Взагалі я відчуваю, що мені трохи не вистачає спілкування, бо шахи в мене виробили замкнутий спосіб життя. У шахах є постійна конкуренція, важливо не показувати свої слабкості, і це мені в житті трохи зашкодило, мені бракує спілкування з людьми.
Він, безумовно, є найсильнішим українським шахістом в історії, переможцем десятків міжнародних супертурнірів. Сам екс-чемпіон світу Гаррі Каспаров визнав його геніальність. Однак в ексклюзивному інтерв’ю для ZAXID.NET він, гросмейстер Василь Іванчук, розповів що у нього досі залишаються незадоволені амбіції…
«Зберіг до шахів цікавість на рівні фанатизму»
– Вже більше 20 років ви входите в абсолютну еліту світових шахів. За цей час дуже багато гравців вашого покоління – та й навіть молодшого – здали позиції і відійшли у тінь, а ви тримаєтеся на вершині. У чому секрет?
– Може, в тому, що я досі зберіг велику цікавість до шахів, цікавість на рівні фанатизму. Мені далі цікаво сидіти, розбирати партії, вивчати нові дебюти, намагатися краще зрозуміти особливості стилю суперників. Досі є бажання боротьби, десь – не зовсім задоволені амбіції. Тобто відчуваю в собі ті стержні, які допомагають мені знову і знову налаштовувати себе на серйозну боротьбу.
– При тому, що вас уже не зарахуєш до когорти молодих шахістів, ви дуже багато граєте – не менше, ніж багато хто із ваших молодших колег. Не втомлюєтеся?
– Чесно кажучи, трохи втомився, і десь відчуваю, що треба грати трошки менше – щоб встигати накопичувати запас нервової енергії. Щоб не було таких речей, що у певні моменти голова просто відключається і рука починає швидко робити ходи. Для фахівця це неприпустимо, але коли настає втома, то таке, на жаль, трапляється.
– То зараз ви даєте собі трошки більше часу на відпочинок?
– Так, трохи більше, але не завжди це йде на користь. Важливо, чим заміниш виступи. Я відчуваю потребу в активному відпочинку – навіть думаю купити собі ковзани, піти на ковзанку, частіше бувати на свіжому повітрі. Є ще багато прекрасних місць на Західній Україні, де я не бував, такі як Моршин, Буковель та інші. Хочу якось більш активно проводити час.
– Загалом якось підтримуєте фізичну форму? Для шахіста це теж важливо…
– Коли тепліше – в теніс граю. А так роблю зарядку, часом ходжу в тренажерний зал – на жаль, не так часто. Буду намагатися робити це частіше. Відчуваю, що у цьому є потреба.
– А скільки ви знаходите часу, щоб займатися шахами?
– Важко сказати, тому що шахи – це така трохи специфічна річ, і заняття ними теж. Наприклад, необов’язково навіть сидіти за комп’ютером і за дошкою, я можу навіть гуляти в парку і в голові аналізувати якусь важливу для мене позицію. Причому не факт, що коли я працюю таким методом, то ефект буде менший, ніж коли я сиджу за комп’ютером. Тут дуже багато все-таки залежить від психологічного стану, який дає здатність відкривати нові ідеї.
– Як ви ставитеся до того, що вас багато хто з шахістів і шахових оглядачів називає генієм?
– Важко сказати, як я до того ставлюся… У якісь моменти це, може, дає мені додатковий стимул до подальшої праці, але іноді, як то кажуть, настає запаморочення від успіхів. Тоді не завжди об’єктивно сприймаються поразки, думається «Як так, як так сталося, що я роблю такі погані ходи?», і не завжди можу швидко повернути себе до доброго стану.
Фактично, є самі партії, а є проміжок між партіями. Для мене більшою проблемою є друге – очікування, мандраж, сподівання, хвилювання. Тому, може, мені краще грати в таких турнірах з швидких шахів, які закінчуються за один-два дні: відіграв в один день партій 26, як в бліці, і все – викинув це, як кошмар, і починаєш щось нове. Але не всі турніри – такого плану, і в класичні шахи я теж хочу грати – значить, треба готуватися і витримувати напругу між партіями. Особливо це непросто, коли турнір відповідальний, а складається не так добре, як би того хотілось.
