– Андрію, спочатку поясню з чим ви зіштовхнулися: в нашому референдумі, який проводиться ще з 1960 року газетою «Молодь України», а тепер її правонаступником у цій справі – «Українським футболом», перемагали легенди вітчизняного футболу на кшталт Валерія Лобановського, Олега Блохіна, Олексія Михайличенка, Андрія Шевченка, і до речі, тричі лауреатом опитування був ваш кум – Анатолій Тимощук. Як ставитеся до такого визнання вашого таланту?
– Чи мені це до вподоби (посміхається)? Звичайно. І я хочу подякувати всім, хто брав участь в референдумі, і величезне спасибі тим, хто голосував за Вороніна. Зрештою, я просто граю у футбол, а експерти з уболівальниками нехай оцінюють мій рівень.
– А яка з нагород вам найбільш дорога? Не здивуюся, якщо, приміром, з оригінальних – футбольний джентльмен Росії-2011, або ж не оригінальна, зате не менш почесна – Кавалер ордену «За мужність» третього ступеня.
– О, їх у мене чимало. Щоправда, не хотів би виокремлювати, бо кожна з них по-своєму особлива. Ось «Український футбол» мені зробив дуже приємний сюрприз напередодні новорічно-різдвяних свят.
– Гаразд, перейдемо до серйозної теми. Андрій, чимало моїх колег вважає 2011 рік найкращим у вашій ігровій кар’єрі. Чи праві вони, на ваш погляд?
– Ні, не зовсім погоджуся. Були у мене вдалі сезони в Майнці, Леверкузені. Хоча, звичайно, 2011-й також вдалий: я нарешті проявив себе в російському чемпіонаті, моє «Динамо» – серед лідерів, а тому гріх скаржитися. Тепер головне – не зупинятися.
– І я не зовсім погоджуся з колегами. А в першу чергу тому, що початок 2011-го, м’яко кажучи, не склався: ви були далеко не гравцем основного складу «Динамо», після стартових п’яти турів команда набрала лише сім очок і головного тренера Міодрага Божовича відправили у відставку, після цього ви – заграли. Власне питання: невже справа була тільки в персоні цього фахівця, який не бачив вас на полі? Можливо, ви й самі почали трохи інакше ставитися до виконання професійного обов’язку?
– Чемпіонат стартував, я перебував в дуже хорошій функціональній формі, але не потрапляв до складу з тією мотивацією, що я гірший за партнерів. Щоправда, в жодному разі не засуджую Божовича, бо це було його право спиратися на людей, в яких він бачив перспективу. Інша справа, що не пішла гра в команди, і коли він вже залишав її, то я двічі виходив на полі в основі.
– Безперечно, гірше за конкурентів себе не вважали.
– Так! Бо якщо сумніватися у власній силі, то навіщо взагалі було залишатися в «Динамо»? Я не налаштовувався на негатив, а чекав свого шансу. Дочекався.
– Цікаво, що потім той же Міодраг Божович сказав ніби заслуга вашої феноменальної гри – його заслуга також. Ви скипіли в одному з інтерв’ю. Я так зрозумів, що вирішальним став прихід на керівне тренерське крісло Сергія Сілкіна?
– Звичайно. Адже це не рідкість у футболі: змінюється наставник, тасується склад, визначається нова перспектива. Я багато спілкувався з Сергієм Миколайовичем і його помічником Дмитром Хохловим, дав їм зрозуміти, що відчуваю в собі силу, готовий грати за найвищий результат. У відповідь почув слова і відповідні дії, які підтримали мене, додали впевненості, якої бракувало раніше. І пішло-поїхало.
– Відверто кажучи, то те, як ви йшли-їхали, здивувало багато фахівців. А в середині осені «Динамо» позиціонували як одного з реальних претендентів на чемпіонство. Але ось фінішний спурт не вдався, і ті ж фахівці вже розцінюють ваші шанси на «золото» як примарні, додаючи, що тепер «біло-блакитним» хоч би зберегти третю позицію.
