Описати історію Італії в рамках одного матеріалу, звичайно, неможливо – хоча по тривалості існування італійська цивілізація і поступається деяким іншим, але за вкладом у світову цивілізацію їй немає рівних. Це стосується практично всіх сфер культури, мови, права і так далі. Тим не менш, ми спробуємо коротко описати ланцюг подій, які призвели до появи сьогоднішньої Другий італійської республіки, роблячи акцент на епізодах, які менш відомі.
Однозначної думки про походження назви «Італія» немає. За найбільш поширеною версією, воно йде від невеликої області на південно-заході Апеннінського півострова, яку жили по сусідству оски називали Víteliú, що в перекладі з оскского означало «країна телят». З тієї ж причини місцеві племена були прозвані італіками. Згодом ця назва поширилася на всі народи, що населяли Апеннінський півострів, включаючи самих осків, а також латинів, умбрів та інших.
Важливу роль в історії Італії зіграли етруски – греки називали їх тирренами, звідси і назва Тірренського моря. Їх протодержава, Етрурія, розташовувалося на території сучасної Тоскани – це назва, до речі, теж походить від одного з найменувань етрусків. У вчених немає певної думки про те, звідки прийшли етруски, але сучасні генетичні дослідження підтверджують версію Геродота про те, що вони були вихідцями з Малої Азії.
Так чи інакше, за сучасними уявленнями мова етрусків навіть не ставився до індоєвропейської сім’ї. Однак багато слова, які ми сьогодні вважаємо латинськими, насправді мають етруське походження – наприклад, антена, арена, церемонія, елемент, літера, маркет, персона і так далі.
Етруски значно перевершували італіків в області медицини, інженерного мистецтва, так що місцеві народи активно переймали вміння і традиції нових сусідів. Багато відомі римські звичаї, в тому числі гладіаторські бої і перегонів на колісницях, були запозичені у етрусків.
Етруски довго домінували на Апеннінському півострові, але поступово корінні народи ставали сильнішими, особливо в частині військового мистецтва. Самого значного прогресу досягли латини, жителі маленької області Лаций з центром у Римі. Тривалий час вони перебували в підлеглому положенні по відношенню до етрускам, але до середини першого тисячоліття до н. е. завдали сусідам ряд чутливих поразок.
До 300 році до н. е. вже Етрурія потрапляє в залежність від Риму. Латини стають домінуючою силою в регіоні, об’єднавши під своїм початком інші племена і поклавши початок великої Римської імперії. Цей період історії, проте, усім добре відомий – зазначимо лише, що на піку своєї могутності, приблизно у II-III століттях н. е., розміри імперії були настільки великі, що простягалися від Каспійського моря і Перської затоки Атлантичного океану і Британії, а Середземне море стало для них внутрішнім – абсолютно всі його узбережжі входило до складу латинського держави.
Але ще важливіше те, що на відміну від переважної числа інших стародавніх імперій (деякі з яких навіть перевершували розмірами Римську), римляни не просто збирали данину з підкорених народів, але будували свої поселення і активно впроваджували свою культуру і свої знання на нових територіях. Саме тому внесок римлян у світову цивілізацію так великий.
Панування Риму в Європі тривало 12 століть і завершився в 476 році падінням Західної Римської імперії. Поділ держави на Західну і Східну (Візантія) імперії відбулося менш ніж за століття до цього, в 395 році. Візантія, що вважала себе прямим спадкоємцем Римської імперії, впала тільки в 1453-м. Таким чином, в сумі Римська імперія проіснувала близько двох тисяч років.
Територія Італії, тим часом, переходила з рук у руки – спочатку більша її частина увійшла до Королівства Одоакра, який намагався проголосити себе новим Римським імператором, потім була захоплена остготами. В 555 році Італія була завойована Візантією – в ті роки їй майже вдалося відновити Римську імперію в колишніх кордонах. Територію Італії розділили на герцогства, частина з яких незабаром опинилася під контролем німецького племені лангобардів.