– А у вас взагалі є якийсь свій особливий спосіб налаштовуватися на змагання? Скажімо, олімпійський чемпіон з кульової стрільби Олександр Петрів в інтерв’ю зізнався, що налаштуватися на олімпійські змагання йому допоміг диск з піснями УПА.
– Звичайно, є, але це все – під настрій. Чогось такого, щоб я практикував постійно, немає. А що стосується настрою на гру, то тут дуже багато залежить від особистості суперника – ти ж не просто граєш, а навпроти сидить суперник, і то є боротьба. Тому я не вважаю, що можна ефективно налаштовувати себе на гру, не враховуючи цього чинника.
У стрільбі трохи по-іншому – ти повинен влучити, тобі вже в момент виконання цієї вправи ніхто не заважає. Шахи – це все-таки боротьба особистостей, тому порівняння зі стрільбою тут, мабуть, не дуже вдале. Якщо вже порівнювати шахи з іншими видами спорту, то скоріше з такими, де йде боротьба один-на-один – як теніс, бокс, фехтування. Скоріше там би я шукав аналогії і щодо того, як налаштуватися на боротьбу, я би радше послухав тих спортсменів – думаю, що зміг би й взяти щось корисне для себе.
– Може, маєте якісь спеціальні ритуали при підготовці до партії, забобони? Згадується, наприклад, турнір в іспанському Лінаресі, де ви грали у спортивній формі ФК «Реал» (Мадрид), бо у ній показували добрі результати.
– Таких постійних речей немає. Дрес-коди мене, наприклад, не дуже сковують, але як того немає, то краще. Часом я і без дрес-кодів приходжу на партію в костюмі і в краватці. Вважаю, що це має бути вільний вибір людини.
В Ниньцзині 2008 року ми взагалі мусили грати в костюмах, наданих організаторами – комедія була в тому, що вони з розмірами не вгадали. Я спеціально до них звертався, щоб вони дозволили мені одягати свої штани, тому що ті їхні були суттєво на мене завеликими. Штани все-таки, на відміну від піджака, під час гри не знімеш. Організатори серйозно порадилися і дозволили мені прийти на гру в своїх штанах, тільки уточнили, щоб це обов’язково були штани темного кольору.
«Коли турнір дуже важливий – все, готуватися не можу…»
– Ви згадали про свої незадоволені амбіції. Головна з них, мабуть – стати чемпіоном світу з класичних шахів?
– Не те, щоб стати чемпіоном світу з класичних шахів… Це ж лише один турнір. Звичайно, мені хотілося б, щоб воно вдалося. Але десь я відчуваю, що протягом шахової кар’єри саме оце бажання чинило на мене якийсь пресинг, не давало зосередитися на інших турнірах, вселяло неспокій.
Я вважаю, що я досі можу стати чемпіоном світу, але тільки за умови, що я розглядатиму цей чемпіонат і відбіркові до нього змагання як звичайні турніри, нічого особливого. Тоді я зможу готуватися.
По собі я знаю – коли турнір дуже важливий, то все, готуватися я не можу – чи сиджу я за комп’ютером, чи за шахівницею. Трохи спадає це напруження – повертається бажання до шахів, з’являються нові ідеї. Чому це так – я не знаю.
– В останньому відбірному до чемпіонату світу циклі ви грали на Кубку Світу 2009 року в Ханти-Мансійську і програли у 1/32 фіналу молодому і не дуже відомому філіппінцеві Уеслі Со. Це також результат цього емоційного пресингу?
– Ну, там я вже все-таки був добряче втомлений. Перед тим я грав на Меморіалі Таля у Москві і ще у бліці (після головного турніру на московському Меморіалі Таля проводиться ще великий бліц-турнір – ред.), тобто я був, можна сказати, не першої свіжості.
Емоційний пресинг я справді відчував. Але конкретно під час того матчу з Со відбувалися події нешахового характеру. Наскільки я пригадую, коли у першій партії було зроблено 12-13 ходів і позиція мені подобалася, я вважав, що в мене є деяка перевага – і в цей момент мені раптом стало погано. В мене була печія, і я пішов у медпункт, попросив дати мені якогось активованого вугілля, приводив себе до тями. Минуло хвилин 15, я повернувся і пішов на таку гру, за якої я нічого не ризикував – нічия в мене є, і, здається, що нібито повинен бути виграш. Але суперник якось єдиними ходами тримається, знаходить ходи, які ніби не мали би в нього знаходитися, але знаходяться.
