Львів’янин Дмитро Сосновський не один рік очолює національну збірну України з боксу. При цьому наставнику наші боксери досягали раніше не чуваних успіхів – Василя Ломаченка визнавала найкращим боксером Олімпійських ігор, а збірна перемагала в командному заліку чемпіонату Європи. Ближче познайомитися зі знаним фахівцем вам допоможе інтерв’ю із Дмитром Сосновським.
– Дмитро Дмитрович, це правда, що ви із сім’ї репресованих?
– Так, правда. Моя мама, царство їй небесне (померла у 2002-му році), була репресована у 1947-му році. Їй тоді було лише 16 років. Рано вранці постукали у двері, веліли спакувати найнеобхідніші речі і посадили в потяг. Так мама опинилася в Норильську. Там їй засудили на вісім років ув’язнення за надання практичної допомоги бандам націоналістів. Із села Водники, в якому проживала мама, в той ранок забрали десь 17 дівчат. Найстаршій з них було близько 20 років, а мама була однією з наймолодших. У 1953-му році її перевели на поселення. Це сталося відразу після смерті Сталіна. Згодом маму реабілітували. Але без права виїзду на великий материк. Тобто їх тоді випускали із в’язниць, але забороняли кудись їхати. В Норильськ же ніхто не рвався зі звичайних людей, а працювати хтось мусив. Ось вони так і робили. У 1951-му році народився у мами перший син. Але він ще маленьким захворів та помер. Згодом з’явився на світ другий син, а в 1958-му році народився я.
– Коли вашій сім’ї вдалося повернутися в рідні краї?
– Ми спочатку виїхали в Умань, звідки родом був мій тато. Але у батьків щось не склалося, вони розійшлися. Після цього ми повернулися з мамою на Львівщину. Це сталося у 1969 році. Переїхали у Водники.
– Влаштувати кар’єру статус сина репресованої не заважало?
– В молодості хотів поступити у військове училище. Але зважаючи на досвід брата, від цієї ідеї відмовився. Він хотів вступити у школу міліції, але від нього навіть документи не хотіли приймати. Дивилися на те, що він народжений в Норильську і відмовляли у праві навчатися на правоохоронця. Тоді брат спробував вступити на юридичний факультет, але і там від нього документи не прийняли. Знаючи це, не пішов цією дорогою. Обрав спорт, а з поступленням в інститут фізкультури проблем не було.
– Коли стали тренером?
– Тренерською роботою почав займатися в 21 рік. Потроху ця робота мене затягнула. Коли ще боксував, поетапно йшов до намічених цілей. Спершу хотів стати чемпіоном Львівщини. Коли це вдалося, ставив перед собою інше завдання. Так само із роботою наставника. Найперше хотів підготувати переможця чемпіонату області, потім переможця першості України. І так далі. Згодом, мій вихованець Андрій Хамула виконав норматив майстра спорту. Потім Роман Джуман потрапив у фіналісти чемпіонату світу, а Андрій Котельник став срібним призером Олімпійських ігор.
– Робота тренером збірної суттєво відрізняється від роботи особистого наставника?
– Звісно, дуже відрізняється. У цьому давно вже переконався. Особистий тренер має свого вихованця, постійно з ним працює, секундує, а решта боксерів йому не цікаві. Головне, аби вихованець переміг. В мене так було із Жорою Чигаєвим. Але з часом став переживати за усіх членів збірної. Все-таки ми багато часу проводили і проводимо зараз разом. Тому усі наші боксери для мене є Котельниками чи Чигаєвими, за усіх переживаю, як за свого вихованця. Наставник збірної повинен згуртувати не тільки боксерів, а їхніх наставників. Адже кожен тренер є індивідуальністю, особистістю, кожен потребує індивідуальний підхід.
– У 90-х роках, мабуть, важко було тренерові прогодувати свою сім’ю. Не було спокуси піти в бізнес?
– Не було… Коли навіть дещо пробував, мабуть, мій ангел-охоронець, вберіг від цієї стезі. У мене не вдавалося щось заробити поза боксом. Крім того, з головою занурився у свою роботу й не хотів іншої. Знав що кожного дня повинен відкрити зал, тренувати Котельника, Джумана, Хамулу та інші. Дев’яності роки були важкими не тільки для тренерів, а й їхніх підопічних. Я повинен був постійно думати, як прогодувати Андрія Котельника. Потрібно було ходити по людях, просити їхньої допомоги. Шукали йому пару гривень на їжу, збори, форму. А про бізнес не думав.
– А працювати за кордоном ніколи не хотіли?
– Пропозиції були, але бажання не має і не було. Маю чітку позицію, переконую у її правоті своїх дітей. Батьківщину не вибирають. Кожен батько хоче, щоби його сина тренував хороший тренер. А якщо усі поженуться за грішми і тренуватимуть поляків, турків, німців чи ірландців, то хто ж із нашими дітьми працюватиме? А якщо усі наші усі хороші лікарі виїдуть за кордон, хто ж нас лікуватиме?
