Час, як відомо, летить дуже швидко, і якось напрочуд реактивно наближається до завершення казка під назвою «One World, One Dream», придумана китайським Оргкомітетом Ігор-2008. Ще кілька днів, і стане остаточно зрозуміло, що за кількістю завойованих золотих нагород Китай залишив усіх далеко позаду, за кількістю загальних здобутих медалей уже вкотре нема рівних США, а також те, що суттєво здала свої позиції Росія і, попри негативні прогнози, на високому, як для себе, рівні виступила Україна. Звичайно, детальний аналіз результатів наших спортсменів, які вони показали на Олімпіаді, обов’язково буде зроблено за кілька тижнів. А поки, під час останньої зустрічі в Українському домі в Пекіні, де вшановували призерів Ігор-2008 Василя Федоришина, Олександра Воробйова, Олену Антонову та Лесю Калітовську, поділитися особистими враженнями й зробити попередні підсумки спецкор «СГ» попросив президента Національного олімпійського комітету України Сергія Бубку…
«Золотий укол» надихнув багатьох спортсменів»
—Сергію Назаровичу, склалося враження, що «золотий укол» наших чемпіонок-шаблісток, образно кажучи, підштрикнув інших наших спортсменів до боротьби за олімпійський подіум…
— Це справді так, і за це фехтувальницям — величезна шана і подяка! Знаєте, насправді дуже важко стати «першопрохідцем» на змаганнях такого рівня, як Олімпіада. Пам’ятаєте, в якій напруженій боротьбі кувалася їхня перемога? До того ж на шляху до тріумфу в них стояли представниці найспортивніших держав світу — Росії, США та Китаю. І тим більше приємно, що їх здолали ще зовсім молоді дівчата, для яких ці Олімпійські ігри стали дебютними. Отже, продемонстрували і майстерність, і силу волі, і стійкість характеру в надважкі моменти, і завидну віру у власні сили, і величезну жагу перемоги! Звичайно, їхній успіх став гарним прикладом для інших здібних й амбіційних вітчизняних олімпійців, котрі зуміли впоратися із хвилюванням і показати тут найкращі свої результати, зрештою також зійшовши на п’єдестал пошани.
— На жаль, серед числа призерів ми не побачили кількох спортсменів, які за своїм досвідом та рівнем майстерності також мали реально претендувати на здобуття нагород. Отже, чи можна стверджувати, що найголовнішим чинником у формулі олімпійського тріумфу є психологічна готовність?
—Звичайно, психологія спортсмена відіграє величезне значення. Якщо це психологія переможця, то 50 відсотків успіху йому гарантовано наперед. Інше — за майстерністю, досвідом, фізичною готовністю та Фортуною. Дуже часто українцям у Пекіні не вистачало саме останньої, бо лише лічені бали, очки і соті секунди відділяли їх від вагомішого результату, а то й узагалі залишали поза п’єдесталом пошани. Подивіться, скільки четвертих місць посіли тут представники нашої країни. Так, декому не вистачило психологічної стабільності, віри у власні сили, але ж переважній більшості — саме Фортуни. Тож тут усе взаємопов’язано. На одній Фортуні теж далеко не поїдеш…
«Ще є Ломаченко, Безсонова…»
— Напередодні старту Олімпійських ігор частенько доводилося чути, що вони для України стануть провальними. Мовляв, у той час, як спортсмени багатьох інших країн зробили суттєвий крок уперед, наші, так би мовити, тупцювали на місці…
— Ну, особисто мене такі «прогнози» дратували. Так, роблячи аналіз останніх виступів представників України на чемпіонатах світу ми не очікували суперрезультатів. Розраховували приблизно на 14-15 медалей. І мені дуже приємно, що кількість завойованих нагород, яку ми маємо на сьогодні, вже перевершила очікувану. Вірю, що це не все, оскільки ще на дві реально претендують наші боксери Василь Ломаченко і В’ячеслав Глазков, ще не виходили на старт п’ятиборка Вікторія Терещук і гімнастка-художниця Анна Безсонова. Тривають змагання з легкої атлетики… Словом, у загальному заліку за кількістю здобутих медалей Україна має зберегти місце у провідній десятці. А це я вважаю справжнім успіхом.
— Які із нагород були, так би мовити, прогнозованими, а які приємно здивували?
— Відверто кажучи, приємним сюрпризом стали усі п’ять золотих медалей. Звичайно, усі наші чемпіони мали всі підстави боротися за місця на подіумі, але ж їхній тріумф у спортивному світі став справжнім фурором. Особливо успіх Віктора Рубана у стрільбі з лука…
— А ось батутист Юрій Нікітін, на здивування багатьох, опинився за межами п’єдесталу, хоча виконав свою композицію «чисто» та й у складності елементів призерам не поступався…
— Я сам на цих змаганнях не був, але знаю, що Юрій виступив дуже добре. Проте що вдієш: суддівство у таких суб’єктивних видах завжди приносить сюрпризи. Тож, звичайно, шкода, що Нікітіна позбавили заслуженої, вважаю, нагороди.
«Платимо за те, що не зроблено»
— Сергію Назаровичу, чим можна пояснити провальний виступ вітчизняних плавців, адже на їхню підготовку було витрачено солідну суму грошей? Очікували ж від них принаймні дві-три нагороди…
— Ну, я не знаю, хто саме від них такого очікував. Хоча, звичайно, мінімум одна медаль мала би бути. На це ми справді розраховували. Та, певно, наші плавці надто вже перейнялися святкування успіхів у 25-метрових басейнах та у дисциплінах, які не є олімпійськими. Та реалії життя сьогодні показали справжній їхній рівень: більшість не дотягує навіть до потрапляння до фіналів. З іншого боку, якщо подивитися, скільки басейнів нині діє в Україні — чекати від наших плавців чогось надприродного не доводиться.
А щодо Яни Клочкової, то вона закінчує кар’єру, це цілком зрозуміло. У мене до неї не може бути ніяких претензій, вона — видатна спортсменка.
— Ось ви кажете: не вистачає басейнів. Але ж і в інших видах спорту зі спортивними базами справи не кращі…
— Ось і платимо ціну за те, що зроблено. Вірніше — не зроблено. Бо об’єктивно багато що треба зробити — розвивати інфраструктуру, будувати спортивні бази, активніше підтримувати дитячо-юнацькі спортивні школи. Масований підхід повинен бути. Коли в Пекіні перебували віце-прем’єр-міністр Іван Васюник, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко, ми ночами обговорювали ці питання: що треба перебудовувати, що зробити… Найголовніше, звичайно, — бази. Але ж і з тренерськими кадрами ситуація не радує. Молодь не хоче тренерами працювати, бо така оплата праці нікого не приваблює. Тож треба триматися за досвідчених, тих, хто може передати свій досвід, знання. Ми зі свого боку високо цінуємо тренерську роботу, без якої неможливі медалі. Атлет отримує преміальні за нагороду, а його тренер отримує суму, рівну половині гонорару, що належить спортсмену. Так було в Афінах-2004, так буде і зараз. Просто часто відбувається так, що про наставників забувають, коли є успіх у спортсмена, зате якщо станеться провал, то винен саме тренер. Такого бути не повинно…
Сергій ДАЦЕНКО, «Спортивна газета»