Тоді у мене був вибір – іти на нічию або на загострення. І я вирішив ризикнути, причому я сказав би, що з шахової точки зору цей ризик був виправданим, бо об’єктивно мої шанси на перемогу були зовсім не гіршими, ніж шанси суперника. Але я досить суттєво відставав уже на той момент у часі, і, може, враховуючи, що матч складався тільки з двох партій, треба було виявити здоровий глузд робити нічию – тим більше, враховуючи моє не ідеальне самопочуття в той день. Я, мабуть, недостатньо прислухався до свого стану.
Що стосується другої партії, то тут є питання: хто кого переграв. Спочатку в мене було трошки гірше, але ту гіршу позицію я довів до великої переваги, а потім – майже до виграної. І я не можу зрозуміти, чому я її не виграв – час був… За всіма правилами, я мав її вигравати, але не виграв. Партія завершилася внічию, і на цьому матч для мене закінчився.
– Після того матчу ви зробили емоційну заяву, яку згодом дезавуювали, що йдете з шахів…
– Та знаєте, як то буває у світі журналістів… Не говорив я такого. Очевидно, мене неправильно зрозуміли, я сказав щось на зразок того, що я втомився, хотів би відпочити. З цього фарби були дуже сильно згущені, і з’явилися всякі отакі «сенсаційні інформації». Мені нічого схожого навіть не приходило в голову. Я був просто дуже вражений.
– І у вас взагалі ніколи впродовж вашої кар’єри не виникало сильного бажання кинути шахи і займатися чимось іншим?
– Бували моменти, коли я був дуже сильно засмучений, бувало відчуття перенасичення, великої втоми. Але так, щоби повністю припиняти… Якщо би навіть я це робив, то навіщо про це сурмити на увесь світ?
– Ну от Каспаров сурмив…
– Так це його особиста справа. Я вважаю, що якби я в якийсь момент серйозно вирішив не грати, то я просто би не домовлявся про свою участь у турнірах протягом якогось часу – наприклад, на півроку. Пройшов би той час – і я би подумав, чого я хочу далі. Навіщо я маю зарікатися, що я маю робити через півроку чи рік, чи буду я грати, чи ні?
А щодо Каспарова, то це елементи такого шоу. Особисто я такого робити не планую.
– Свого часу ваш колега по світовій шаховій еліті Борис Гельфанд зауважив, що Міжнародна Шахова Федерація (ФІДЕ) ніби зумисне відсторонює Вас від розіграшів чемпіонату світу. Скажімо, 2005 року, коли формувався склад турніру у Сан-Луїсі, Вас туди не допустили, 2007-го Федерація порахувала для відбору на турнір єдиний рейтинг трирічної давнини, за яким ви туди не проходили. Ви помічали таке упереджене ставлення – і якщо так, то чи намагалися якось із цим боротися?
– Це питання філософське. Десь я відчував, що мав би грати в Сан-Луїсі в тому турнірі, де виграв Топалов. І, можливо, мені треба було боротися якось за свої права. Але тоді сталося, що я брав участь в багатьох турнірах, і це мені вдавалося настільки успішно, що я, здається, сім турнірів підряд виграв. До того ж, я себе дуже добре почував.
І от я постійно граю в турнірах, є результати, перемоги, купа ідей. І з одного боку до мене підходили і казали «Дивися, що ж таке, треба щось робити, тебе виключають з чемпіонату світу!». А з іншого боку в мене був такий страх, що якщо я цим почну займатися, то я втрачу ту внутрішню гармонію, яка саме тоді дозволяла мені перемагати. Тому для себе я вирішив – та пішли вони в баню, хай роблять, що хочуть, я маю свої турніри і буду в них показувати все те найкраще, що я можу. І мені це чудово вдавалося, тож шкодувати я не збираюся.
Я не можу сказати, що до мене є якесь особливо упереджене ставлення – принаймні, зараз. Хоча справді існують такі речі. До прикладу, ФІДЕ заявляє: у разі відмови когось з учасників нинішнього розіграшу чемпіонату світу є два резервних кандидати – Дмитро Яковенко і Ван Ю. Це трохи дивно, тому що є люди, які вище стоять по рейтингу, причому не тільки я. У Накамури вищий рейтинг, у Карякіна вищий рейтинг, в інших людей. Ван Ю на той момент був 13-м у світовому рейтингу, Яковенко – 17-м.
