Правду кажуть: великі люди – найдобріші. Важкоатлетка Ольга Коробка – на планеті не найменша. А щирості й доброти чернігівки вистачає навіть суперницям: на зборах Ольга часто віддає свої харчі дівчатам, яким потрібно терміново добрати вагу. Тому не дивно, що Коробка, яка кілька днів тому здобула свій третій титул чемпіонки континенту, користується популярністю та повагою.
– Приємно чути, коли про мене кажуть, що я найсильніша жінка Європи, – зізналася Ольга Коробка. – У світі суперниці піднімають значно більшу вагу, та й у Європі з часом дівчата стануть сильнішими, тож мої рекорди не вічні. У Пекіні налаштовуюсь на 300 кг за сумою двоборства (на чемпіонаті Європи Ольга перемогла з результатом 277 кг). Ось там буде справжня боротьба! А в Європі у мене немає конкуренції: цей чемпіонат був звичайним контрольним стартом.
– За рахунок чого перемагають азійські спортсменки?
– Кореянки та китаянки можуть на 20 кг перевершити мої показники. Я навіть не уявляю, як можна штовхнути 180 кг! А для них це звичні цифри. Потенціал азійок – таємниця для решти світу. Подейкують, що величезну силу їм дають екстракти рослин – китайці добре знають, які рослини шукати, як їх використовувати. Це дозволена фармакологія, але перевагу над суперницями дає неймовірну. Тому в Пекіні боротимуся за “бронзу” – медалі з цінніших металів для представниць Європи навряд чи доступні.
– Як ви налаштовуєтеся перед виходом на поміст?
– Прокручую в голові найдрібніші технічні нюанси, адже саме від техніки виконання вправи залежить результат, особливо, коли змагаєшся з граничною вагою. У Пекіні, переконана, зможу уникнути таких помилок, яких припустилася на Іграх в Афінах. Я тоді добре підготувалася, але психічно “перегоріла” і, як наслідок, стала лише сьомою…
У нас не прийнято психічно тиснути на суперниць: з дівчатами у мене приязні стосунки, боремося ми виключно на помості. Моя суперниця Юлія Довгаль, яка на цьому єврофорумі стала срібною призеркою, й моя подруга. Із зарубіжними суперницями спілкуюся усмішками та жестами: на жаль, не володію іноземними мовами…
– Важкоатлети, буває, розмовляють зі штангою, намагаються “домовитися” з вагою…
– У мене такого ніколи не буває. Штанга – це кусень заліза, і до неї ставлюся без сентиментів – як до спортивного знаряддя. Я прагматична людина. Спочатку досягну вершин у спорті, а потім… закохаюся. Закоханість, гадаю, заважає тренуванням. Тим паче сім’я. Якщо б у мене був чоловік та дитина, я не змогла би нормально тренуватися, а весь час думала б про них, хвилювалася. З цих причин на хлопців уваги поки що не звертаю. У команді ми не почуваємося жінками – просто спортсменками. Нам говорять компліменти не тому, що ми привабливі, а коли перемагаємо. І квіти дарують виключно на п’єдесталі пошани. Хоча деколи, милуючись трояндами, хочеться, щоб хтось подарував їх просто так…
– Хто є кумиром найсильнішої жінки Європи?
– Подобається поляк Шимон Калєцкі, який виступає в категорії до 94 кг. Він готовий на все, щоб стати чемпіоном. Вражає його готовність ризикувати, на вольових якостях перемагати фізично сильніших суперників. Я ж ризикувати не люблю. Якщо знаю, що на тренуваннях певної ваги не піднімаю, на змаганнях ніколи її не замовлю. Ніколи не пожертвую здоров’ям заради перемоги: стати олімпійською чемпіонкою, а через певний час – інвалідом внаслідок прийому небезпечних препаратів – не для мене.
– Яка перемога запам’яталася вам найбільше?
– Найбільш пам’ятна не перемога, а “бронза” чемпіонату світу 2003 року у Ванкувері. Мені тоді було лише 18, і я страшенно раділа, що не загубилася серед найсильніших на планеті.
– Як ви потрапили до секції важкої атлетики?
– Я народилася в маленькому містечку Чернігівської області – Бобровицях. Спортивних секцій у нас не було ніяких, лише в підвалі школи, де я навчалася, тренувалися важкоатлети – хлопці і навіть дівчата. Третьокласницею прийшла туди і я. Піднімати штангу – моє улюблене заняття. Серед усіх, хто змагався з вагою у шкільному підвальчику, у спорті залишилась лише я. Інші дівчата зробили сімейну кар’єру. Я ж мрію лише про Олімпіаду та про те, щоб жити у Києві.
– А вас називають львів’янкою…
– Просто я навчаюся у Львівському аграрному університеті. До Львова приїжджаю вкрай рідко – на кілька днів на сесію. Після Олімпіади приїду хоча б на кілька тижнів: відвідати пари, пожити студентським життям, а також погуляти львівськими вуличками.
Олена Садовник, Високий замок