Рік тому ми були на турнірі в Казахстані. Керівник місцевої Федерації боксу на банкеті з приводжу завершення змагань підходив до мене, пропонував 3500 євро в місяць за те, що буду їх консультувати. А я йому у відповідь: «Як же я маю вас консультувати? Говорити, як казах повинен виграти у Васі Ломаченка чи Жори Чигаєва? І при цьому радіти, коли ваш боксер переможе нашого? І ким я після цього буду? Це ж гірше, чим яничаром стати. Я в хлопців вклав душу, а тепер маю їх зрадити за 3500 євро? Ніколи.»
На щастя, в Україні є чимало хороших людей, вони люблять свою батьківщину. Ось зараз збірна України тренується неподалік Ялти. Готуємося до ліцензійного чемпіонату світу. Товариш нас поселив у себе, не взяв ні копійки за це, дуже добре годує. Не все ж так погано в Україні, один одному повинні допомагати, а не думати про те, якби це нам виїхати за кордон, допомагати іноземцям розбудувати їхню державу. Мені приємно, коли перемагають наші хлопці і в їхню честь лунає гімн України. Дуже обурюють розмови про те, що ми різні, хтось спілкується російською, а хтось українською. Це не правда, ми одна нація. У 2008-му році ми виграли чемпіонат Європи, стояв на закриті турніру російськомовний хлопчик із Кривого Рогу. Він поклав руку на серце і від початку до кінця заспівав гімн України. В мене на очах з’явилися сльози. Заради таких моментів варто жити, а не заради можливості розбагатіти на чужині. Гроші, звісно, важливі, але не вони усе вирішують.
– Дмитро Дмитровичу, коли у Львові з’являться нові Котельники, Джумани чи Золотови?
– Думаю, що будуть нові імена. Коли пішов з боксу Ростислав Зауличний (призер Олімпійських ігор) усі питали, коли з’явиться знову такий класний боксер. Потім з’явився Мідик, Джуман, Котельник. За ними прийшов Золотов. Дитячі тренери працюють, мені подобається, як вони роблять свою справу. Розумієте, це ж потрібно, аби талановита дитина опинилася в потрібний час, у потрібному місці. Котельник міг піти в будь-який інший вид спорту і досягнути успіху. Скажімо, він міг би піти на футболі і сьогодні був би в одному ряді із Сергієм Ребровим чи Андрієм Шевченком. Львів – боксерське місто, впевнений, наше місто ще виховає чемпіона світу. Зараз у нас є хороша молодь, справа часу, коли у нас з‘являться нові зірки.
– У збірній ви працюєте зі сформованими боксерами. Не було думок, взяти 16-річного хлопчину і зробити з нього олімпійського призера?
– Це потрібно прийняти вольове рішення покинути збірну, взяти хлопчину і займатися ним. Але другого Котельника у нас не буде. Наведу вам один приклад. Олександр Котов виховав легендарного боксера Олександра Ягубкіна, який виграв усі можливі у боксі титули. У Котова до Ягубкіна була ціла плеяда хороших боксерів. Йому потім віддавали талановитих хлопців, думали, що він підготує ще одного Ягубкіна. Але іншого такого не було, ніхто таких успіхів не досягав. Так само із Котельником, він один, двох таких не має. Так само один Дзінзірук, Сидоренко, Доценко. Ось у 2008-му році в нас зібралася хороша команда і ми виграли чемпіонат Європи. Вже тоді сказав, що дай Боже, аби таке знову повторилося, але ж може більше Україна не вигравати на першості Старого світу з боксу. Навіть за Радянського союзу такого не було.
Стосовно вашого питання, то, вважаю, не варто повертатися на попередні рубежі. Знайти хлопця і проходити з ним усі кар’єрні етапи – це означає затратити чимало психологічного здоров’я. Я це уже проходив… Зі збірною також у мене пішло чимало здоров’я. Якщо піду зі збірної, буду щось змінювати у своєму житті. Можливо, піду в професійний бокс, а можливо розпочну викладацьку роботу в університеті фізкультури. В житті не треба боксувати, а рухатися вперед. Із Котельником на Олімпіаді в Сіднеї я уже відчув задоволення від успіху свого підопічного, з яким пройшов усе. Для мене це не нове. Мені буде приємніше взяти дітей, впродовж 2-3 років навчити їх азам, а потім віддати комусь із тренерів, нехай займаються. Мені ж більше задоволення принесе робота із дитиною, а не проходження усіх етапів із боксером.
БІОГРАФІЯ
Дмитро Сосновський народився я 11 квітня 1958 року в місті Норильськ, Красноярської області. Найбільшим досягненням в якості боксера було друге місце в чемпіонаті Центральної ради одного із найсильніших товариств СРСР «Трудові резерви». Це сталося у 1980 році. Тренерською роботою займається 30 років. Розпочав роботу у 1979-му у львівських «Трудових резервах». За ці роки підготував п’ять майстрів спорту міжнародного класу, з яких два – заслужені майстри спорту (Андрій Котельник та Георгій Чигаєв). Серед його вихованців Роман Джуман, Андрій Котельник, Андрій Хамула, Юрій Золотов, Георгій Чигаєв, Ярослав Мідик, Володимир Липський, Павло Ваник.
