«За Україну соромно не буде»

Не маючи переконливих фізичних даних, після школи зайшов у Військове інженерне училище, де пройшов такий курс молодого бійця, що молодецьки бігає і в 73 роки. Знаходячись у зеніті слави, одного разу, вийшовши з кабінету Міністра культури СРСР Катерини Фурцевой, зайшов в редакцію «Совєтского спорту». Незабаром Понєдєльнік осів там на роки, очолював відділ футболу, а пізніше – тижневик «Футбол-хокей».

– Вікторе Володимировичу, за футболом продовжуєте стежити?

– Куди ж без нього. Це життя моє. Чекаю з нетерпінням чемпіонат Європи в Україні. Сподіваюся, там ваша збірна покаже найкращу гру. Непогано б побачити там і російську команду, але їй туди ще треба пробитися.

– Формулу успіху підкажете?

– Вона проста, як світ: нікого не боятися, себе не жаліти й відчувати відповідальність за країну. А класних футболістів у вас завжди було вдосталь. Якщо ці компоненти складуться, то за Україну соромно не буде.

– Прийшов, побачив, переміг?

– Можна і так сказати. Я ці принципи засвоїв ще в молодості. Легендарний Віктор Маслов, а він у Ростові до Києва працював, мені прямо говорив: ти – не капітан, а граючий тренер, за дисципліну на полі відповідаєш головою. Я не кричав, але моє слово було закон. І, уявіть, в збірній СРСР збиралися 5-6 капітанів своїх клубів. Ось це була суміш! «Порвати» могли будь-кого.

– Натякаєте на півфінал розіграшу першого Кубку Європи з Чехословаччиною, яка через два роки грала у фіналі чемпіонату світу?

– І цей матч хороший приклад. Ми їх у Марселі під горіх обробили – 3:0. Яшин дива у воротах творив.

– Скептики кажуть, що тоді мало не пішки ходили, легше перемоги давалися.

– Нехай краще тренуються, а не говорять. Нещодавно нас, хто залишився в живих з тієї команди, зібрали на спортивній телепередачі. Показували фінал з югославами. Микита Симонян обертається до мене, а в студії, окрім нас, переважно молодь, і говорить, щоб чули: «Ось це був футбол»! Ніхто не посмів заперечити.

– Югослави перед фіналом у фаворитах ходили. Вони, до речі, за характером теж дуже непоступливі. У півфіналі, програючи французам 2:4, зуміли вирвати перемогу – 5:4.

– Гра була ще та! Погода мерзенна, дощ ішов. М’яч розбухнув через 5 хвилин після початку матчу. До того ж судили англійці, які дозволяли боротьбу навіть з воротарем. Нас довго мандраж не відпускав, за перший тайм всього кілька ударів завдав Юрій Войнов. Тоді Андрій Петрович Старостин, пам’ятаю, потрібні слова знайшов. Мовляв, ми грали так, що суперник досі не знає наших істинних можливостей, що шансів увійти до історії може більше не бути, що зараз, а в Москві було вже 11 вечора, не спить уся країна. Після перерви гра у нас пішла. Коли ж Метревели відновив рівновагу, зупинити нас уже було складно.

– Югослави намагалися?

– Та їм, як писали в пресі, такі преміальні обіцяли, що билися не по-футбольному. Кожен за перемогу міг отримати будинок, машину і солідну суму. Переходили на відверту грубість.

– Відповідали?

– І в думках такого не було. Тільки по-спортивному – м’яч між ніг суперника прокидав. Після цього, правда, майже завжди опинявся на газоні.

– Відчували, що можете забити?

– Майже знав. Жарт звичайно, але перед грою наш доктор Алєксєєв упевнено заявив, що сьогодні заб’є Понєдєльнік. І уявіть, гра закінчувалася за північ, тобто вже настав понеділок. Яшин почав атаку, Войнов розгорнув м’яч на Месхі, той з флангу – в штрафну, де я головою зустрівся з м’ячем. Про те, що влучив, дізнався по «вибуху» трибун.

– Як святкували перемогу?

