Львівська зірочка Анфіса Почкалова стала володаркою Кубка світу у фехтуванні на шпагах серед юніорок. До неї кубкову перемогу українки святкували лише одного разу: минулого року найстабільнішою в світі визнали миколаївську шаблісту Ольгу Харлан. Незважаючи на ніжний вік, Анфіса упевнено почувається у лаві „дорослої” збірної: на минулорічному чемпіонаті Європи в Києві та на багатьох інших міжнародних турнірах львів’янка успішно захищала кольори української збірної. Про свою кубкову перемогу, фанатичну любов до спорту та фехтувальні принципи Анфіса Почкалова розповіла сайту turnir.com.ua
Переможця кубка світу визначають за результатами лише п’яти етапів. А я якраз і брала участь у п’ятьох кубкових стартах: у двох – в Австрії та Києві – я перемогла, в Німеччині посіла третє місце, а в Італії увійшла до вісімки найкращих, – розповіла Анфіса Почкалова. – Свою лепту до моєї скарбнички кубкових очок принесла й „бронза” першості світу. Ця перемога стала для мене цілковитою несподіванкою. Після юніорського чемпіонату світу естонка Юля Жуйкова підійшла до мене і каже: „Вітаю тебе з „бронзою” та перемогою!” Я стала думати, з якою ж перемогою вона мене вітає: може з тим, що перемогла себе, вистояла цей сезон до кінця. Але все виявилося простіше. „Ти виграла Кубок світу, ти що не знаєш?” – здивувалася Юля. Ця неочікувана комплексна перемога є не менш приємною, ніж запланований успіх.
Ще кілька років тому твоя перша наставниця Зоряна Семеряк хапалася за голову – не знала, що робити з фанатичною ученицею, яка щоразу ризикувала перетренуватися…
Тепер до тренувань та навантажень підходжу з розумом. Якщо раніше я не зважала на сильний біль в ногах і витискала з себе по-максимуму, не думаючи про те, що завтра взагалі можу на ноги не встати, то тепер більше прислухаюся до свого організму. Вміння вчасно зупинитися є не менш важливим, ніж терпіння і працьовитість.
Тоді тренери казали, що Анфіса захворіла на фехтування. Яка історія цієї хвороби?
Коли Зоряна Степанівна проводила відбір до себе в групу, мене у школі не було. До секції мене привели подружки, які вже кілька днів вчилися фехтуванню. Тож після шкільних уроків я розповіла мамі: „Сьогодні я йду на шпагування”. Коли батьки зрозуміли, що я мала на увазі, вони не заперечували. Хоча тато був переконаний, що там я й двох тижнів не витримаю. Чесно кажучи, саме фехтування мені тоді було не дуже до вподоби, а до секції я ходила заради багатьох цікавих рухливих ігор, що нам пропонувала тренер. Батьки не дуже повірили в цю ідею, тому що я була не надто спортивною: мене пестили і плекали, оберігали від усіляких труднощів. Це при тому, що самі батьки – спортсмени, баскетболісти. Мама грала за львівський „Спартак”, а тато – за СКА. У мене з точністю кидання у кільце також все ОК. Як виявилося, і терпіння не забракло. Я дуже старалася, на початках щоразу доводилося переступати через себе.
Навіть тепер перед змаганнями я надзвичайно хвилююся, тому багато разів повторю сама собі: „Я – найсильніша”. А недавно моя приятелька, борчиня Оксана Ващук, сказала: „Ніколи не бійся – це гріх”. Ця фраза для мене є найдієвішими ліками від передстартового мандражу.
А командна гра не захоплює тебе?
У фехтуванні також можна відчути себе командою. І командні змаганні мені дуже до вподоби. Але в особистому турнірі морально простіше: ти відповідаєш лише за себе, і коли тобі щось не вдається, то підводиш лише себе одну і тренера.
Тепер батьки пишаються мною. Тато після моїх перемог відразу телефонує усім друзям. Тому перемагати приємно не так для себе, як для них. У мами – суто спортивний характер. Ніякого місця, окрім першого, для неї не існує. Третє місце на першості світу було для неї поразкою, і вона, як могла, заспокоювала мене. А коли я сказала, що виграла Кубок світу, вона не витримала і сказала: „Так ти все-таки перша?!”