Тут не можна говорити, що це робиться особисто проти мене, але непрямо це – проти моїх інтересів. Очевидно, інтереси інших людей хтось лобіює в ФІДЕ, тільки так я можу це пояснити. Це, звичайно, дуже сильні шахісти, молоді, талановиті, але ФІДЕ не приводить чітких аргументів, чому вони є першими кандидатами. І таке спостерігається досить часто.
Зараз у моді стали такі інститути, як менеджери, іміджмейкери. Звичайно, в ФІДЕ теж існують люди, які відстоюють чиїсь інтереси всупереч інтересам інших шахістів. Нічого дивного – в такому світі ми живемо. Я стараюсь не тішити себе ілюзіями і спокійно сприймати те, що відбувається.
– На ваш погляд, для шахів загалом позитивно, що на останньому Конгресі ФІДЕ президентом знову обрали Кірсана Ілюмжинова, чи краще було б, якби обрали Анатолія Карпова?
Зараз важко говорити про те, що було би, якби вибрали Карпова. Я особисто підтримував Ілюмжинова, і мені здається, що наразі Ілюмжинов – це оптимальний варіант.
– А взагалі ви цікавитеся шаховою політикою і політикою загалом?
– Не можу сказати, що це – тема, яка мене дуже цікавить, але також не можу сказати, що зовсім не стежу. Якщо щось пишуть чи говорять, то прислухаюся, роблю для себе висновки. Але щоб активно приймати в тому участь – то ні.
– У політику вас ніколи ніхто не намагався втягнути? Спортсмени в державній політиці – це нині модно…
– Ні, не пробували, і правильно робили, бо усвідомлювали, що то – не моє. Я не входжу навіть у жодну партію.
– Тоді повернемося до вашого – до шахів. Окрім титулу чемпіона світу є іще одна вершина, яка вам поки що не підкорилася – перша позиція у офіційному світовому рейтингу ФІДЕ. Ставите собі таку мету?
– Колись, 1991 року, я займав у рейтингу другу позицію після Каспарова. Значить, треба очолити, треба над тим працювати. Я згоден.
– Для вас рейтинг в принципі важливий?
– Так, важливий – і не тільки для мене, адже він дає можливість отримувати запрошення на хороші турніри. Зараз першу позицію впевнено тримає молодий шахіст Магнус Карлсен…
– …який, до слова, останнім часом став набагато частіше програвати, ніж раніше.
– Але і вигравати теж! Дуже важливим аспектом успіхів Карлсена є стійкість до поразок. Звичайно, йому, як і кожному шахісту, більше хочеться перемагати, але якщо щось таке стається, то він швидше виходить з стану «groggy», якщо говорити боксерськими термінами. Мені це вдається гірше.
– Чому ж? На останньому вашому турнірі у Реджо-Емілії ви програли дві партії поспіль, але потім одразу дві виграли – отже, удар ви все-таки тримаєте.
– Та якось тримаю, але над тим треба працювати. Повірте мені, що це не є моя сильна сторона. Є прогрес, але краще взагалі не програвати. От минулого року я грав на турнірі в Ніцці, то там мені вдалося не програти жодної партії. Це – ідеальний варіант.
Цього року, до речі, знову гратиму в Ніцці. Кажуть, що це буде останній такий турнір. Кожного року, починаючи з 1992-го, ці турніри проводилися. Мені вдалося перемогти на першому турнірі, коли там ще не було змагань із гри наосліп, і минулого року поділити перше місце з Карлсеном. Вважаю, що треба підготуватися і достойно завершити цей цикл.
«Я пройшов через купу різної комп’ютерної залежності»
– Як ви ставитеся до того, що вже майже 90 років говорять про «нічийну смерть» шахів – мовляв, між сильними шахістами партії найчастіше закінчуються внічию, та й сама гра є по своїй суті нічийною?
– З того пішла ідея створення нових видів шахів. Були «шахи Капабланки», де змінювалася форма дошки і додавалися по дві нові фігури – канцлер, який ходить як кінь і тура, і архієпископ, який ходить як кінь і слон. Була дуже схожа по суті гра «Януси» – з фігурою янус, яка ходить, як слон і кінь. Роберт Фішер теж почав програмувати свої шахи, «шахи Фішера», як замінник класичним шахам, під приводом того, що в класичних шахах вже занадто добре вивчені дебюти, щоб продовжувати в них грати.
