Мабуть, далеко не всім львів’янам відомо, що у місті існує ватерпольний клуб “Динамо”, який має довгу й славну історію. Львівська команда протягом останніх років у чемпіонаті України піднімається на п’єдестал пошани. Теперішній головний тренер клубу Ігор Зінкевич працює у команді близько 20-ти років і не збирається збавляти обертів. Днями пан Ігор відзначив свій 50-річний ювілей. Тож саме з привітань розпочалася розмова кореспондента “ВЗ” з “людиною-історією” львівського водного поло.
У водне поле потрапив завдяки… футболу
– З 1988-го по 1994 рік я працював тренером львівського “Динамо”, а з 1995 року до сьогодні – головний тренер команди, – розповідає Ігор Зінкевич. – Як гравець почав виступати за “Динамо” у 16 років, у чемпіонаті України. З 1977-го по 1987 р. був капітаном львівського “Динамо”. З 1988 року перейшов на тренерську роботу. З 1995 року тренував молодіжну збірну України – вивів команду у фінал чемпіонату Європи, де ми зайняли 11-те місце. У 1998-му під моїм керівництвом “молодіжка” потрапила на чемпіонат світу, де була десятою. У 1996 році шестеро моїх вихованців із львівського “Динамо” потрапили у складі збірної на Олімпіаду в Атланту.
– Будучи гравцем, хотіли стати тренером?
– Мріяв про це – і мрія здійснилась. Але під час тренерської роботи траплялося різне. Іноді хотілося це все закинути, бо дуже тяжкий хліб…
– А як ви прийшли у водне поло?
– У дитинстві я займався футболом. На стадіоні “Дружба”, де ми тренувались, душових кабінок тоді ще не було, тому нас водили в басейн. Там мене побачили тренери з водного поло і запропонували займатися цим видом спорту.
– Якісь курйозні випадки у кар’єрі траплялися?
– Пригадую випадок, коли ми поверталися з чемпіонату Європи на Мальті. Наш літак посадили не в Будапешті, як було заплановано, а в Римі. Летіли ми тоді зі збірною Молдови. Причина посадки була невідомою, але нам сказали, що спортсмени між собою б’ються. Тобто нас зробили винними у вимушеній посадці літака! Прилетів літак з Мальти, і нас у супроводі поліцейських повернули на той острів і поселили в готелі аеропорту, де ми провели п’ять днів. Два дні нас взагалі не годували. Тоді великою проблемою було зателефонувати додому, адже в нас не було мобільних телефонів… Після п’яти днів такого ув’язнення нас відправили в Софію, звідки ми вже добирались самотужки. Справа дійшла до судів, які ми виграли. Цей випадок навіть розглядався у Верховній Раді.
«Не хочеться тут усе розвалити»
– Сьогодні багато гравців, шукаючи кращої долі, їдуть за кордон…
– У нас немає трудових договорів, контрактів. Фактично ми майже безплатно відпускаємо гравців за кордон. Почали вони роз’їжджатися ще у 1989 році, загалом виїхали майже три цілі команди. Останнім нас покинув Олексій Шведов. Він тривалий час був за кордоном, а тепер повернувся в Україну і грає за БМК “Харків”.
– Тобто “Динамо” можна вважати непрофесійним клубом?
– Зараз “Динамо” більше нагадує аматорський клуб. Зарплата, яку отримують гравці, є мізерною. До того ж професійний клуб, на мій погляд, має тренуватися хоча б 10 разів на тиждень. Ми ж зараз тренуємося 7 разів на тиждень, а це дуже мало… І ще у нас замало ігор – лише 20 на сезон. Є гравці, які підробляють на різних роботах, інші ще вчаться…
– Ви залишаєтеся вірним Львову. Хоча, мабуть, мали цікаві пропозиції з-за кордону…
– Я працював тренером у Сирії, була хороша пропозиція виїхати в Кувейт на рік, де мені пропонували високу зарплату й непогані умови… Але не хочеться тут усе розвалити. Хочеться виховувати ту молодь, яка нудиться на вулиці, – завести в басейн і чогось навчити. Не хочу покидати Львова. Тут мій дім, моя сім’я. Мені приємно спілкуватись рідною мовою, а не чужою. Закордон для мене як заслання.
– Львівське “Динамо” ніколи не було чемпіоном України, але завжди у трійці найкращих. Чи не може команда зазіхнути на “золото”?
– У 2004 році у нас була хороша команда. З Маріуполем до останньої гри мали однакову кількість очок, тож хто стане чемпіоном, вирішувала фінальна гра… Якби від нас не пішли гравці, ми б могли виступати з “Іллічівцем” нарівні. Ось БМК “Харків” повернув старих гравців, став професійним клубом, з’явилися зарплати, – і команда поступово покращує результати. Вважаю, що друге місце у чемпіонаті – це наразі успіх для “Динамо”.
«Басейн був заповнений вщерть…»
– Про що мріє Ігор Зінкевич?
– Щоб збірна України ще раз потрапила на Олімпіаду. Щоб у Львові побудували ватерпольний басейн, щоб прийшли глядачі й згадали другу половину 80-х років. Тоді комплекс водних видів спорту на вулиці Стуса був заповнений вщерть. Я від цього отримував моральне задоволення… Тож мрію про те, щоб водне поло у Львові відродилося.
– Що робите у вільний від роботи час?
– Його дуже мало. Але люблю поїхати влітку на риболовлю, на гриби, а взимку – на полювання. Люблю відпочивати з дітьми в Карпатах, або просто посидіти вдома.
Високий Замок
