До своєї альма-матер, Львівського університету фізичної культури, Богдан Макуц завітав у новому амплуа – лектора. Майстер-клас олімпійського чемпіона зі спортивної гімнастики зібрав повну аудиторію викладачів та студентів. «Стільки всього цікавого хотілося розповісти, що говорив без перерви протягом багатьох годин, – і все одно всього не сказав», – зізнався Богдан. У рідних стінах уважні слухачі додають натхнення…
 Богдан Макуц народився 4 квітня 1960 р. у Львові. Заслужений майстер спорту зі спортивної гімнастики. Олімпійський чемпіон 1980 р., чемпіон світу 1979-го і 1981 рр. у командній першості. Срібний призер чемпіонату світу 1981 р. в абсолютній першості. Абсолютний чемпіон молодіжного чемпіонату Європи 1978 р. Срібний призер чемпіонатів Європи 1979-го і 1981 рр. Володар Кубка світу 1980 р. |
Мені сподобалось спілкуватися зі студентами, – охоче поділився враженнями Богдан Макуц. – Хоча викладацького досвіду я не маю, порозумітися нам було неважко: за часів Радянського Союзу був комсоргом збірної та капітаном команди. Тому мені частенько доводилося виступати на всіляких зборах та з’їздах, навіть КПРС. Зустрічалися ми й з артистами естради, космонавтами… Хорошою в плані публічних виступів була школа Віктора Чукаріна: перед Олімпіадою-1980 ми їздили з ним всією країною, виступали на заводах, в школах та університетах – давали обіцянку добре виступити на Іграх. А робітники закладів у свою чергу обіцяли працювати ще краще, щоб своєю працею підтримати радянський спорт…
– Згадували себе на студентській лаві?
– Ні, надто рідко доводилось відвідувати заняття. Більшість часу ми навчалися в Москві на олімпійській базі, а у Львові відвідував заняття лише кілька днів на місяць. Студентом я став у 1977 році, а завершив свої студії аж 1984-го – готуючись до чемпіонату світу та Олімпіади, довелося взяти академвідпустку. Тоді ж мене призвали до Збройних сил, і одночасно я примудрився вступити до Ленінградського військового інституту. Спочатку віддав «борги» військовим, а потім вже завершив навчання у Львівському інституті фізкультури. Найколоритнішими викладачами цього закладу був завідувач кафедри гімнастики Віктор Чукарін та професор анатомії і біомеханіки Мамед Джафаров. Усі викладачі були вимогливими, не зважали на титули й досягнення. Так, пам’ятаю, мені довелось складати залік з бігу на лижах на 10 км. Я дійшов до фінішу і сам дуже здивувався з цього невеличкого успіху. У вихідні від тренувань дні в олімпійській збірній ми ходили на лижах у лісі, однак таку дистанцію здолав лише «на характері».
– Віктор Чукарін відіграв у вашому житті визначальну роль…
– Ми з ним годинами могли говорити: він розповідав про своє життя, я йому про своє. При цьому дуже шкодую, що не вдавалось з Віктором Івановичем спілкуватися ще більше. Якось не знайшов часу завітати до нього в гості, роздивитися фотографії, детальніше порозпитувати про його складне й насичене подіями життя. Думав, що завершу спортивну кар’єру, повернуся до Львова – і тоді вже зможемо погостювати-поспілкуватися. Але кар’єру завершив у 1986 році, а за два роки до цього він помер… Я приїхав на кілька днів до Львова за три тижні до його смерті – ми побачилися з ним востаннє. Він розумів, що жити залишилось недовго, хоча, як мало хто, цінував життя і страшенно хотів жити. Віктор Іванович сказав тоді, щоб я ретельно записував всі події свого життя, думки та враження, а потім написав книгу: «Я написав книгу, і ти також повинен це зробити». Ніяк не наважуюсь на такий крок…
Віктор Чукарін прислухався до «маленьких» людей, спортсменів. Пройшовши через пекло концтабору, Чукарін залишився людяним і чуйним.
– Яким досвідом ви ділилися зі студентами на майстер-класі?
– Я розповідав, що конче необхідно прислухатися до думки дитини, а не обирати майбутню професію сина чи доньки за власним уподобанням. Пам’ятаю своє дитинство: гімнастикою почав займатися пізно – у десять років, але закохався в цей вид спорту і відмовився від інших захоплень – співів, гри на акордеоні, танців…
Розповідав також про підготовку до змагань, як правильно підібрати навантаження та як важливо спортсменові вести спортивний щоденник. Сам, пам’ятаю, першим заходив до зали й останнім з неї виходив: майже всі збірники Союзу були дуже талановиті, а мені доводилось до всього доходити працею. Я не вмів «сачкувати», адже розумів, що інакше не буде з мене чемпіона. Аналізував свої помилки й усував їх, тому «вписався» в обойму таких видатних особистостей, як Микола Андріанов, Олександр Дитятін, Володимир Маркелов, Едуард Азарян, Артур Акопян, Олександр Ткачов. Згадував також ті часи, коли їздив до Москви та купував на всю збірну квитки в театр і на концерти. Це була моя ініціатива: я сказав старшому тренеру, що ми прагнемо духовного розвитку. Зі мною погодились. Це, а також прогулянки лісом, що поблизу бази в Кончі-Заспі, було найбільшою нашою розвагою та відпочинком.
– Про вас розповідають як про футбольного вболівальника…
– Частенько у Кончі-Заспі приходив подивитися, як тренує футболістів Валерій Лобановський. Сидів непомітно, але Лобановський все ж звертав на мене увагу і казав підопічним: «Ви не вартуєте того спортсмена, який прийшов на вас подивитися». Тому Блохін, Безсонов, Чанов мене просили: «Будь ласка, не приходь до нас, бо він у твоїй присутності ще більше починає нас ганяти». Лобановський був суворим наставником. У гімнастичній збірній також був свій Лобановський – Леонід Аркаєв. Він вважав, і я його цілком підтримую, що на тренуваннях потрібно викладатися на всі сто, тоді на змаганнях зможеш показати хоча б половину того. Ми одні з перших почали тренуватися не двічі, а тричі на день. Навантаження були просто божевільні, багато спортсменів не зуміли уникнути травм. Але саме ці навантаження допомогли радянським гімнастам повернути втрачені звання чемпіонів світу та Олімпіади.
– Чим, окрім командної перемоги, запам’яталась московська Олімпіада?
– 18 липня – в день відкриття Ігор, я вдягнув святковий костюм з краваткою та білу сорочку і зібрався на урочисту церемонію. На мене всі так підозріло подивилися: ти куди, мовляв, такий модний зібрався? Коли я сказав, що йду на відкриття Ігор, друзі покрутили пальцем біля скроні і сказали, що церемонію дивитимемося по телевізору, оскільки потрібно було берегти сили для завтрашніх змагань. Для мене це було чи не трагедією… Відкриття Олімпіади мені пощастило побачити наживо вже в Атланті (1996) та Сіднеї (2000) – там я судив змагання гімнастів.
Олена САДОВНИК, Високий Замок