– Гуляли нічним Парижем. А ввечері на Ейфелевій вежі нам вручили золоті медалі.

– Як країна віддячила героям?

– З аеропорту відвезли в Лужники, ми зробили коло пошани.
– У наш час, напевно, озолотилися б.
-В наш успіх, мабуть, не вірили, тому чинуші не потурбувалися про преміальні.

– А як же відоме авто від Хрущова, про який говорила вся країна?

– Нехай говорять.

– «Побєду» ви могли отримати й за так. Що за історія трапилася, коли вас переводили з Ростова в московський ЦСКА?

– Одного разу вранці прямо з ліжка офіцер і два солдати з автоматами вивели з будинку і – на аеродром. Посадили в ще неохолонувший літак, як виявилося, спеціально за мною надісланий. У Москві запропонували генеральську квартиру і машину. Але, як мовиться, Одеса – мама, Ростов – батько. Там народ колонами йшов, щоб мене повернути в команду. Я, якщо чесно, злякався за свою сім’ю. Мій батько знайшов вихід. Він товаришував з Михайлом Шолоховым.

Вишли на першого секретаря обкому партії, той – на Фурцеву.

…Зустрічає прекрасно одягнена людина, кутається в Оренбурзьку хустку. «Вітюша, – каже, – я трохи захворіла, за руку вітатися не можу. Що там у вас коїться в Ростові, я, хоч і курирую спорт, а на футболі не розуміюся».

Пояснюю ситуацію і, як з’ясовується, вона знає мій родовід до п’ятого коліна. Вислухавши, піднімає червону слухавку: «Є така думка, щоб Понєдєльнік грав у себе в Ростові».

– Як вдома зустрічали?

– Під’їжджаємо до Ростова, а весь перрон людьми усипаний. Думаю, когось зустрічають. Раптом чую: «Вііітя, Понєдєєєльнік». Підхопили на руки, понесли на центральну площу. Поставили як олов’яного солдатика і запитують: «Ти де грати будеш»? У Ростові! Знову підняли на руки і віднесли у батьківський будинок на Пушкінську. У мене тоді свого житла не було.

– Зізнатися, зараз у подібне не дуже віриться.
– Ви не уявляєте, який час був! Народ жив футболом, чергу за квитками займали з вечора, списки вели.

– Так класно грали, чи просто інших розваг не було? Адже «Ростсєльмаш» тоді в класі «Б» виступав.

– І те, й інше. Як ми могли погано грати, якщо мене навіть у збірній примітили.

– Це був перший випадок в історії радянського футболу. Як таке могло статися?

– Мене в СРСР знали й раніше. Ще по юнаках, в 1954 році, ми зі збірною Ростова друге місце після Москви виграли. Як пізніше з’ясувалося, вже тоді Микола Петрович Старостін мене примітив. Він і в «Спартак» пізніше звав, але я не квапився. З київського «Динамо», до речі, теж гінців присилали.

– Проте, з москвичами регулярно в зарубіжні турне їздили.

– Я олії не псував. Пам’ятний матч провели у Буенос-Айресі. Аргентина тоді нікому з європейських команд не поступалася. Навіть іспанців на чолі з Ді Стефано легко здолали. Ми знали про це, тому настроювати зайвий раз нас не потрібно було. Я тоді двічі забив, другий гол вийшов ефектним – в падінні через себе.

– Довго тренували цей удар?

– Ще в дитячій команді. У кінохроніці десь побачив, і ай-да тенісним м’ячем репетирувати. Тренер тільки здивовано запитав, навіщо це мені? Але я знав, що згодиться.

– Часто забивали ударом через себе?

– Перший – на юнацькому чемпіонаті країни. А так, якщо наспіх згадати, то забивав Єревану, Тбілісі, Кутаїсі, Воронежу. У наш час це було нормально. Це зараз, якщо кому вдасться цей трюк, усі сурмлять, який геніальний гол забитий.

– Ви виділялися на тлі однолітків?

