Після матчу у Львові з Білорусією, Андрій Шевченко взяв участь в акції програми Reebok, де й вдалося з ним поспілкуватися про футбольне та навколоспортивне життя.
– Ти прилетів до Києва після важливого матчу збірної у Львові, і от уже третю годину проводиш з дітьми на акції компанії Reebok. А наскільки змінила життя поява твоїх дітей, як змінився спортивний ритм?
– Діти не з’їдають час для тренувань чи час відпочинку. Діти дають зрозуміти, що доросла людина не належить тільки собі. Звичайно, це більше стосується жінок, для них правило "забудь, що ти існуєш", справедливе перші п’ять років. Якщо це, ясна річ, нормальна мати. Але й у тата схожа історія. Ти не живеш просто зі своєю дружиною, коханою жінкою, ти вступаєш в інший статус – життя в родині. І з цього часу ти вже усіх оцінюєш і робиш все, виходячи із сімейних інтересів. У спорті ти хочеш досягти увесь час більшого заради своєї родини, ти отримуєш нову мотивацію, нову мету. Але гармонія в родині і спорті, це складне завдання, потрібно, щоб нічиї інтереси не постраждали, а так не завжди виходить…
– Чи означає це, що "зірки" дійсно працюють набагато більше, ніж прості люди, їх графік життя набагато щільніший і динамічніший, ніж у звичайних телеглядачів?
– Як тобі сказати… Адже кожна людина зайнята важливими справами, важливими для неї. Кожен вибирає собі життя. Ти говориш: зірки! Зірка – це ж не спосіб життя, це людина, яка чогось досягла. І її просто почали так називати. Вона перевершила інших у музиці, чи в спорті, чи в іншому, і стала зіркою. Але не зоряний спосіб життя дав їй це, а самовдосконалення і жага успіху. Тут інша залежність – ти змушений робити багато речей у стислий термін, тому що ти зірка. А не навпаки, коли здається, що твоя поведінка зробить тебе знаменитістю.
– Хіба твій статус не диктує твою поведінку?
– Мене ніхто не змусить підписати контракт, наприклад, з Reebok? Усе навпаки, я маю більше свободи, у тому числі і свободи вибору. Я дуже багато від чого відмовляюся, я шукаю баланс між особистим, футбольним і громадським життям. Я сам формую своє реноме, навряд чи на це можна комусь вплинути.
– Так?! Але де ж баланс, про який ти говориш, якщо твоє особисте життя з Крістен Пазік цілком закрите для преси?
- Але я зовсім не така людина, як, скажімо, Девід Бекхем, де він в усіх на очах. Потрібно виходити з того, що всі люди різні. У мене інші критерії в житті. Я дуже поважаю стиль Девіда, його відкритість, його здатність бути природним у будь-яких ситуаціях…Але ми представники різних культур і різних традицій. Мені складно уявити себе і Крістен на місці Бекхемів.
– У твоєї дружини це не викликає протесту?
– Знаєш, як кажуть: чоловік і дружина – одна… Кожний обирає собі пару за власною подобою. Неможливо жити плюсу і мінусу, вони ж постійно будуть зіштовхуватися. Треба, щоб було два плюси чи два мінуси. Тому моя дружина, повір, міркує так само як і я: треба, значить робимо. Якщо це занадто, якщо це суперечить нашому способу життя, то ми маємо право і можливість відмовитися, щоб не зраджувати своїм смакам і своїм інтересам.
– Але кажуть, що у вас у родині рішення приймає Крістен?
– Дурниці, зазвичай, усі рішення в родині і в житті приймаю я! Слухай більше жовту пресу))) Вона приймає рішення в іншому.
– Сильні слова. У знаменитостей бувають маленькі слабкості: бразилець Сократес курив сигару, інший футболіст француз Ерік Кантона любив червоне вино. Ти хоч іноді впадаєш в антирежим?
– Так, я теж можу випити вина, можу пива. Жодних проблем. Як на мені позначиться, якщо я, наприклад, вип’ю пляшечку пива чи півпляшки вина? Що тут поганого? Але я навчився говорити собі "стоп". І так уже відбувається 4-5 років. Адже до 25 років людина може собі дозволити випити зайвого і навіть не помітити цього, а пізніше вже стає і важко, і шкідливо. Треба вміти сказати "ні, і все", хоча в мене до такої кризи і не доходить ніколи.
– Ти можеш те ж сказати і про дієту?
– Я дуже, дуже люблю поїсти, смачно і багато. Але я ніколи не їм усе підряд, я завжди звертаю увагу на те, є чи важкі або жирні продукти в страві, я так робив завжди… Вірніше, мабуть, не завжди. Мене в цьому сенсі дуже змінив переїзд в Італію. Ти сам знаєш, яка в Італії кухня, і як потрібно правильно й обережно їсти, щоб ти не тільки якісно харчувався і наповнював організм калоріями, але і не завдав шкоди здоров’ю. Наприклад, переїданням!
– А чи змінила Італія твої уявлення про спортивний спосіб життя?
– Кардинально. Наша країна пережила великі катаклізми за останні 70 років. У нас не було стабільності, не було рівного, високого рівня життя людей. В Україні дотепер час змін. Про який спорт на побутовому рівні може йти мова? Усе таки, спорт, це не порив, це система. Неможливо виховати олімпійського чемпіона або чемпіона світу на рівному місці, навіть якщо не за місяць і не за рік. Але потрібно, щоб через спортивні школи, через тренерів пройшли багато спортсменів, поки з’явиться один талант, який потрапить у сприятливе середовище. У нас пройшли революційні події – зміна країн, режимів. Ми тільки починаємо будувати таку систему.
