Як треба було грати на початку сімдесятих, щоб бути кращим за Хурцилаву чи Кавазашвілі, Колотова чи Шестерньова! Один матч проти збірної Іспанії чого вартий.
Розповідають, що після того севільського поєдинку, який завершився нульовою нічиєю, до роздягальні збірної СРСР зайшов іспанський диктатор Франсиско Франко і, знайшовши очима Рудакова, захоплено потиснув йому руку. Той розіграш континентального кубку взагалі був вдалим для українських гравців. Вони чи не вперше склали кістяк збірної, і відбірний цикл пройшли на одному диханні. Залишили позаду діючого чемпіона – Іспанію, в плей-офф переграли ще одного з фаворитів – Югославію, у півфіналі поклали на лопатки угорців і лише фінал залишився за німцями. Програли не тому, що були менш талановитими. Тоді, знаходячись за залізною завісою, вітчизняні тренери не володіли інформацією про наступ тотального футболу, за принципами якого він розвивається й досі. Ситуацію, втім, виправили Валерій Лобановський та Олег Базилевич, завдяки яким до СРСР вперше потрапив Суперкубок Європи.
Футбол змінювався, але незмінною була позиція голкіпера «Динамо» та збірної СРСР. На останньому рубежі тих команд грав Євген Рудаков, легендарний «шнур», який своєю фактурою закривав чи не половину воріт.
Нині Євген Васильович, як і раніше, працює в клубі. Нещодавно у футбольній школі створили групу, в якій займаються тільки воротарі. Звісно, що нашому герою і довірили передавати досвід молодому поколінню.
ТРЕНЕР ВОРОТАРІВ
Євген Васильович запрошує на територію бази, питає дозволу закурити.
– Давно з цигаркою дружбу завели? – питаю.
– Я порівняно небагато курю. Зараз трохи більше, а коли грав, то пачки вистачало на три дні. На це не було часу. По два тренування щодня, ігри за клуб, збірну. Постійні збори.
– Нинішньому поколінню дозволяють трохи розслаблятися. Принаймні вони сім’ї більше часу приділяють.
– Змінився підхід до тренувального процесу. Та й до футболу взагалі. Про умови, в яких нині тренуються хлопці, раніше годі було й мріяти. Я сам з цієї бази вийшов. Тут займалися, а через дорогу, – показує на двоповерховий гуртожиток без ознак життя, – жили.
– Зараз, бачу, тут також живуть футболісти.
– Так. Іногородні гравці з академії. На території школи. Все поруч: футбольні поля, тут харчуються, за двісті метрів навчаються. У них спецклас. Заняття підлаштовані під тренування.
– Багато у футбольній школі дітей?
– Окрім академії, куди запрошуємо талановитих з усієї країни, також команди кожної вікової категорії. У групах мінімум по 20 дітей. Найстарші – 1994 року народження. Рахуйте.
– Ви з якими займаєтеся?
– Випустили цього року 18-річних. Майже одразу виникла ідея створити групу воротарів. Запропонували мені. Гадаю, мені є чим з ними поділитися, адже в футболі я з 12 років.
– Нинішнє покоління сильно відрізняється від вашого?
– Авжеж. Воно вище. З моїм зростом у 190 см зараз нікого не здивуєш. Прогрес дається взнаки. Подивіться на ці поля – рівнесенькі, юнаки одягнуті в однакову форму. В кожного є бутси, які в моєму дитинстві навіть наснитися не могли. Що казати: навіть «Динамо» не мало змоги укладати контракти з провідними фірмами. Спортивне взуття шили клубні шевці.
У НІМЦІВ ВЗЯЛИ РЕВАНШ
– Тим не менше вихованці можуть тільки позаздрити вашим успіхам.
– Про них вони можуть і не знати. Можливо, батьки їм щось розповідають.
– Після тренувань залишаються доопрацювати?
– Так, бажання вдосконалюватися в них є. Розуміють, що без наполегливості досягти в футболі вершин неможливо.
– Ви свого часу залишили найсильнішу команду СРСР і опинилися в рядовому «Суднобудівнику».
– Шукав шанс просунутися нагору. В московському «Торпедо» тоді вкрай важко було пробитися до основного складу. Тренувався з дублем, як зараз пам’ятаю, на базі в М’ячикові. Молодий був, коли взяли в команду Анзора Кавазашвілі з «Зеніта». В нас два роки різниці у віці, тож треба було шукати варіанти. Поїхав до Миколаєва, звідки запросили до Києва.