Відвойовані ними на півночі Апеннін землі отримали назву Ломбардія. На цій території виявився і місто Мілан. Неподалік від нього, в маленькому селі Модиция, в VI столітті лангобардская королева Теоделинда побудувала палац і заснувала монастир. Сьогодні це село перетворилася в передмістя Мілана і носить назву Монца.
Важливі для історії Італії події відбулися в VIII столітті. У 752 році главою Римського герцогства став Папа римський, тобто світська влада об’єдналася з духовної. Згодом це призвело до виникнення Папській області, а вже у XX столітті – до утворення Ватикану. Крім того, в 774 році засновник імперії франків Карл I завоював значну частину Італії, а через пару десятиліть папа римський Лев III оголосив його імператором Римської імперії.
Правда, до відродження Римської імперії це так і не привело. Більш того – після смерті Карла Великого Італія знову фактично розпалася на окремі герцогства, перетворилися на незалежні держави. В кінці XIV століття Ломбардія увійшла до складу Міланського герцогства. Протягом декількох наступних століть три найбільших сусіда Італії – Австрія, Франція та Іспанія, – вели між собою постійну боротьбу за вплив на італійські герцогства і республіки. Особливо бурхливим видався XVI століття, коли всього за 60 років Іспанія і Франція воювали вісім разів, і в Італії зміцнювалася то іспанська гегемонія, то французька.
До кінця XVII століття іспанське королівство ослабло, і після грандіозної «війни за іспанську спадщину» територія Італії потрапила під контроль австрійців. Так тривало до кінця XVIII століття, коли на Апенніни увійшла французька армія. Незабаром тут була затверджена Цизальпинская республіка, перейменована в 1802 році в Італійську.
Через ще три роки «республіка» була перетворена в Королівство Італія, проте незалежності так і не отримала – «королем» нової країни став французький імператор Наполеон. Після поразки Франції у Наполеонівських війнах Італія знову розпалася на князівство. Ломбардія знову опинилася в підлеглому положенні по відношенню до Австрії.
Короткий період існування Італії як єдиної держави, однак, справив великий вплив на майбутнє країни. У XIX столітті на Апеннінах починається боротьба за об’єднання країни і її незалежність – рісорджіменто (італ. il risorgimento — відродження). Одним із стрижнів цієї боротьби стало таємне товариство карбонаріїв (від італійського carbonaro – вугляр), а пізніше – Джузеппе Гарібальді. До речі, Гарібальді вступив в організацію «Молода Італія» і почав, таким чином, свій шлях революціонера на території Росії, в Таганрозі.
Протягом кількох десятиліть австрійським військам раз по раз доводилося вступати на територію Італії, щоб придушити народні повстання і повернути владу місцевим герцогам і Папі римському. Нарешті, в 1858 році головному осередку опору, Сардинскому королівству вдалося залучити на свою сторону Франції – натомість її імператору Наполеону III була обіцяна Ніцца і Савойя. Почалася австро-італо-французька війна, відома в Італії як Друга війна за незалежність.
Австрійські війська терпіли одну поразку за іншим, але коли вони були вже в кроці від повного розгрому, Франція несподівано запропонувала Австрії світ. Наполеон III вважав, що об’єднання Італії в єдину державу йому не вигідно. В 1860-му році австрійці спробували взяти реванш і розпочати нову війну, проте у перебіг подій втрутилася Росія, яка мала до Австрії чимало претензій після Кримської війни. Російський імператор Олександр II пригрозив Францу Йосипу військовою підтримкою Сардинії, і війна не відбулася.
У той же час Олександр II був зовсім не в захваті від революційних настроїв в Італії і намагався, разом з Пруссією, дипломатичним шляхом перешкодити створенню єдиної італійської держави. Тим не менш, зупинити цей процес їм не вдалося. Вже до жовтня 1860 року майже вся територія Італії опинилася під контролем Савойської династії. Виняток становив лише Рим і Папська область.
