Володимир Мунтян: «Нас забезпечували не гірше за міністрів»

– Володимире Федоровичу, національна збірна вже має повноцінного головного тренера. Чи є, на ваш погляд, кандидатура Олега Блохіна на сьогодні оптимальною?

– Вдало, на мій погляд, сформовано весь тренерський штаб. Олег має досвід, як життєвий, так і в досягненні певних результатів. 2006-го року дійшов до чвертьфіналу чемпіонату світу. Фігура, що важливо, дуже авторитетна. Юрій Калитвинцев працював з цією командою, постійно був з нею поруч. Плюс зв’язуючий ланцюжок Семен Альтман. Він працював і з Калитвинцевим, і з Блохіним.

– І збірна непогана вимальовується. Молодь вчасно підійшла, обіцяють вирости у вправних майстрів. Ви багато працювали з молоддю. Скажіть, чи можна, спостерігаючи за грою юнака, визначити, стане він у майбутньому зіркою чи ні?

– Так, це помітно. Можу на своєму досвіді розповісти. Ми народилися в дворах. Там шліфували техніку, ніхто не показував, як правильно бити по м’ячу. Згодом, коли грали в дитячо-юнацьких школах, всі спеціалісти відзначали нашу гру, пророкували добре майбутнє. Команда нашої вікової категорії взагалі нікому не програвала. Кожного року – чемпіонат Києва й кубок міста були наші. Аж до випускного класу.

Кожен з нас був талановитий. Це помітно по дрібних деталях – прийом м’яча, удар, передача. Важливий інший аспект. Не всі можуть безболісно перейти з юнацького футбольного віку у напівдорослий. У 16 років здається, що схопив Бога за бороду. Вважаєш, що немає сенсу кожного дня сотні разів повторювати на полі одне й те саме. Навіщо, якщо вже вмієш? А треба навпаки, ще більше працювати. Я ставився до роботи так, що вона мене захльостувала. Віктор Маслов, легендарний тренер «Динамо», навіть відстороняв від тренувань. Бо я вже дивитися не міг на м’яч.

– Як ви потрапили в футбол?

– Спочатку займався акробатикою, навіть чемпіоном Києва був. А одного разу спостерігав за тренуванням ДЮСШ за воротами. Там вже займалися Вітя Кащей, Сєня Альтман. Тренер, Михайло Борисович Корсунський, до речі, заслужений тренер СРСР, він із збірною України згодом виграв Спартакіаду народів СРСР, запропонував показати, що вмію. Жонглював обома ногами, чим його трохи здивував. Коли ж показав «бразильський» фінт – це коли на бігу перекидаєш ногами м’яч через спину і продовжуєш рух, він зупинив тренування й поставив всіх у напівколо подивитися на те, що я вмію. А в мене, як назло, цей фінт більше не вийшов. Від хвилювання, мабуть (посміхається).

– Пом’ятаєте перший день в «Динамо»?

– Таке не забувається. На «Динамо» збірна Києва грала проти збірної Москви. Бишовець, я, Кащей, Альтман… Виграли, як завжди. Після матчу тренер дубля Михайло Коман підійшов і сказав завтра-післязавтра прийти на тренування. Я в дев’ятому класі був. В школу, звичайно, не пішов, а з папкою для зошитів побіг одразу на Петровську алею. Прийшов за годину, став за деревом, чекаю. Тут починають сходитися – Сабо, Біба, Лобановський, Базилевич… Медвідь і Сосніхін з дубля. Посідали в автобус, а я не знаю, як вийти. Вони почекали 15 хвилин і поїхали… Іду вниз до Хрещатика, сльози капають. Забули про мене.

– Надовго?

– За кілька тижнів зустрів Толю Бишовця. Питає: «Чому на тренування не ходиш, мене постійно питають, де той малий?» Наступного дня я знову на «Динамо», основного складу не було, тільки дубль. Заходжу в автобус, навіть привітатися забув. Повернув до тями Левченко фразою «Що це за дитячий садок!».

…У цьому віці важливий підхід до молодого гравця. Адже знаходишся в середовищі, де є зовсім дорослі, середнього за футбольними мірками й молодь. Можна, звичайно, кинути в котел і випливай, якщо зможеш. До нас був інший підхід, нас не квапилися кидати на передову. Тренери внутрішньо відчували, коли приходив час підпускати до основного складу молодь. У дублі ж ми всі вправи намагалися довести до автоматизму. Ну й, звичайно, важлива довіра тренера. Візьміть, наприклад, Ярмоленка. Згадайте, скільки він не забивав з вигідних позицій. Усі чортихалися. Але ж у нього були моменти! А скільки він передач робив? Газзаєв йому довіряв. Потім з’явилася впевненість, зникла боязкість того, що завтра розкритикують у газетах.

– Вам таке почуття знайоме?

– У нас дещо по-іншому вийшло. Група гравців поїхала на чемпіонат світу до Лондона. Чемпіонат країни не зупиняли. І Маслов нас п’ятьох запустив до основного складу. І пішло, почали дива творити. Доля надала шанс, ми його використали.

– Коли ви вперше отримали виклик у збірну СРСР?

– 1966-го я вже ходив у кандидатах. Для 20-річного хлопця це було щось неймовірне. Уперше зіграв у Швеції в товариському матчі. У тій команді запам’яталася атмосфера всередині колективу. На Яшина як на ідола дивився. Лев Іванович прекраснішою людиною був.

– Володимире Федоровичу, ви брали участь у відборах до трьох чемпіонатів Європи. Яка з тих збірних була найближче до золотих нагород?