– Ну, скажу банальне: боротьба ще попереду, очки втрачатимуть і конкуренти (сміється). Це – так, для розігріву. А тепер така інформація: першочерговим завданням було потрапляння в єврокубкову зону. Його ми поки що вдало вирішуємо. Звичайно, коли відчули в собі силу стрибнути вище, то замислилися над чемпіонством. Зрештою, погодьтеся зі мною: «Динамо» демонструвало класний футбол. Але, на жаль, мало в світі команд, які постійно утримують стабільність. Були й у нас погані матчі.
– З «Рубіном», наприклад.
– Так! Вважаю, цей суперник взагалі для нас самий незручний: нещодавно двічі з ним грали, двічі поступилися – 0:2.
– …І, щоб поборотися за зону Ліги чемпіонів, «Динамо», треба посилюватися. Принаймні, так розповідав мій колега з Росії, з яким спілкувався до інтерв’ю з вами.
– Я також так вважаю. Бо коли наші основні опоненти мали можливість варіювати складом, «Динамо» опиралося на невеликий кістяк. Але у мого клубу є здорові амбіції, тому, думаю, посилення прийде. Це – дуже важливо, якщо хочемо залишитися серед лідерів російського футболу.
– В РПЛ востаннє Андрій Воронін забивав ще 1 жовтня «Краснодару». Ось якщо відштовхнутися суто від цього факту, чи можна сказати, що кінець 2011-го вийшов не дуже вдалим?
– Знаєте, в першу чергу завадила травма гомілкостопу (до речі, й досі вона мене турбує), я пропустив три матчі. Але не хочу виправдовуватися. Насправді є присутнім таке собі футбольне незадоволення.
– Андрій, питання з розряду риторичних: як бути з національною збірною України?
– …Трохи не зрозумів. (Пауза). Ні, таки не зрозумію.
– Дійсно? Я ось також не розумію: чому футболіст, який грає на найвищому рівні в сильній європейській лізі, ніяк не може розкритися в збірній. Адже справи йдуть саме так. Звичайно, на мою думку.
– …Не завжди це виходить. У клубному футболі якось простіше себе проявити, тому що тобі більше довіряють. Я розумію, що ще не сказав останнього слова в національній команді – нападаючий за амплуа, а забиваю мало, більше намагаюся бути корисним колективу. Попереду півроку до Євро-2012, спробую себе проявити, тому що після єврочемпіонату завершу виступи за збірну.
Здивував? А чому така мовчазна реакція? Ось виступимо на Євро-2012, далі зосереджуся на клубному футболі. Зрештою, мені вже за тридцять і стає набагато складніше відновлюватися після матчів.
– Ось так справи! Що ж, вирішувати вам. Гаразд, йдемо далі: у вас начебто був конфлікт з попереднім наставником збірної Олексієм Михайличенком, характер в Олега Блохіна – також не подарунок. Тож які стосунки вас об’єднують, або навпаки – роз’єднують?
– Стоп, у мене не було конфлікту з Михайличенком. Це все журналісти роздмухали.
– …Візьміть до уваги, Андрію, я сказав НІБИ був конфлікт.
– Так правильніше: ми спокійно поспілкувалися з наставником, про все домовилися, ні на кого я не ображався. А не приїжджав в табір націоналки, бо тренер розраховував на інших. Це особисте право Михайличенка, як вже говорив про Божовича. Стосовно Блохіна: у нас склалися чудові стосунки, немає протиріч, він на мене розраховує. І це радує.
– Виграти чемпіонат Європи, мабуть, мріє кожен футболіст з цього континенту. А перемогти хоч би в одному матчі групового етапу ЧЄ в компанії зі Швецією, Англією, Францією, це для нас – також на кшталт мрії?
– Що ви! Ніяка це не мрія, це – мінімальне завдання. На мою думку, воно для нас полягає у виході з групи. Тим більше, з усіма суперниками грали, перемагали.
– Програвали.
– (Посміхається). І програвали також. Але ми впевнені у власній силі і знаємо, що робити.
