18-річну львів’янку Юлію Благиню тренери збірної України навперебій називають висхідною зірочкою світовою боротьби. Юна дебютантка впевнено замінила на недавньому чемпіонаті Європи уфінському Тампере олімпійську чемпіонку Ірину Микульчин-Мерлені, виборовши бронзову медаль у вазі до 51 кг.
“Із кадетської збірної – в дорослу команду”
| Юлія Благиня. Народилась 21 лютого 1990 року у Львові. Боротьбою почала займатися в 11 років. Наставник – ЗТУ Олег Сазонов. Бронзова призерка першості Європи 2007 року, бронзова призерка чемпіонату Європи-2008. Студентка першого курсу Львівського училища фізкультури. Хобі – література. Незаміжня. |
– Бронзова медаль чемпіонату Європи – це успіх для мене, – каже Юлія. – Я ретельно готувалась до виступу в Тампере, бо знала що поїду туди після перемог на змаганнях Кубка України та Київському міжнародному турнір серії “Гран-прі”. У Києві я перемогла у вазі до 51 кг, де також бореться й олімпійська чемпіонка Ірина Микульчин-Мерлені. Іра якийсь час вагалася чи виступатиме в Тампере, але потім тренери вирішили не ризикувати її травмованим коліном. А у вазі до 48 кг я раніше ніколи не боролася, навпаки, виступала у дещо важчій категорії – до 55 кг.
Звісно, трішки хвилювалася, адже це був мій перший офіційний турнір такого рангу. До того двічі виступала на кадетських першостях Європи. У 2005 році була сьомою в Албанії, а торік стала третьою призеркою у Варшаві. А от з участю в юніорських змаганнях не вийшло. Так сталося, що відразу з кадетської збірної потрапила в дорослу, оминувши юніорську команду.
На жаль, у Тампере не вийшло поборотися за “золото”. У першому поєдинку поборола турчанку Ділек Атакол. А в другій сутичці жереб звів мене з сильною шведкою Cофією Матссон. Відчула, що наразі дещо програю їй в швидкості, та й досвіду моїй суперниці не позичати. Програла обидва періоди – 0:1 і 1:3. Доводилось пробиватися наверх крізь сито відбірних турнірів. Спершу виграла в сильної іспанки Марії дель Серрано. Причому, лише після завершення сутички дізналась, що дуже сильна та татулована борчиня. А в боротьбі за “бронзу” перемогла руиункеу Естеру Добре.
– Що відчула після того, як здобула бронзову медаль?
– Довгий час не могла усвідомити, що ж я наробила. Навіть під час церемонії нагородження. Через втому довго не могла пройти всі процедури допінг-контролю. Усвідомила всю значущість події лише тоді, коли вже коли заспокоїлась: всі стали вітати з медаллю, а на мобільний телефон почали надходити вітальні SMS-ки.
– Очевидно, що в олімпійській вазі до 48 кг до Пекіна поїде Ірина Мерлені, у вазі до 55 кг на путівку претендують Тетяна Лазарєва та Наталка Синишин. Чи не шкодуєш, що шансів поїхати на Олімпіаду-2008 у тебе практично немає?
– Ні я ще молода (сміється). Наставники націлюють мене на участь в Іграх- 2012 року в Лондоні.
“Найбільше мені вдається “млин”
– Юлію, судячи з твоєї чарівної зовнішності, у тобі важко впізнати борчиню?
– Раніше так багато людей казали, а тепер мої рідні та знайомі вже не дивуються. А в боротьбу я потрапила просто. Мій наставник, заслужений тренер України Олег Павлович Сазонов, робив набір у секцію в СШ N 17, де я вчилась. Я тоді була у п’ятому класі і серед моїх спортивних інтересів переважало захоплення баскетболом. Спершу в секцію боротьби записалися всі бажаючі, ми там стрибали, переверталися. А потім мені стало цікаво вивчати нові прийоми боротьби, стежити за тим, як хто кого перемагає. Можливо, й гени допмогли, адже свого часу мій тато займався дзюдо. Спочатку займалися у старенькому спортзалі “Динамо” на вулиці Конотопській, а тепер тренуємося у приміщенні облради, що на вулиці Яневій.
Вже наприкінці першого року тренувань я виграла дитячу першість України. У 2004 році вже потрапила до кадетської збірної України, але через мій юний вік мене ще не допускали до участі в міжнародних стартах.
Моя найперша мрія – виграти чемпіонат Європи. А вже далі можна будувати якісь наступні плани. У Львові чимало сильних борчинь, практично з кожного турніру дівчата привозять нагороди. Тобто, є з ким поспарингувати, і є у кого повчитися. Але я завжди вірила, що рано чи пізно, надійде й мій час.
– Який твій найулюбленіший кидок?
– Я всі кидки люблю, але найбільше мені вдається “млин”.
– А на вулиці часом не доводилося використати свою борцівську майстерність у суперечці з якимись хуліганами?
– На щастя, ні (сміється).
– Не шкодуєш часом, що будь-що мусиш піти на тренування, а не як більшість твоїх ровесниць – на дискотеку чи в бар?
– Я вже звикла. Але після змагань ми можемо дозволити собі піти погуляти. Але я хочу досягнути свою мету, тому все інше – на другому плані.
“Найчастіше жінки тягають за волосся…”
– Кажуть, що жінки частіше використовують неспортивні прийоми в боротьбі: можуть і подряпати, і за волосся потягнути?..
– Найчастіше тягають за волосся. Крім того, все є – і синяки, і гулі, і за вуха чіпляють, і головою б’ють… Але я після такого я ще зліша роблюся на килимі.
– У збірній України в найлегших вагових категоріях існує жорстка конкуренція. Чи маєш подруг у збірній?
– Більшість дівчат старші за мене. Найбільше спілкуюся з призеркою чемпіонатів світу та Європи Наталкою Синишин та Мар’яною Квятковською, яка у Тампере стала чемпіонкою Європи у вазі до 67 кг.
– Більшість борчинь заплітають волосся в коси?
– Я також заплітаю кіску “в колоски”. Робити це не складно – займає хвилин з 20. Дівчата допомагають. Але в Тампере заплела лише наполовину. Вийшло майже як у Юлії Тимошенко (сміється).
– Чи маєш якесь хобі?
– Дуже люблю читати жіночі романтичні детективи. А в хатніх справах мені допомагає сестра Олександра.
– Ким ти себе бачиш через десять років?
– Хочу стати тренером з боротьби. І тренувати дівчат…
Михайло Романяк, “СПОРТИВКА”