У 1861 році було проголошено Італійське королівство, яке очолив Віктор-Еммануїл, король Сардинії. «Майбутньою столицею Італії» був названий Рим, а поки король як і раніше залишався в П’ємонті. Протягом майже десяти років не вщухала боротьба між Італією і Римом, яка завершилася поразкою Папи в 1870 році. 3 жовтня у Римі пройшло всенародне голосування про об’єднання з Італією. Із 135 тисяч чоловік, які взяли участь у виборах, 134 тисячі висловилися за приєднання. Держава Італія знайшло, за невеликими винятками, відомі нам сьогодні кордони.
До початку XX століття Італія перебувала в союзі з Австро-Угорщиною і Німеччиною, так що можна було б очікувати, що в Першій світовій війні вона виступить на їх стороні. У дійсності, однак, спочатку вона намагалася зберігати нейтралітет, а в 1915-му приєдналася до Антанти, оголосивши війну Австро-Угорщині. Причиною були територіальні претензії італійців, в першу чергу на Трієста і Трентіно.
Хоча Антанта і виграла війну, а Італія отримала Трієст, Істрію і Південний Тіроль, ситуація в країні ставала все більш складною. Економічна криза призвела до загострення соціальних суперечностей, у багатьох містах робочі, за прикладом подій в Росії, захоплювали фабрики і заводи. Все це призвело до посилення позицій праворадикальних партій, які повинні були протистояти комуністичній загрозі.
В результаті у 1922 році до влади приходить лідер фашистів Беніто Муссоліні. Як відомо, в тому ж році був побудований і автодром у Монці, проте це скоріше збіг – хоча надалі «Дуче» активно підтримував італійський Гран При, рішення про будівництво траси було прийнято Міланським автомобільним клубом самостійно.
Хоча формально демократичні інститути в країні зберігалися, Муссоліні швидко встановив диктатуру. Була введена цензура, а засоби масової інформації вели постійну пропаганду профашистських поглядів. У 1930-х Муссоліні захопив Ефіопію і Албанію, а в 1940-му вступив у Другу світову війну на боці гітлерівської Німеччини, і Італія стала першою з країн «осі», потерпілої у ній поразку.
В 1943 році союзники (в основному США і Великобританія) висадилися спочатку на Сицилії (10 липня), а потім і на материковій частині Італії (3 вересня), і вже 8 вересня італійський уряд капітулював. Однак після цього країна негайно була окупована німецькими військами, які продовжили опір. Військові дії тривали ще півтора року – лише 8 травня 1945-го вся територія Італії була звільнена. А 14 травня на автодромі у Монці пройшов парад військ союзників.
Після закінчення війни монархію в Італії скасували – була проголошена республіка. Країна інтегрувалася в європейські співтовариства, економіка швидко розвивалася. Одночасно змінився характер економіки – аграрний південь поступився лідерством промислового північ. Італія перетворилася в одного з найбільших виробників автомобілів, побутової техніки, парфумерії, одягу, а Мілан став світовою столицею моди. В той же час величезні доходи країні приносить туризм.
Без проблем, звичайно, не обійшлося – у шістдесятих і в особливості сімдесятих роках країна переживає безліч терористичних атак ультраправих (неонацистських) і ультралівих (неокоммунистических) організацій. Покласти край розгулу тероризму вдалося лише на початку вісімдесятих, коли більшість лідерів NAR і «Червоних бригад» були або заарештовані, або вбиті.
Ще одна проблема – традиційно високий для Італії рівень корупції, що створював, крім іншого, сприятливе середовище для діяльності мафії. Однак на початку дев’яностих у країні була проведена безпрецедентна операція «Чисті руки», в результаті якої за ґратами опинилися понад 5 тисяч людей, включаючи відомих політиків і депутатів.
Іншим наслідком операції, проте, стала дискредитація так званої «Першої республіки» і створення «Другої», з іншою системою виборів, серйозно зміненим законодавством та іншими політичними партіями. Процес цей, втім, все ще не завершено.