В Італії ж давно все спокійно, точніше, спокійно, у порівнянні з нами. І там така річ як спорт, давно вийшла на перший план. Україні, звичайно, набагато важливіше сьогодні довести, що в країні є платформа, яка і валандається поки, але все одно прагне до стабільності. Довести недоторканність наших кордонів, навчитися пишатися самою назвою "Україна"!
– Ти пишаєшся тим, що ти українець?
– Так, пишаюся. Але, як тобі сказати, не можна змінити заднім числом частину свого життя. Якщо я скажу, що почуваю себе українцем, то це буде неправда. Я почуваю себе українцем до певної міри, на великий відсоток. Але ті відсотки, що складають 14 років мого життя в СРСР, їх не можна взяти і викинути з пам’яті, з душі.
– Ти знайомий із братами Кличками, вас часто бачать разом. Наші брати боксери ведуть дуже активний спосіб життя: стрибають з банджи, катаються на кайті, при цьому демонструючи і видатні результати в боксі. Ти не любиш екстремальні розваги?
– Я люблю, але в мене просто немає на них часу! Адже боксери самі собі вибудовують індивідуальні графіки підготовки, їхній календар виступів не такий щільний, як у футболістів. А я залежу від загальнокомандного розкладу життя, в якому зовсім небагато вікон для відпочинку і розваг. Не подумай, у мене немає жодного страху перед стрибками з парашутом або стрибками на водних лижах. Але в мене в житті є ФУТБОЛ, футбол, який має дійти до певного періоду, коли я скажу собі: усе, далі тут йти нікуди. От коли таке відбудеться, то почнеться нове життя, в якому, можливо, з’явиться місце для всього того, чого я не спробував під час активної кар’єри. Але я не знаю, яким буде те життя. І найголовніше, в якому світлі я вийду в нове життя. Мені дуже важко це уявити зараз, адже цим життям я живу з 9 років. Зараз виповниться 32, порахуй, скільки пройшло.
-Чи далеко залишилося до часу змін у житті Андрія Шевченка?
– Рік, два, три, п’ять. Не знаю скільки. Скільки вийде грати. Так узагалі-то усі завжди відповідають.
– Я пам’ятаю восени минулого року ми говорили теж про зміни, про зміни в збірній Україні, про те, що потрібна капітальна реконструкція. Ти тоді заявив, що не бачиш, хто може прийти на зміну вашому поколінню. Зараз ситуація змінилася, ти виходиш на поле в оточенні молоді..
– Ну, це заслуга цих людей. Усе залежить від них. Кому як не їм грати? Їм по 22, по 23 роки? Це саме той час, коли гравець має заявляти про себе, потім може бути пізно. Я 14 років граю в збірній країни, знаєш, скільки через мене пройшло поколінь футболістів за цей термін, скільки тренерів змінилося під час цих відбіркових циклів!? І як багато разів здавалося, що глухий кут, але потім наставали різкі зміни.
– Але результат матчу проти Білорусі у Львові зробили саме ви – ти і Тимощук – представники старої гвардії!
– Сьогодні це ще робимо ми, але завтра або післязавтра все одно доведеться поставити хрест і на нас, і цю роботу візьмуть на себе інші. Усе йде до цього. Але поки потрібно виявляти повагу до нас.
– Вона по-моєму присутня.
– Я це не сильно відчуваю.
– У Львові стадіон скандував "Шева-Шева"…
-Я говорю не про уболівальників. Уболівальники і ми завжди знаходять спільну мову. З молодими гравцями в команді теж прекрасний контакт…Я маю на увазі пресу. Я читаю українські газети, в Києві дивлюся телевізор, і просто не розумію, звідки таке критичне, навіть упереджене ставлення до національної команди! Хіба не повинні українці підтримувати своїх?
- Вибач, але в преси інші завдання. Преса кидає людям ту кістку, яку вони хочуть отримати. Пресі потрібні сенсації, преса продажна, так кажуть… The Sun або Guardian не прагнуть завжди підтримати збірну Англії?
– Тому, якщо я хочу прочитати гарну статтю, я беру Times.
– У компанії Reebok, як і в газети Times, мабуть, теж бездоганна репутація на своєму ринку. Ти задоволений своїм вибором?
– Reebok дуже відома і шановна марка, протягом десятків років займає одне з перших місць у спортивному маркетингу. І от такі акції з дітьми на полі, такі динамічні майстер-класи, це все говорить про те, що вони йдуть у ногу з часом. Я начебто повернувся на 20 років назад, знову став дитиною і ганяю м’яч у нашій з тобою 216-й школі.
– Може, тоді мало сенс зробити це в нас там на Оболоні на спортивному полі?
– Я думав це зробити. Але я тобі поясню, там у нас потрібно ще п’ять чоловік, що б вони цілодобово все це охороняли. На нашому шкільному стадіоні зеленого поля не зробити, там треба класти траву штучно. А її в нас швиденько зріжуть і розтягнуть. Це вже трохи інша благодійна акція.
– Тоді треба було вийти на ґрунт, як є. Ти ж знімався у фільмі для La Gazzetta dello Sport, і ти там саме дуже зворушливо ходив у пальто по полю стадіону…
– Тільки тепер у нас там грати стоять навколо, не так вже і зворушливо. Ти просто давно не був.
– А ти невже часто буваєш?
– Я, між іншим, як приїжджаю, майже завжди їжджу. Тільки, знаєш, як: проїду повз на машині, усіх розгляну, але не виходжу. Сам розумієш, чому.
– Сподіваюся, коли-небудь, ми зробимо великий подарунок нашій школі у вигляді твого благодійного матчу в дворі, в старих спортивних штанях!
– Це точно не зараз, нам збірну на чемпіонат світу виводити!
