У клубі пообіцяли дати квартиру й автомобіль, якщо одружуся з українкою
Серед усіх іноземців, які за часів незалежної України одягали зелено-білу футболку “Карпат”, найбільше матчів за цю команду провів Самсон Годвін – понад160. Цей нігерійський хавбек уже сім років грає за львів’ян. Разом із клубом пройшов чимало випробувань – пониження у класі, повернення в еліту, поразки та перемоги. Що тримає Самсона у Львові, про його ставлення до футболу та життя темношкірий футболіст розповів в ексклюзивному інтерв’ю “Газеті”.
– Самсоне, розкажи про свої перші кроки у футболі… Хто прищепив тобі любов до гри мільйонів?
– Коли ще був маленьким хлопчаком, то, як і всі діти, ганяв м’яча з друзями. Марив футболом, тільки-но випадала вільна хвилина, відразу ж брав м’яч. Одного прекрасного дня мати запитала мене, чи хочу стати футболістом і присвятити себе цій грі? Звичайно ж, відповів, що хочу. Мене віддали до футбольної секції при клубі “Даброс” – саме там зробив свої перші кроки у великий футбол.
– А хто з гравців був чи, можливо, є твоїм кумиром?
– Як гравець мені найбільше імпонував півзахисник “Мілана” Марсель Дессаї . Завжди ставив собі в приклад цього футболіста, вболівав за його команди – “Мілан” і збірну Франції.
– Ти доволі юним переїхав до Європи, якщо точніше – в Польщу. Як швидко адаптувався?
– Моєю першою командою в Європі став напівпрофесійний клуб “Марбет Керамед” – спершу було складно, адже до того ніколи не бував у Східній Європі, а там, як розумієш, інші люди, менталітет. Та згодом усе змінилось, адаптувався, опісля перейшов до клубу “ГКС Катовіце” – там уже грали хлопці з Африки, потоваришував із ними.
– Саме з команди “ГКС Катовіце” переїхав до Львова. Як це сталося?
– Перед одним із тренувань до мене підійшов тренер і повідомив, що за мною спостерігатимуть представники львівського клубу. А вже через кілька днів до мене зателефонував агент і сказав збирати речі для переїзду до Львова. Мені ніхто не давав вибору, моєї думки не запитували, просто поставили перед фактом.
– Як тривала адаптація до Львова?
– На той час за “Карпати” вже виступав Едвард Аньямке, та й були друзі, які тут навчалися. Щоправда, було трохи складно через те, що не знав мови, проте люди тут добрі, щиріші, ніж, приміром, у Польщі, тож потихеньку прижився. З керівництвом клубу також одразу зав’язалися хороші відносини, особливо з президентом Петром Петровичем. Пригадую, коли вперше спілкувався з ним, то сказав, що хочу грати в команді й тут зможу проявити себе, адже “Карпати” – це не “Реал” чи “Манчестер”. Президент вірив у мене, завжди підтримував. Петро Петрович не раз казав: “Самсоне, ти ще молодий гравець, у тебе все попереду. Ти потрібен команді”.
– Чи виникало коли-небудь бажання залишити Львів?
– Так, виникало. Коли “Карпати” вилітали з вищої ліги, перед грою із запорізьким “Металургом”, подумав: якщо не залишимось у “вишці”, то не гратиму в першій лізі. Команда в Запоріжжі поступилась і втратила прописку в елітному дивізіоні, а я, відповідно, подумував про зміну клубу. Проте дорогою до Львова в літаку виникла цікава ситуація. Президент вийшов до нас і сказав, що в минулій грі на полі був лише один футболіст – це Самсон Годвін. Я ж звичайно, крім свого прізвища, нічого зі слів Петра Петровича не зрозумів. Тому запитав у Єрко Мікуліча, про що йдеться. Він відповів, що президент вважає, мовляв, у поєдинку я був найкращим. Мене це трохи розчулило, було приємно чути такі слова на свою адресу. Вже у Львові Петро Петрович остаточно переконав, що я дуже потрібен команді, тому повинен залишитися. Тож два роки відіграв у першій лізі. Не шкодую про це, адже тоді остаточно закріпив за собою місце в основному складі.
– Серед усіх легіонерів “Карпат” ти провів найбільше матчів, та й узагалі, найдовше затримався у Львові. Що цьому сприяє?
– Петро Петрович. Точніше – його віра в мене. Я – цілеспрямована людина, колись пообіцяв президентові, що зможу заграти, тож просто дотримуюся слова. Ось, наприклад Микола Іщенко, як і я, віддав “Карпатам” сім років, а нещодавно перейшов у “Шахтар”. Я також хочу виступати в сильному клубі, зробити крок уперед, прогресувати. Якщо отримаю конкретну пропозицію від сильної команди, тоді будемо вирішувати це питання з керівництвом “Карпат”. А наразі в мене діючий контракт із клубом іще на два роки.
– А загалом де хочеш грати – в українському чемпіонаті чи, можливо, десь у Європі?
– Звичайно, європейські клуби виглядають перспективніше, тож перевагу віддаю їм. Серед усіх чемпіонатів мені найбільше подобається англійська Прем’єр-ліга, та навряд зумів би там заграти, бо англійський футбол дуже швидкий, а я не з швидких. Також подобаються італійський та іспанський футбол, проте, найімовірніше, найкраще зміг би проявити себе у французькому чемпіонаті.
– Коли, на твою думку, “Карпати” зможуть боротися за медалі чемпіонату?
– “Карпати” – доволі молода команда. Багатьом гравцям потрібно набувати досвіду. Як на мене, за умов збереження складу та, може, мінімального підсилення, львів’яни вже через років два зможуть гідно протистояти грандам українського футболу та поборотися за місця в єврокубках.
– Не за горами – старт нового сезону. За які місця зможе реально боротися команда?
– За місце в першій сімці, щонайменше.
– Наступного сезону Львів у вищому дивізіоні представлятимуть дві команди. Чи буде особливий настрій у матчах проти “городян”?
– “Дербі” – це завжди “дербі”. Я більш ніж упевнений, що на поєдинки проти ФК “Львів” гравці “Карпат” виходитимуть з вогнем в очах та особливим настроєм, адже ніхто не забув, що саме “городянам” ми поступилися в розіграші Кубка України. А це було прикро.
– Не секрет, що Самсон Годвін знайшов своє кохання у Львові. Як давно це сталося?
– Ми з моєю дівчиною знайомі вже чотири роки, проте одружуватися ще не плануємо. Я вважаю, що можна зустрічатися ще стільки ж часу, адже весілля – це надзвичайно важливий крок. Одруження – це на все життя. Хоча у клубі кажуть: якщо візьму собі за дружину українку, то подарують усе необхідне для сімейного життя: квартиру, автомобіль тощо (сміється)… Та не маю наміру поспішати через це.
– Чи можна сказати, що Самсон Годвін – щаслива людина?
– Так. Я щасливий, у мене є все, чого хочу.
Розмовляв Андріан Снігур, "Львівська газета"