– Тут також довелося трошки зачекати…
– Олег Макаров якраз завершував, першим номером ставав Віктор Банников. Але ж розумів, що запросили не лаву гріти. Працював над недоліками разом з тренером – Антоном Ідзковським. Згодом все налагодилося: вперше стали чемпіонами СРСР, мені квартиру дали. Зміг одружитися, бо набридло вже жити з нареченою на відстані. Ми з нею у Москві в одному дворі росли.
– Поруч зі Стрельцовим.
– Едуард Анатолійович в «Торпедо» за «основу» грав. Я – в дублі, тож ми практично не перетиналися. Частіше справді на вулиці, а не на футбольному полі.
– Який рік вважаєте найпам’ятнішим у кар’єрі?
– Кожен з них цінний. З «Динамо» за 15 років виграли багато всього. Звичайно, пам’ятний 1975 рік, коли виграли Кубок кубків і Суперкубок УЄФА. В чемпіонаті СРСР 7 разів вигравали золоті нагороди. Та й у збірної непогані результати були. «Срібло» континентальної першості та «бронза» Олімпіади в моїй колекції є.
– Тоді чи не вперше основу збірної склали українські вихованці.
– Ми тоді були чемпіонами СРСР. Тому вибір тренера Олександра Пономарьова був зрозумілий. В збірну потрапило багато киян, здається вісім, плюс Віктор Банников, який на той час захищав кольори «Торпедо» і Козинкевич з «Карпат». Хороша команда була: Дзодзуашвілі, Хурцилава, Колотов, Мунтян, Капличний…
– Могли тоді замахнутися на перше місце в Європі?
– Складно сказати. Можливо, тоді ще не прийшов наш час. Хоча билися в кожному матчі. Дійшли до фіналу. Команда ще молода була, до того ж німці тоді були неперевершені. Наш зірковий час пробив через кілька років в Кубку володарів кубків і Суперкубку УЄФА. У складі «Баварії», до речі, грали провідні гравці збірної ФРН – тож взяли своєрідний реванш.
КОЖНУ ПОМИЛКУ РОЗБИРАВ ДЕСЯТКИ РАЗІВ
– Як ви потрапили до збірної СРСР?
– Як і всі: отримав виклик, поїхав. Запросив Гавриїл Дмитрович Качалін. Лев Іванович Яшин вже завершував кар’єру, а мені надавали шанс. Потім грав за збірну вісім років.
– З Яшиним були конкурентами?
– Ні. Він передавав мені досвід, був надзвичайно доброю людиною. Завжди допомагав цінною порадою.
– Ви не згадали про 1971 рік, коли вас визнали найкращим футболістом СРСР.
– Той сезон справді вдався. Вся команда грала дуже добре. Я, у свою чергу, керував захистом, робив те, що й має воротар.
– Не кажіть. Про легендарний матч у Севільї проти Іспанії можна фільм знімати.
– Гра мала політичний підтекст, адже Іспанією керував диктатор Франко, ми ж – з СРСР, який мав бути першим в усьому. До того ж, на попередньому чемпіонаті Європи у фіналі гра між цими збірними завершилася перемогою іспанців. Господарям потрібна була перемога, адже ми йшли на очко попереду. Зіграли внічию – вийшли до чвертьфіналу.
ВСТАВКА
Витримка про той матч з тижневика «Футбол-Хокей»
«Те, що творив киянин у воротах, інакше як подвигом і не назвеш. Склалося враження, що по телевізору показували не футбол, а зарубіжний художній фільм із синхронним перекладом Миколи Озерова. Трибуни гудуть, зіштовхуються тіла і постійні удари, удари, удари, які відбиває, після яких ловить м’яч мертвою хваткою, перекидає його через поперечину, кидається в ноги суперникам один і той самий гравець – феноменальний Рудаков».
КЛАС – ЦЕ ПРОСТОТА, А НЕ ГЕРОЙСТВО
– Звідки у вас така гнучкість, Євгене Васильовичу?
– Щось, мабуть, від природи, але вдосконалюватися можна тільки завдяки сумлінній праці в тренувальному процесі. Коли припускався помилок, залишався після занять і багато разів відпрацьовував ситуацію, аби вона не повторилася в майбутньому. Все має бути напрацьовано до автоматизму. Між тим, і воротар один у полі не воїн. Але він може зробити так, щоб не доводити до геройства, а відводити загрозу воротам, навіть не вступаючи в гру.
– Розшифруйте, будь-ласка.
