
Пане Богдане, чим є для Вас футбол? Це просто забава чи щось набагато більше?
Скажу так: це й забава, і відпочинок, і серйозна справа. Я вболівальник з дуже великим стажем. Тож все, що стосується київського «Динамо» і збірної України, сприймаю близько до серця. На жаль, футболісти останнім часом дають мало приводів для радості. І справа не тільки в результатах. З наших футбольних полів (маю на увазі насамперед ігри чемпіонату України) майже зникла ота самопожертва, готовність змагатися за останнього, без яких футбол втрачає свою душу. Бо вболівальник може пробачити улюбленій команді все – недостатню майстерність, тактичні помилки, навіть гол у власні ворота, але не відсутність бажання боротися.
Звання «Друг Євро» накладає на Вас якісь конкретні обов’язки?
Сприяти позитивному іміджу України – ось, як на мене, головне завдання всіх Друзів Євро, офіційних і неофіційних. На підготовку до чемпіонату затрачено величезні кошти. Тому надзвичайно важливо, щоб все побудоване після закінчення чемпіонату продовжувало служити суспільству. Зокрема дуже хочеться, щоб на повну силу функціонували новозведені і реконструйовані стадіони. Щоб не тільки професійні команди, але й вихованці дитячо-юнацьких спортивних шкіл мали змогу хоча б іноді виходити на ці прекрасні поля. Я, до речі, абсолютно переконаний, що майбутнє вітчизняного футболу залежить не від натуралізованих українців з Балканських країн, Африки чи ще звідкілясь, а від отих малих Сергіїв, Василів, Сашків, котрі сьогодні підростають в українських містах і селах, марять футболом і ладні перетворити на футбольний майданчик кожну галявину чи пустир.
Матчі чемпіонату дивитимитеся по телевізору чи безпосередньо на стадіоні?
Похід на стадіон планую. Але зловживати правом на запрошення не буду – сам куплю квиток. Адже це єдиний спосіб, яким вболівальник може фінансово підтримати розвиток футболу. Мрію про ті часи, коли на наших стадіонах аншлаги будуть не лише під час важливих міжнародних матчів, але й на іграх внутрішнього чемпіонату. Так, як це було раніше. До слова, у нас в театрі імені Франка сьогодні практично на кожній виставі – аншлаг. А от на наших стадіонах трибуни напівпорожні. І це ще один доказ того, що український футбол потребує докорінних змін. Зокрема треба щось робити з засиллям легіонерів. Але це тема для окремої розмови.
Що Ви побажаєте українським футболістам, котрі захищатимуть честь національної збірної на домашньому чемпіонаті Європи?
Насамперед у мене є побажання для головного тренера збірної. Ми всі дуже сподіваємося, що ота щаслива зірка, яка освітлює тренерський шлях Олега Блохіна, не зрадить йому і цього разу. Фортуна, як відомо, пані вередлива: посміхається вона лише тим, хто заслуговує на її прихильність. А Олег Блохін – людина, безумовно, дуже талановита… Також дуже важливо, щоб в команді знайшлося хоча б декілька гравців, які не бояться брати гру на себе. Сучасний футбол дуже раціональний: є чіткі схеми, і вони іноді «засушують» гру. Перемогти суперника, особливо якщо він має відчутну перевагу в класі, за допомогою самої тактики, практично неможливо. Потрібна відвага, ота самопожертва, про яку йшлося вище. І обов’язково – бажання творити на полі, імпровізувати, бо що то за футбол без імпровізації?!
Таке ж нудне видовище, як і театр, у якому актор навіть дихнути боїться інакше, ніж сказав режисер…
В театрі одну й ту саму роль ти кожного разу граєш якось інакше. А в футболі тим більше не буває двох однакових ігрових ситуацій. Кожен пас, навіс, вихід до воріт – неповторні. І хоча перемагає завжди команда, але роблять гру індивідуальності.
Окрім моменту імпровізації, що ще, на Ваш погляд, є спільного між футболом і мистецтвом драматичного театру?
Очікування глядачів в залі і на трибуні. Якщо вистава гарна і актори на рівні, то глядач всім єством занурюється в атмосферу дійства на сцені. Теж саме відбувається з вболівальником на стадіоні чи перед екраном телебачення. Коли футболісти дійсно змагаються, повністю віддаються боротьбі, ти забуваєш про все на світі. Ти весь там – на полі. Тому я й кажу, що, з одного боку, футбол – це забава, а з іншого – щось дуже значне, велике, справжнє… До речі, мені розказували, що в радянський час футболісти київського «Динамо», граючи у Ленінграді, часто відвідували тамтешні театри, зокрема знаменитий БДТ імені Товстоногова. І адміністрація театру, знаючи про це, спеціально подовжувала антракт до 45 хвилин, аби футболісти в перерві встигли з’їздити на вечерю…
В радянському телевізійно-спортивному просторі було таке самобутнє явище, як коментатори-актори. Маю на увазі насамперед Миколу Озерова і Коте Махарадзе. А Вам ніколи не хотілося спробувати себе в ролі футбольного коментатора?
Озеров і Махарадзе увійшли в історію футболу – це факт. Проте не забуваймо, що футболу на екрані тоді було в рази менше, ніж зараз. Показували найцікавіші ігри чемпіонату і Кубку СРСР, а з міжнародних – лише ті, в яких грали радянські команди. Ніяких тобі чемпіонатів Італії, Англії, Німеччини. Сьогодні ж робота коментатора вимагає набагато більшого занурення у футбол. Треба тримати в голові силу-силенну подій, імен, статистичних даних. Це досить серйозна робота, якою не можна займатися «між іншим». Одна справа – допомагати коментувати, як це робить багато хто з тренерів і гравців. І зовсім інша – бути коментатором постійно… До того ж, я, як вже казав, надто болісно сприймаю все, що відбувається в українському футболі, тому навряд чи зміг би бути безпристрасним.
І ще одне «історичне» запитання. Як Ви думаєте, чому з усіх видів спорту саме футбол став грою №1 (принаймні, на більшій частині Земної кулі)?
Я думаю, все пояснюється демократичністю футбольних правил. У футбол можна грати де завгодно і чим завгодно, навіть бляшанкою від консерви. Поклав дві цеглини – і маєш ворота. Можна грати в будь-яку погоду, і босоніж, і у валянках. Особистий футбольний досвід, котрий є практично у кожного дорослого чоловіка, очевидно, й притягує нас до екранів телевізорів і кличе на стадіони… Коли я був малим, то в моєму рідному селі на Івано-Франківщині навіть поля нормального не було. Грали на похилій галявині, тому тайм зазвичай закінчувався на користь команди, чиї ворота стояли трохи вище. Але яка боротьба точилася на тій галявині, які пристрасті вирували!
Кажуть, Ви й тепер, у 50 з «хвостиком», не відмовляєте собі в задоволенні поганяти футбольного м’яча…
Як же без цього?! Он влітку грав з такими ж дядьками, як сам. В нападники мене вже не беруть, але на воротах стою намертво (сміється).
Оригінал публікації http://ukraine2012.gov.ua/news/196/51523/