Я грав у двох турнірах з «шахів Фішера», забавка цікава. Під впливом того в мене з’явилася ідея створити свої шахи. В мене виникла думка, що раз Капабланка з Фішером змогли щось своє запропонувати, то чому не можу я? Зокрема я придумав термін рикошет – подвійний удар на короля і на королеву, який виграє партію. Можу сказати, що зрозумів, наскільки складно придумати нову гру. До того ж, зараз я чітко усвідомлюю, що хоч ідея правил цієї гри була нібито моя, мені насправді допомагали багато людей: вони задавали питання, і я мусив вдосконалювати це все.
Але в мене немає ідеї-фікс, що класичні шахи себе вичерпали. Я вважаю, що інші види шахів – це все-таки розвага. А класичні шахи себе не вичерпали хоча б тому, що от дивишся партії супертурнірів – і бачиш, що навіть найкращі шахісти роблять величезну кількість помилок. Що вже й говорити про інших… Значить, гра по своїй суті є складною – тим більше, що постійно з’являються нові відкриття, зокрема за допомогою комп’ютера. Скажімо, раніше ніхто не міг подумати, що ферзевий ендшпіль з зайвими пішаками g і h – це, виявляється, нічия!
– До слова, який ваш погляд на комп’ютеризацію шахів і на те, що машина уже доволі давно перевершила за силою гри людину?
– Важко сказати однозначно, як і про роль комп’ютера в житті людини взагалі. Комп’ютер багато чому допомагає, але водночас створює людині масу спокус, з якими важко боротися.
Я пройшов через купу різних комп’ютерних залежностей. Остання – це гра в шашки. Я просто заходжу на сайт і граю в шашки годинами, доки вже не встаєш з-за столу, і голова в тебе квадратна. Я ще сьогодні, перед тим, як іти на інтерв’ю, зайшов на сайт, зіграв партію, програв її і сказав собі: «Все! Більше я не граю в шашки! Закінчилося!». Я відчув, що то добрий знак, що я ту партію програв, і я вдячний своєму супернику, що він її виграв.
А от в шахи я по Інтернету не граю. Очевидно, шахи я сприймаю, як щось більш серйозне, і тому не граю в бліц по Інтернету. Я знаю, що є гросмейстери, які так грають, але вважаю, що мені це пішло б тільки на шкоду.
– При цьому під час турніру в Софії 2009 року ви, гуляючи у парку, сіли на лавочку грати з любителями…
– Таке буває. Коли людина попросить мене зіграти партію, мені не важко зробити їй таку приємність.
– А які хобі у вас є?
– Я вивчав різні іноземні мови. Знаю англійську, іспанську, турецьку – хоча останнім часом не мав для турецької практики. Польську я непогано розумію, але говорити правильно важко – скажімо, «Ґржегорж» просто так не вимовиш.
Ще – читання різних цікавих книжок, походи в театр, просто походи в цікаві місця. Дуже люблю ходити на книжковий базар біля пам’ятника Федорову – там я можу години проводити, дивитися книжки, спілкуватися з людьми. Взагалі я відчуваю, що мені не вистачає трохи спілкування, бо шахи в мене виробили замкнутий спосіб життя. У шахах є постійна конкуренція, важливо не показувати свої слабкості, і це мені в житті трохи зашкодило, мені бракує спілкування з людьми. Останнім часом я намагаюсь покращити цю ситуацію.
– Шаховий журналіст Юрій Васильєв розповідав, що під час одного турніру вам дуже сподобався якийсь серіал…
– Було таке. Спочатку був «Татьянин день», а потім – «Женщина без прошлого». Фанатів від того. Дурка, фактично, але буває отаке захоплення, що затягує, і хоч ти розумієш, що воно дурне, непотрібне – а як магнітом до того тягне.
Очевидно, я в дитинстві багато працював на фанатизмі. Я як чимось зацікавився, як до чогось доривався – годинами тільки те й робив. Зараз, коли в мене настає втома від шахів чи втома від напруження під час змагань, я на рівні підсвідомості шукаю якийсь замінник. На свою голову я його, звичайно, знаходжу, а потім мені коштує величезних зусиль, щоб припинити – як от із шашками.