– Важко сказати. 1972-го дійшли до фіналу, але там німці спиною вперед пересувалися швидше, ніж ми звичайним бігом. За чотири роки в чвертьфіналі поступилися майбутньому чемпіону – Чехословаччині. В першій грі через травму меніска не грав, а в Києві два м’ячі відіграти не змогли. Відзначив би збірну 1970 року, яка виступала на чемпіонаті світу в Мексиці. Вважаю, на тому турнірі ми могли дістатися фіналу.

– Ви грали в збірній, коли вона складалася з футболістів різних команд. Був час, коли її формували на базі київського «Динамо». Який підхід, на ваш погляд, кращий?

– Обидва. Тоді, 1975-го, і пізніше, 1986-го і 1988-го, київське «Динамо» виграло все, що можна в СРСР. З інших клубів запрошували лише на деякі позиції, але не факт, що на ній врешті не грав динамівець, бо він тренувався за одною методикою з іншими.

Тут все від тренера залежить, наскільки він розуміє, за що взявся і як просувається до наміченої цілі. Головне – результат. Він визначає, наскільки правильно підібрані футболісти.

– У вас є найпам’ятніший гол?

– Так, їх два і вони в якійсь мірі доленосні. Юнаками грали в Чернігові фінал України. Я збірну Києва виводив на поле. Грав інсайда. В одному моменті з напівльоту лівою «шведкою» впіймав флангову передачу на куту штрафного, і м’яч по неймовірній дузі влетів у дальню «дев´ятку». Аж за голову взявся. Другий вийшов не менш ефектним. З-за спини перед штрафною прийняв на груди м’яч і з льоту відправив у дальній кут. Наступного дня в «Спортивці» виходить стаття з заголовком «Придивіться до Мунтяна».

– Що вам дав футбол, Володимире Федоровичу?

– Усе, що маю.

– А як воно виходити на поле проти мільйонерів?

– Про це не думали. Навіть не обговорювали. Одного разу, 1974-го, коли «Айнтрахт» на чолі з чемпіонами Європи Грабовскі і Хельценбайном на виїзді обіграли, на званій вечері нас запитали, скільки отримали за перемогу. Німці не могли зрозуміти, що нам видали лише по 12 марок, бо їм обіцяли по 70 тисяч…

У нас все було. Квартири давали, машини купували без черги, на базу привозили модний одяг, дефіциту продуктів не відчували. Та й зарплата була як слід. Спочатку, як молоді, отримували з Бишовцем одну на двох – по 55 карбованців. В «основі» оклади були 180-250, плюс преміальні по 65 ре за перемогу. Інженер, для порівняння, тоді отримував 120 крб. Наш труд оцінювався на рівні міністра.

– Ви рано завершили кар’єру гравця. З київським «Динамо» після відомої скандальної історії вам було не по дорозі. Але ж були інші клуби.

– Не уявляв себе в іншій команді. Була пропозиція. Працював тренером у ДЮСШ, паралельно навчався в аспірантурі факультету міжнародних відносин. Хотів кандидатську захистити до Олімпіади-80. Працював над правовим регулюванням міжнародних спортивних зв’язків. Тут телеграма з Москви по лінії ЦС «Динамо». Діватися нікуди, треба їхати. Там зустріли, повезли до генерала, потім на базу в Новогорськ. Але не являв, як можна одягти іншу форму. Хоча, можливо, якби погодився, все пішло б іншим руслом.

– Важко переживали через ту страшну аварію, в яку потрапили через кілька днів після повернення з Москви?

– Не знаю навіть, як вижив. З Москви пішли телеграми від міністерств Чурбанова, Щолокова. Партквиток – відібрати, розжалувати в званні. Не розбираючись, хто правий, а хто винен. А я сам весь у гіпсі. Такого не побажаєш самому злому ворогу. Щоправда, тоді дізнався, хто з якого тіста ліплений. Друзів залишилися одиниці. До тями потихенько сім’я повернула.

– У вас вона велика?

– Син Андрій відкрив благодійний фонд, допомагає людям, які збилися в житті з правильного шляху. Дочка Ірина навчалася в Римі, там вийшла заміж і залишилася. Онуків у нас з дружиною шестеро. На жаль, зустрічаємося нечасто. У мене дача є, шість соток. Є де дітлахам пограти.

– …І фінт якийсь показати.

– Це вже без мене. Праву ногу, дякуючи Андрію Шевченку і Резо Чохонелідзе, в Бельгії мені зробили, замінивши суглоб у коліні на штучний. А ліва «тягне», хоч пройшло вже 25 років, як порвав зв’язки. Краще – в шахи. Рекомендую. Добре розвиває футбольний інтелект.

Володимир МУНТЯН
Півзахисник. Заслужений майстер спорту. Заслужений тренер України.
Народився 14 вересня 1946 року в Котовську, Одеської області
Вихованець київської ДЮСШ №1.
Перший тренер – Михайло Борисович Корсунський.
Виступав за «Динамо» (Київ) (1965 – 1977). У вищій лізі СРСР провів 302 матчі, забив 57 м’ячів.
За збірну СРСР провів 49 ігор (7 голів).
7-разовий чемпіон СРСР (1966, 1967, 1968, 1971, 1974, 1975, 1977). Дворазовий володар Кубка СРСР.
Володар Кубка кубків (1975), Суперкубка УЄФА (1975).
Кращий футболіст СРСР 1969 року.
Нагороджений орденом Мадагаскара «За досягнення», орденом «За заслуги» III ступеня (2004) та II ступеня (2007).