– Польові футболісти бачать гру під іншим кутом, ніж ті, хто спостерігає за нею осторонь. Тренер під час матчу не допоможе – тільки в перерві. А під час зустрічі гравці постійно рухаються, змінюють позиції, втрачають їх. Футболісти губляться. Якщо не керувати їхніми діями – чекай біди. Підказувати треба постійно. Адже футбол став дуже динамічним. Помилок побільшало.
– Але є команди, які зводять їх до мінімуму.
– Над цим і працюємо. Помилки будуть, вони нікуди не дінуться. Треба робити так, щоб їх більше припускався суперник. І ніколи не втрачати концентрацію. У нас нерідко трапляється, коли слабшому супернику дається шанс на порятунок через втрату концентрації. Гравці починають бавитися, щось придумувати. А треба простенько, з максимальною економією. І тут голкіпер з підказками відіграє найважливішу роль. Я б її поставив вище за вміння робити сальто у воротах.
– Сальто також потрібно. Завдяки Шовковському і Рибці «Динамо», «Шахтар» і збірна нерідко витягують матчі, які невдало складаються.
– Звичайно, індивідуальне вміння є також основною складовою майстерності. Аби, наприклад, відбити 11-метровий, необхідна реакція, швидкість, уміння вгадати напрямок удару. Проте вважаю, що рівень голкіпера визначається грою протягом матчу. Бо окрім вищеперерахованого, є ще низка чинників, відсутність яких робить з воротаря посередню особистість. Це – рівень мислення, точний розрахунок, вміння передбачити розвиток атаки, правильно визначити дистанцію, і, якщо хочете, нюх. Як у нападаючого на голи, так у воротаря – на м’яч. І, звичайно, настрій, психологічний стан. Виходячи на поле, всі проблеми мають залишатися в роздягальні. Бо варто занервувати на останньому рубежі, як колотити почне всю команду. І, навпаки, варто відбити кілька небезпечних ударів, як у партнерів з’являться крила. Зараз таке рідко практикується, але мені зажди за врятований момент хлопці дякували навіть під час гри. В такій ситуації і грається легше.
– Можете назвати найсильнішого воротаря сучасності?
– Багато з них – високого рівня, але, на мій погляд, справжні індивідуальності перевелися. Такого, кого можна виокремити за оригінальною манерою гри, як було в наш час, зараз не бачу. Якісь вони схожі один на одного.
– Воротарі збірної України належать до провідних на континенті?
– Так, школа в них непогана. У Шовковського багато досвіду, чудові антропометричні дані, тож його можна поставити в один ряд з голкіперами Німеччини, Італії чи Англії. Рибка, П’ятов, Дикань – теж обдаровані хлопці.
– Із собою їх порівнювали?
– Навіщо? Футбол пішов уперед. Зараз нікого не здивуєш вкиданням м’яча рукою до середньої лінії поля. Хоча, зізнаюся, розпочав таким чином чимало гольових атак. Поки всі біля твоєї штрафної, точний кидок на хід нападаючому може вирішити долю матчу.
– Як оціните рівень нашої збірної? Здатна вона повторити успіх вашої команди зразка 1972 року?
– До фінального турніру ще є час. Я багато років грав за збірну СРСР: знаю, яка відповідальність лежить на хлопцях, що потрібно для досягнення результату. Зараз, на мій погляд, національній команді не вистачає трохи динаміки. Дістається їм на горіхи, бо гра не залишає яскравого враження. Але вірю, вони зможуть. Така нагода трапляється нечасто.
Євген Рудаков. Візитка
Заслужений майстер спорту СРСР.
Виступав за команди: «Торпедо», Москва (1961); «Судобудівник», Миколаїв (1961–62); «Динамо», Київ (1963–77). У вищій лізі чемпіонату СРСР провів 258 матчів.
У складі збірної СРСР зіграв 48 ігор, пропустив 35 голів. Дебют – 7 березня 1968 року з Мексикою (1:1), останній – 22 травня 1976 року з Чехословаччиною (2:2).
За олімпійську збірну провів 6 матчів, пропустив 6 голів.
Віце-чемпіон Європи (1972), бронзовий призер Олімпіади (1972), переможець Кубку володарів Кубків (1975), Суперкубку Європи (1975)
7-разовий чемпіон СРСР (1966, 1967, 1968, 1971, 1974, 1975, 1977).
3-разовий володар Кубку СРСР (1964, 1966, 1974).
Кращий футболіст СРСР (1971).
Кращий воротар СРСР (1969, 1971, 1972).
Входить до символічного клубу Льва Яшина (206 матчів без пропущених м’ячів).
Оригінал публікації http://ukraine2012.gov.ua/news/196/51258/