– Ви казали про брак спілкування. Серед топ-шахістів у вас немає приятелів, з якими ви зідзвонюєтеся у паузах навіть між турнірами?
– Ні, хіба що по якійсь справі. Так, щоб приятелювали – такого немає. Між конкурентами мусить бути певна дистанція.
– А є шахісти, з якими вам неприємно грати, які за дошкою чи поза нею дозволяли собі щодо вас некоректну поведінку?
– Таке є, але це – окремі випадки. Я стикався з випадками, коли окремі люди поводили себе негарно щодо мене, але я намагаюся бачити в кожній людині, і в тих людях також, позитивні сторони. Та й такого, щоб хтось стабільно поводив себе по-хамськи, неспортивно і неетично щодо мене, на щастя, немає. Я намагаюся на тому не концентруватися, і, якщо щось було, то пробачати і жити далі. Наразі проблем у стосунках з кимсь у мене немає.
– Ви грали і продовжуєте грати в турнірах по цілому світі. Є міста, в які ви особливо любите повертатися? Чи, може, навпаки – є такі, які ви відвідали для участі в турнірі, і зрозуміли, що більше ніколи б не хотіли туди їздити?
– Щоб взагалі ніколи кудись не повертатися, то такого я не вирішую. Дуже люблю повертатися в Гавану – там я отримую масу задоволення. Люблю бувати в Лінаресі, в Вейк-аан-Зеє люблю бувати.
Цікаво, що і Ханти-Мансійськ мені почав подобатися. Він мені завжди подобався, хоча до минулорічної Шахової Олімпіади (на цьому турнірі збірна України, яку очолював Іванчук, виборола перше місце – ред.) я не дуже вдало там грав.
В Китаї по-своєму цікаво – там я бував в різних містах. В Пекіні, наприклад, турнірів не було, але мені доводилося там бувати і проводити багато часу. Вірменія – взагалі шахова країна, мені дуже подобається там бувати. Щоразу, як я туди приїжджаю, відчуваю якесь особливе натхнення – чи то в Єревані, чи то Джермуку. Щоправда, чомусь в Карабаху я не грав так добре – там якісь конфлікти відбуваються, і це впливало на мою гру.
– Чи плануєте ви написати книжку про свою шахову кар’єру? Наразі перша і остання ваша книга – це збірник партій супертурніру в Лінаресі 1991 року…
– Потім ще були «Шахові новели Василя Іванчука». Це не зовсім моя книга, але створена не без моєї участі. Там все-таки більше матеріалу про мене, ніж в книжці про Лінарес. Але це – пробний варіант. В перспективі я планую зробити щось більш серйозне і фундаментальне, з детальним аналізом партій.
На це, звичайно, доведеться витратити чимало часу. Я вважаю, що такі дослідження треба писати без допомоги комп’ютера, залишаючи собі право на помилку. Зараз всі можуть підключити комп’ютери, але читачеві цікавіше знати думки самого гросмейстера, його переживання, його вагання під час гри.
– Минулого року ви казали, що плануєте відкрити шахову школу в Тернополі. Зараз проект, за вашими ж словами, «заглох». Чому так сталося?
– Виникли деякі суто організаційні проблеми, які потребують вирішення. Ще не все готово. Але думаю, що в перспективі це відбудеться. Однак наразі для мене основне – це виступи на турнірах.
Довідка ZAXID.NET
Василь Іванчук – український шахіст, гросмейстер. Народився 18 березня 1969 року у м. Копичинці на Тернопільщині. Переможець десятків міжнародних шахових турнірів за участі світової еліти, серед останніх: M-Tel Masters (Софія, 2008), Меморіал Таля (Москва, 2008), King’s Tournament (Базна, 2009), Етап Гран-Прі ФІДЕ (Джермук, 2009), «Амбер-Турнір» (Ніцца, 2010), Меморіал Капабланки (Гавана, 2010).
Віце-чемпіон світу ФІДЕ 2002 року, чемпіон Європи 2004 року. Переможець Шахових Олімпіад 2004 та 2010 років та командного чемпіонату світу 2001 року у складі збірної України. Нині займає 9 місце у світовому рейтингу ФІДЕ з 2764 пунктами ЕЛО.
Чинний чемпіон світу з шахів Вішванатан Ананд вважає його найбільш ексцентричним шахістом у світі.
