20-річна уродженка Жовкви, велогонщиця Леся Калитовська неодноразово була героїнею традиційної рубрики “СПОРТИВКИ” – “На шляху до Пекіна-2008”. Цього сезону Леся вже встигла стати переможницею двох етапів Кубка світу – у Сіднеї та в Лос-Анджелесі – та кілька разів потрапляла до числа призерів на цих престижних стартах. 
Але минулого тижня Леся Калитовська досягла нової вершини в своїй спортивній кар’єрі, здобувши в англійському Манчестері срібну медаль чемпіонату світу. “Срібло” української збірної в неолімпійському виді програми – жіночій командній гонці – стало єдиною медаллю в скарбничці нашої країни у Манчестері. Але для Лесі більш важливим стало шосте місце в індивідуальній гонці переслідування, що запевнило їй путівку на Олімпіаду-2008.
“Ліцензія дорожче за медаль”
– Лесю, то для тебе який успіх важливіший –“срібло” у командній гонці чи путівка в Пекін?
– Зізнаюся, що шосте місце в індивідуальній гонці на 3 км, що дозволить мені вперше взяти участь в Олімпійських іграх. Щиро кажучи, сподівалася здобути медаль, але не вистачило якихось двох секунд. Зате на чотири секунди покращила свій особистий рекорд в цій дисципліні. Але за останній рік значно зріс рівень результатів. Із моїм теперішнім показником – 3 хвилини і 33 секунди – у 2007 році я б спокійно стала чемпіонкою світу! Дивуватися цьому немає чого: олімпійський рік і всі спортсмени виходять на пік своєї форми.
У Манчестері я також посіла 18 місце в груповій гонці, але їхала з температурою, була нежить… Крім того на моєму стані позначилась втома – в Англії я три дні поспіль виходила на старт. Я взагалі не готувалась до групової гонки і не повинна була їхати. Але місце в шістці в “індивідуалці” давало на це право, тому я й вирішила спробувати. Адже в Пекіні виступатиму саме в цих двох видах програми.
– А на який вид програми робитимеш основну ставку?
– Звісно, на старт в індивідуальній гонці. Суперниць не бракуватиме – колумбійка Марія Луїза Калле Вільямс, американки, британки, австралійки, литовка тощо…
Різниця в наших результатах складає якихось дві-три секунди. Гадаю, що в Пекіні переможе та, яка зможе витримати цю швидкість.
– А для себе ти яку мету визначила?
– Тепер з впевненістю можу дивитися в майбутнє. Бо, бачу, що змагаюся на рівних із найсильнішими гонщицями світу, і маю реальні шанси поборотися за олімпійську медаль.
– Хоч командна гонка й не входить до олімпійської програми, але ця медаль була єдиною у скарбничці нашої команди. Розкажи, як “кувалося” це командне “срібло”…
“Ліза Бочкарьова залишилась без нагороди”
– У кваліфікації ми, як лідери загального заліку Кубка світу, виступали у білих майках. У першому заїзді разом зі мною їхали Люба Шуліка з Луганська та Ліза Бочкарьова з Миколаєва. У фіналі Лізу замінила Світлана Галюк з Сєвєродонецька, яка постійно виступала у складі команди на кубкових змаганнях. Хотілося виграти і перші два кілометра ми випереджали наших суперниць по фіналу – англійок. Але потім наше тріо “розірвалося”… Я надто швидко поїхала, намагаючись потягнути дівчат вперед, але на останніх двох колах Люба і Світлана вже не встигали за мною. Але британки – об’єктивно сильніші: у них дві дівчини здобули медалі в “індивідуальному персьюті”. А у нас лише я їду “індивідуалку”, Галюк у цьму виді програми не їздить, а Шуліка – спринтер. А Люба – справжній молодець. Навіть не сподівалася, що вона витримає таку швидкість!
– А колишня львів’янка Ліза Бочкарьова отримала срібну медаль?
– Ні, бо у фіналі разом зі мною та Любою їхала Світлана Галюк, тому медаль вручили їй. Звісно, що прикро за Лізу. Кому ж не хочеться мати в своїй колекції медаль чемпіонату світу, але що поробиш…
– Але у твоїй колекції нагород це також перша медаль “дорослого” чемпіонату світу?..
– Так, до цього були лише нагороди на юніорських чемпіонатах світу та Європи. Чи відрізняється вона чимось від інших? Напевно, нічим… (сміється).
Але медаль – є медаль, і ми всі дуже раді. Прикро лише, що цього не розуміють наші чиновники. Прилетіли до Києва, розповідаємо про свої успіхи, а вони всі іронічно хитають головами. Мовляв, досить про це – це ж не олімпійський вид програми. Прикро…
– Чим поясниш, що в інших видах програми, українці виступили гірше?
– Мені важко судити, позаяк не мала можливості стежити уважно за виступами чоловіків. Володимир Дюдя з Білої Церкви був десятим у чоловічій гонці переслідування. Але напередодні старту він також захворів – на Туманному Альбіоні увесь час дощило, тож чимало спортсменів застудилися. Але головний тренер збірної України Віктор Осадчий цілком справедливо вважає, що пік нашої форми має припасти на Олімпіаду.
– Чи здобули ліцензії у командному спринті львів’яни Євген Болібрух та Юрій Цюпик?
– У нашій збірній отримали ліцензії хлопці в парній гонці, у командній гонці переслідування на 4 км, і я – в “індивідуалці” на 3 км. Залишається сподівання, що отримає ще ліцензію на участь в олімпійських змаганнях у спринті Люба Шеремета – за звання чемпіонки Європи. Але для цього потрібно ще подати заявку. Винокуров, Болібрух і Цюпик були дев’ятими у командному спринті, а ліцензії отримувала перша п’ятірка…
“То у тренера заночую, то в подружки…”
– Лесю, чи мала хоч трохи часу на відпочинок?
– Ні, успіх ще не відзначали. Зате в Луганську нас зустрічали з оркестром, квітами, була зустріч у міськраді. А завтра матиму зустріч з міністром Мінмолодьспорту…
А мені, в принципі, й немає де відзначати. Ні власної квартири, ні кімнати в гуртожитку не маю… Коли приїжджаю в Луганськ, то навіть нема де переночувати – то в тренера заночую, то в подружки. Отак і кочую, як циганча якесь, або бомжик (сміється)… Тому чекаю на зустріч з губернатором Луганщини – мое хоч він якось допоможе?
А надалі у нас заплановані тренувальні збори у Львові, Білій Церкві, Кіровограді тощо. Взагалі, наші тренери вважають, що до старту Олімпійських ігор ми маємо максимально “відкататися”, тобто напевно братимемо участь у всіх стартах, які відбуватимуться в Україні.
“Боюся, як би випадково не впасти…”
– А ти не боїшся, маючи таку чудову форму, випадково десь впасти і травмуватися?..
– Це саме найстрашніше! Щойно повернулися з тренування – траса мокра після дощу, повно автомобілів. З’являється якась боязнь, острах, хвилювання – як би не впасти…
– Додому приїдеш, може хоч картоплю мамі допоможеш посадити?
– Ой, ні (сміється). Соромно зізнатися, але вже навіть забула, як це робити.
Газета “СПОРТИВКА”, Михайло РОМАНЯК
