ми двічі обіграли львів’ян.
– Згодом вам довелося попрацювати у багатьох клубах. Які найвдаліші тренерські періоди?
– Півтора роки очолював польський клуб «Гетьман» з міста Замосць і згодом повернувся в Україну через відсутність польської ліцензії тренера. Потім працював у Мукачевому з друголіговою командою «Карпати», а згодом Микола Лавренко запросив працювати в олександрійську «Поліграфтехніку». Ми досить швидко пройшли шлях з другої до вищої ліги і у 2001-2003 роках досить непогано виступили серед еліти. І лише через фінансову скруту знялися зі змагань, дозволивши запоріжцям залишитись у вищій лізі. Загалом, Олександрія – моя любов, моє горе, місто, яке відоме завдяки футбольній команді, де провів вісім років, про що з приємністю згадую й досі, адже провів тут свої кращі тренерські роки. Так що вболіваю за «Олександрію» не менше, ніж за «Карпати». Після Олександрії працював з вінницькою «Нивою» та ФК «Миколаїв».
– А як потрапили у далекий Азербайджан?
– У цю країну запрошували ще чотири роки тому, в бакинський «Інтер», який зараз очолює львів’янин Валентин Ходукін, а до нього Анатолій Коньков. Але Микола Лавренко організував команду другої ліги і попросив, щоб я допоміг «Поліграфтехніці». І, відверто кажучи, нині шкодую що не ризикнув тоді поїхати в Азербайджан, де останні два роки очолюю «Симург» з районного центру Закатали на півночі країни біля кордону з Грузією.
– І як працюється тренером-легіонером?
– Усюди потрібно працювати, бо в наш час просто так гроші не заробляють. Часто буваю в Баку, де проживає понад сто національностей. Тут добре розуміють і українську мову. Контактую з іншими тренерами, які працюють в Азербайджані. Нещодавно вітав з днем народження Анатолія Дем’яненка, який очолює «Нефтчі», і звичайно ж з Валентином Ходукіним.
Азербайджан тільки стає на професіональні футбольні рейки. З цього сезону ввели ліміт на легіонерів – до семи. Є хороші легіонери-збірники з Кенії, Камеруну. Будується багато стадіонів, кожен районний центр має свій олімпійський центр, якого, до речі, у Львові не бачив. ФК «Симург» створено всі необхідні умови для тренування, надійне фінансування. Азербайджан – це багата країни завдяки, перш за все, нафті та газу. Народ поважає свого президента Ільхама Алієва, більше працює, ніж мітингує. І загалом відчувається повага до старших, жінок, сім’ї, родини. Навчився пити чай (сміється). Єдина проблема – літом трохи спекотно, але допомагають кондиціонери у чудових котеджах.
– Хто з українців виступає за «Симург»?
– За нашу команду, яка наразі розділяє 5-7 місця у чемпіонаті, виступають добре знайомі вболівальникам Микола Лапко, Михайло Старостяк, Володимир Мазяр (у першому колі провів 6 голів), Андрій Данаєв, Олександр Малигін, воротар Андрій Нікітін. У тренерській роботі мені допомагають Володимир Фігель, а з воротарями займається Тарас Чопик. Наші спонсори поставили завдання посісти 4-5 місця у чемпіонаті, що дасть нам право грати у Кубку Інтертото. Тож хотілося б спробувати свої сили у єврокубках.
– Романе Михайловичу, скажіть декілька слів про вашу сім’ю.
– Молодший син Володимир – у футболі, є асистентом арбітра першої ліги, старший Олег – у бізнесі. Дружина Магдалина майже весь час зі мною, адже мені виділено службову квартиру, машину, водія. Та й додому з Баку швидше добираюсь, ніж з Олександрії. Нещодавно в молодшого сина родився мій вже шостий онук: одна дівчинка і п’ять хлопчиків, якого назвали на честь діда.
Юрій Назаркевич, Високий Замок