– До речі, не можу обійти наступне: нещодавно Україна грала з Австрією у Львові, і на стадіоні була фантастична атмосфера. У тому ж Києві також не гірша. Зате два матчі з трьох в першому раунді проведемо в Донецьку, де, м’яко кажучи, підтримка головної команди країни бажає бути кращою.
– Ну, що поробиш? Так історично склалося з уболівання за націоналку в Донецьку. Я не хочу нікого образити, проте таки відзначу, що у Львові завжди була підтримка краща, ніж де-небудь! Я сподіваюся, що на Євро-2012 у збірної буде загальна підтримка, де б вона не грала! А як інакше?.. Додам, стосовно Донецька: мені здається, що це місто просто якесь для нас не занадто фартове.
– Це ви про фіаско від Греції і Франції?
– Зокрема.
– Треба коригувати статистику.
– Це і спробуємо зробити
– Тоді удачі!
– (Сміється). Спасибі, спасибі! Я так зрозумів, що інтерв’ю підходить до завершення?
– Не зовсім. Андрію, без перебільшення, ви – один з найвидатніших футболістів за часів незалежності України. Цікаво, що на Батьківщині ви ніколи не грали на клубному рівні. Можливо, у ваших планах принаймні завершити кар’єру вдома? Наприклад, в рідній Одесі.
– (Тривала пауза). Якось над цим і не замислювався. Але після вашого питання-побажання (це ж побажання?). Зрештою, чом би й ні? Щоправда, про це зарано говорити.
– Був радий зробити послугу. Андрію, все ж таки до Євро ще багато води втече, тому не прибігатимемо до банальних прогнозів. Але, прошу пробачення за таке незручне запитання: ось вам уже 32 і 2012-й, якщо відштовхуватися від перспективи «Динамо» в Росії і національній збірній України, яка зіграє на ЧЄ, – це воістину той рік, в який ви маєте шанс заспівати на бенефіс. Чи це так, на ваш погляд?
– Напевно, ви все сказали правильно. Я розумію, що вже не молодий як для футболіста-професіонала, але не відчуваю, що виглядаю гірше, ніж раніше. Поки матиму в собі сили бути корисним команді, то виходитиму на поле. А що стосується 2012-го, то не хочу осоромитися. Не хочу осоромитися на Євро, не хочу осоромитися в Росії, зрештою – перед самим собою не хочу осоромитися.
Тому маю багато планів, і тільки-но вийду з відпустки, повністю піду в роботу, адже і справді – настав час заспівати.
– Якщо не секрет: звідки у вас проблема з українською мовою?
– А хіба не зрозуміло? По-перше, я народився і виріс в Одесі, де «солов’їної» не чув взагалі – ні в сім’ї, ні на вулиці, ні в школі (відповідного уроку в мене просто не було). По-друге, починаючи з підліткового віку я проживаю переважно в Західній Європі, а там, як ви здогадуєтеся, з мовою Тараса Шевченка і Івана Франка ще більша проблема.
– Як ставитеся до музики?
– Можу сказати, що я – не меломан. Тобто слухаю багато чого – «під настрій». Причому не маю якихось особливих смаків – ні стильових, ні регіональних: до душі різна музика різних країн.
– Іншими словами, включаєте радіо і «поглинаєте» усе те, що несуть з собою FM-хвилі.
– Так. Хоча за останні два роки, відколи проживаю в Москві, слухаю переважно російських виконавців – знову ж таки, різноманітних жанрів.
– Можете назвати декілька груп або платівок, які вийшли упродовж 2011-го і вразили особисто вас?
– На жаль, не можу. Я не концентруюся на іменах і назвах, просто слухаю собі – та й усе. «Споживаю» поп-культуру на любительському рівні. Ось останнім часом дуже полюбив реп і ритм-енд-блюз.
– Ось як! Мною помічена тенденція: чимало московських професійних футболістів віддають перевагу саме хіп-хопу. Може, є якась закономірність?
– Не розмірковував над цим. Судіть самі: що потрібно після напруженого тренування або матчу? Щоб грала ритмічна композиція, яка дає можливість розслабитися.