Ти „ковтаєш” всю літературу, де є хоч натяк на фехтування…
Недавно прочитала книжку, написану, наче про нас з дівчатами. В одного тренера було три учениці, в яких ніхто не вірив і не чекав від них перемог. Але вони виграли Олімпійські ігри, чемпіонат світу… Це історія про реальні події. І мені хочеться вірити, що моя доля, так само як долі Янки Шемякіної і Ксенії Пантелеєвої складуться за тим принципом. У нас з „книжковими” дівчатами є багато спільного, навіть за віком – між Яною, мною і Ксенією, так само, як і в героїнь роману, різниця по чотири роки.
Яке найяскравіше враження принесло тобі фехтування?
Моя перша міжнародна перемога. У Будапешті вже багато років проводять турнір серед кадетів, на який приїздять найсильніші фехтувальники у цій віковій категорії. І мені вдалося його виграти. Тренера поруч зі мною не було, я телефонувала Андрію Орликовському, щоб розповісти про перемогу, і ледь сльози стримувала – почуття щастя переповняло мене. Фехтування мені вже вночі сниться, особливо після змагань: апарат для фіксації уколів блимає зеленим та червоним, і я з хвилюванням дивлюся, яке світло запалиться цього разу. Мені все одно, з якого боку доріжки фехтувати, усіх своїх забобонів я вже позбулася. Не так давно я собі придумала „нещасливу” футболку. Але потім спростувала цей забобон: спеціально вдягнула на змагання і перемогла.
А найбільш образливою поразкою я вважаю мій фінальний поєдинок у командній зустрічі проти француженки Лаури Флессель-Коловіч. Лаура – мій кумир. Їй вже під сорок, але вона залишається однією з найсильніших у світі. Флессель фехтує, як і я, шпагою з рукояткою типу „ручка”. І протягом багатьох років вона завжди була на п’єдесталі. Тепер ми з Яною вже краще пересуваємося доріжкою, ніж вона – вік все-таки дає своє. Але я захоплююся нею, у мене повсюди висять її фотографії… Тому тоді я змагалася не з фехтувальницею Флессель, а з прізвищем непереможної Флессель. Після поразки вона потиснула мені руку, а я дивилася на неї широко відкритими очима, не розуміючи, що відбувається. Потім мені було образливо – ми реально могли перемогти, але ця магія імені…
Чи є у тебе табу?
Я б ніколи не „віддала” бій. А у французькій збірній – це норма. У турнірах, де проводився відбір на Олімпіаду в Пекін, вони вираховували, кому скільки потрібно перемог і очок у рейтингу, і сильніші „віддавали” поєдинки тим, кому очок не вистачало. Але я б такого не робила: усі наші вчинки повертаються до нас. Я помітила: сьогодні тобі пощастить і ти виграєш з мінімальним рахунком, а завтра тобі цього одного уколу не вистачить для перемоги. Тож не потрібно втручатися у долю.
Розкажи, будь ласка, про своїх тренерів.
Зоряна Семеряк у житті мені подружка, а в спорті – психолог, вона, як ніхто інший, вміє налаштувати на перемогу. Якщо в мене на тренуваннях щось не виходить, Андрій Орликовський йде жалітися до Зоряни Степанівни. А Андрій Орликовський – другий батько. Рідні батьки так не контролюють мене, як це робить тренер.
Про що мрієш?
Стати найсильнішою фехтувальницею планети і перебувати на вершині якомога довше. Хочу виграти Олімпіаду, одержати за це багато грошей і побудувати за них сучасний дитячий будинок, де до кожної знедоленої дитинки ставилися б як до яскравої особистості, цільово розвивали її таланти і здібності, щоб діти були щасливими і знайшли своє місце в житті.
Ти – студентка третього курсу Львівського училища фізичної культури. Які уроки відвідуєш з найбільшим задоволенням?
Колись улюбленими предметами були алгебра та геометрія. А тепер понад усе люблю слухати лекції з теорії та методики підготовки спортсменів в олімпійському спорті, вивчати, як слід розвивати силу і витривалість.