– Спочатку не звертав на це увагу. Адже раніше на вікові групи команди не ділили. У Тбілісі, де ми жили в евакуації під час війни, грали, чим доведеться. Найчастіше консервними банками з-під американської тушонки. Футбол в основному йшов у дворах. За своїми правилами. Три корнери – пенальті. Чий м’яч, той і б’є.

– Батьки дозволяли ганяти м’яч у взутті?

– Тата під час війни ми на деякий час загубили. Були під наглядом мами. Взуття, звичайно, було, але грали босоніж, адже ніякі туфлі наших жарких баталій не витримували. Замість штанг – портфелі. У ходу були й тенісні м’ячики. Жорсткі такі – у лоб влучиш – одразу синяк з’являється.

– Військову виучку де проходили?

– У Військовому інженерному училищі. Після закінчення школи я там добре зміцнів. Такі навантаження давалися на організм, що майже свідомість не втрачали. Після 10-кілометрового кросу, пам’ятаю, потрібно було ще й річку перепливти. Підходиш до берега, і думаєш: до неї увійдеш, а з неї не вийдеш.

  – Говорять, що у вас, як у Гарринчи, одна нога коротша за іншу. Не заважало грати?

– Лікарі такий діагноз поставили. Через те ушкодження на чемпіонат світу не поїхав. Після відновлення грав виключно з пов’язкою.

– А мавпу ви якою ногою ледве не вбили?

– (Сміється) Бив правою. Це в Малі було. Цікава країна. В автобусі їдемо, а перекладач розповідає – там таке плем’я, там інше, а там -людожери мешкають. Змії кругом повзають. Починається гра, і воротар виводить на ланцюжку маленьку мавпочку. Він саджає її на перекладину. Виявляється, це талісман збірної.

Ми посміялися і пішли грати. Матч проходить спокійно, як я вирішив перевірити реакцію голкіпера здалеку. М’яч влучає в перекладину під мавпою, вона падає і не ворушиться.  

Раптом чуємо, народ кричить, схоплюється. А воротар за мавпу, і в роздягальню.

Ми стоїмо, як усі російські люди, ідіотів зображуємо. Поки перекладач не опам’ятався і не загнав нас у роздягальню. Входить консул СРСР і говорить, мовляв, нехороша історія. Якщо мавпа помре, нас можуть людожерам згодувати. У роздягальні – мертва тиша. Проходить 10, 15, 20 хвилин. Влітає приставлений нам КДБ перекладач, і щасливо кричить: люди, вона опритомніла! Можна виходити на другий тайм. І тоді тренер дав установку, яку я більше ніколи не чув: «Хлопці, – каже, – по воротах б’ємо тихо і низом»!

– Віктор Володимирович, ви порівняно рано закінчили грати, всього в 29 років, чому?

– Здоров’я почало підводити. Свого часу в училищі доводилося жити в землянках, то взимку, то літом. У якийсь момент став погано дихати. Вночі не міг спати – язик, як пустеля, і дошкуляє страх не прокинутися.

Черговий напад наздогнав напередодні Кубку Європи у Франції. Але тоді, коли прилетіли в Марсель, астму як рукою зняло. Готувався і до чемпіонату світу в Англії. Тренер, Микола Морозов, готовий був дозволити легкий режим тренувань. Тоді втрутилася Зоя Миронова, номер 1 в медицині на той час.  

Викликала і говорить: «Якщо хочеш нормально прожити після спортивної кар’єри, закінчуй». Її слова були закон.

Віктор Понєдєльнік – нападаючий. Заслужений майстер спорту. Народився 22 травня 1937 р. в Ростові-на-Дону. Вихованець ростовської команди «Буревісник». Виступав за «Ростсельмаш» (1956 – 1958), СКА(Ростов-на-Дону, 1959 – 1965), «Спартак» (1966). За збірну СРСР зіграв 29 матчів, забив 20 голів.

  Володар Кубку Європи 1960 р. Срібний призер Кубку Європи 1964 р. Учасник чемпіонату світу 1962 р. Нагороджений Рубіновим орденом УЕФА «За заслуги». Автор книг: «Любов моя, футбол», «Штрафний майданчик», «М’яч – у ворота», «Сповідь центрального нападаючого».