– А в дитинстві папа з мамою до чого залучали? Навряд чи до репу.
– Звичайно, ні. Мій батько – великий прихильник творчості Володимира Висоцького, а на другому місці у нього – ансамбль The Beatles.
– І як же ви «прийшли до життя такого», читай: до репу? Це ж свого роду «зрада».
– Вважаю, що тут спрацював чинник віку: я – людина іншого покоління. Висоцький – це не мій репертуар.
– Нещодавно про Володимира Семеновича вийшов фільм – «Спасибі, що живий», який ще задовго до появи на екранах викликав посилений інтерес і досить неоднозначну реакцію.
– Чув, чув про цю стрічку. Планую найближчим часом сходити заради неї в кінотеатр. Ви, випадково, не подивилися?
– Поки що ні. Я до сучасного російського кіно відношуся з великим застереженням.
– А мені воно якраз дуже подобається. Наприклад, нещодавно ходили з дружиною на «Бій з тінню» – отримали велике задоволення!
– Так це ж не новий фільм. Можливо, обкреслите списочок того, що з’явилося конкретно в році Кролика і Кота?
– Очевидно, я знову когось розчарую, проте визнаю: упродовж цього року переглянув величезну кількість кінострічок, але так, відразу й не згадаю, що найбільше сподобалося.
– Тоді це буде для вас домашнім завданням. Наскільки я зрозумів, всіляки новинки дивитеся переважно в кінотеатрах?
– Безумовно: там – великий екран, чудове зображення, звук такий, що в грудній клітці віддає.
– Домашній перегляд також має чимало переваг: сидиш собі перед комп’ютером, захотів – приготував щось поїсти, захотів – заварив чаю.
– …Захотів – сходив куди потрібно.
– А то! І при цьому ніхто поряд з тобою не кашляє, не розмовляє по мобільному, не регоче і так далі.
– Та все ж в кінозалі – краще. Тим більше, викачувати фільми з Інтернету – це ж піратство. А я з відповідною «сферою» не дружу.
– О, це камінь в мій город!
– Як у вас з літературою?
– Зізнаюся, вже декілька років не читаю книжок.
– Адже є теза, що література – це розповсюджувач «розумного, доброго, вічного». Ось ваш колега по національній збірній Олександр Шовковський чимало часу проводить над товстими фоліантами. Зокрема, філософськими.
– Ну це таке – на любителя. Коротше кажучи, треба розслабитися: з сім’єю побути, поміркувати, музику послухати. А книги – вони тут не допоможуть. Свого часу (давно це було) любив детективи: передусім через цікаві сюжети. Втім, згодом і від цього відійшов.
– Москва багата на музеї й інші заклади, де можна подивитися на цікаві речі і себе показати.
– О, це якраз «фішка» моєї сім’ї, тому що ми часто вибираємося разом – то в цирк, то в зоопарк, то на виставку. У цьому плані у столиці Росії і справді немає конкурентів: стільки всього, що ходити – не виходити. Знаєте, народження дітей радикально змінює світогляд – недаремно говорять, що з тієї миті починаєш жити заради них. Тому коли я спостерігаю їхній захват від побаченого, припустимо, в зоопарку, то розумію, що заради цього можна все витримати.
– Первопрестольна відома також як місто з фантастичною кількістю театрів. Напевно, відвідуєте «храми Мельпомени»?
– Прикро таке визнавати, проте факт залишається фактом: я ще жодного разу там не був.
– Як на мене, це – справжня ганьба.
– На своє виправдання скажу, що наступного року планую виправитися.
– Ага, схожа ситуація трапляється в дитинстві, коли зуби болять, і ти говориш мамі, що сьогодні до лікаря не підеш – перетерпишь, а ось завтра.
– Ні, насправді я усвідомлюю, що це великий прорахунок з мого боку, тому в 2012-му обов’язково сходимо з дружиною на яку-небудь прем’єру.
Оригінал публікації http://ukraine2012.gov.ua/news/187/51442/
