– Олександре Анатолійовичу, пригадайте, напередодні європейської першості чи ставилось перед командою завдання посісти якесь конкретне місце або виграти турнір?
– Нашою першою метою було пройти групу. Справа в тому, що ніхто особливо не вірив, що ми можемо досягти великого успіх. Особливо це стосується чиновників з Федерації футболу СРСР. Можу сказати, що, приміром, Москва «вболівала» проти збірної, яка майже повністю була укомплектована футболістами київського «Динамо».
– Це в чомусь конкретно проявлялося, намагалися встромляти палки в колеса команди?
– Такого не було. Але протягом всього чемпіонату жоден чиновник з Федерації навіть не приїхав на базу команди в Руйті, аби якось підтримати, виявити турботу чи то пообіцяти якесь винагородження за гідний виступ. До речі, таке ж ставлення до збірної спостерігалось і на ЧС-90 в Італії, і на ЧЄ-92 в Швеції.
– По завершенню чемпіонату Європи говорили, що турнір виявився навіть цікавішим, а рівень футболу вищим, ніж на світовій першості 1986-го року. Чи погодитесь з такою думкою?
– Гадаю, окремо взяті матчі дійсно були сильнішими. Відносно гравців, то як на ЧС-86 була своя зірка – Марадона, так і в Німеччині дива творив ван Бастен. Стосовно збірної СРСР, то за два роки після чемпіонату світу команда не зазнала особливих змін, хіба що прийшли деякі нові виконавці та ми стали більш досвідченішими.
– У стартовому поєдинку збірна СРСР для декого дещо несподівано обіграла голландців. Чи ставилась мета обов’язково здобути перемогу проти одного з фаворитів турніру?
– Команда готувалась на весь чемпіонат, прагнула вийти з групи і бажано з першого місця. Тому від нас не вимагали кров з носу обіграти Нідерланди. Ціль корегувалася після кожного окремо взятого матчу в залежності від результату. Перед зустріччю ми добре вивчили манеру гри суперника, їх зіркових виконавців, але й собі знали ціну, тому якогось побоювання чи бодай хвилювання абсолютно не відчували.
– Як вийшло, що після перемоги команда несподівано зіграла внічию з Ірландією. Недооцінили суперника?
– Просто багато сил віддали в першому матчі. Поєдинок з ірландцями вийшов важким, вони відкрили рахунок, до того ж, на відміну від тих же голландців, які самі грали і давали робити це супернику, Ірландія закрилася на своїй половині поля. Слід віддати належне – в них була сильна команда, досвідчений тренер Джекі Чарльтон. Невипадково ж ірландці обіграли збірну Англії і могли навіть посісти друге місце в групі, якщо б обіграли Голландію в останньому турі.
– Чи критикував Лобановський гравців після матчу з Ірландією?
– Ні, сказав, що треба працювати над помилками. Взагалі, за весь час, що я працював з Валерієм Васильовичем, він ніколи не сварив футболістів.
– В останньому матчі збірна перемогла англійців – 3:1. На якому етапі змагання команда відчула, що здатна виграти турнір?
– Гадаю, коли ми обіграли британців і з першого місця вийшли в плей-офф. Як і проти ірландців, матч з англійцями був складним. До поєдинку підійшли прагматично – треба було грати на результат і виходити з групи. Ми відкрили рахунок, Тоні Адамс головою швидко відіграв один м’яч, але через десять хвилин Михайличенко і наприкінці зустрічі Пасулько зробили рахунок – 3:1.
– По завершенні півфіналу з італійцями головний тренер чемпіонів світу 1982-го року Енцо Беарзот був у захваті від гри радянської збірної і сказав на вашу адресу, що «в черговий раз переконався, що ви велика команда». Скажіть, як готувалась збірна до матчу з Італією, яку тактику обрав тренерський штаб?
– Останнє слово, звісно, було за Валерієм Лобановським, але перед півфінальним матчем він надав гравцям інформацію про суперника і поцікавився в нас, яку обрати модель гри – від захисту чи застосувати пресинг. Здається, 21 з 22-х футболістів висловились за пресинг. У результаті ми їх, як кажуть, загнали, італійці не витримали швидкостей, двобоїв, пресингу по всьому полю. СРСР же забив два м’ячі і вийшов у фінал. Хоча ще незадовго до початку чемпіонату італійці в товариській зустрічі обіграли нас – 4:0.
– На кого ставили в паралельному півфіналі Німеччина – Голландія?
– Відверто кажучи, думали, що виграє Німеччина. Вони ж були господарями турніру. А взагалі, на чемпіонаті особисто я симпатизував збірній Італії.
– Чи можна сказати, що італійці в певному сенсі сприймали чемпіонат як свого роду генеральну підготовку до світової першості 1990-го року, на якому були господарями?
– Думаю, ні, принаймні проти нас Італія точно грала в повну силу. В команді з Апеннін були зірки, професіонали, які не могли б на такому високому рівні, як чемпіонат Європи, виступати абияк. До того ж вони вийшли з групи, мали шанс пройти до фіналу і, звичайно, прагнули посісти перше місце. Хоча, якщо припустити, що італійці інакше ставились до цього турніру, то вони відповідно і виступили два роки потому на ЧС-90, де посіли третє місце, хоча претендували на більше.
– Чи не впливало на гравців те, що перед фіналом переважна більшість спеціалістів і вболівальників віддавали перевагу збірній Голландії?
– Дійсно, про них всі говорили як про великих зірок, однак ми цим не переймались. Пресу не читали, а телебачення транслювалося німецькою. Хоча, звісно, якщо б і про нас писали в такій кількості, брали інтерв’ю, було б краще, адже таким чином створюється певний психологічний тиск на суперника. Насправді було навпаки. Приміром, до нас доходила інформація, що на батьківщині окремі люди, котрі мали відношення до футболу, подейкували, що нашій команді пощастило. Звісно, це було неприємно, адже до фінального поєдинку у відборі до ЧЄ і на самому турнірі ми не програвали 12 матчів поспіль.
– Яку тактику на фінальний поєдинок обрав тренерський штаб?
– Ми намагалися не дати можливості супернику розігрувати м’яч, крім того, наші форварди мали перекривати голландських півзахисників, які організовували атакуючі дії. У них гра будувалася переважно через Кумана та Райкарда. Відповідно нам треба було, зокрема, з цими футболістами і загалом в центральній зоні розібрати гравців суперника і зіграти з ними якомога щільніше. Хочу сказати, що, наприклад, у ван Бастена особливих можливостей відзначитися не було, якщо не брати до уваги той сумнозвісний удар, після якого рахунок став 2:0 не на нашу корись.
– На ваш погляд, що все ж таки завадило збірній СРСР досягти успіху у вирішальному матчі? Не пощастило чи Голландія була просто сильнішою?
– За рівнем майстерності гравців, вважаю, ми не поступались. У них був ван Бастен, у нас Бєланов, у них Куман, у нас Кузнєцов, у них Райкард, у нас Хідіятуллін, Чивадзе і так далі. Але, по-перше, ми не встигли відновитися після півфіналу з Італією. По-друге, нідерландці мали на один день більше відпочинку. По-третє, не змогли зіграти наші основні футболісти Кузнєцов і Безсонов. Стосовно самої гри, думаю, голландці витиснули зі своїх моментів максимум. Завдяки тактиці Лобановського ми перебудували свою гру, не дали супернику вільно почуватися на полі, тому порівняно з першою грою в фіналі вони не мали стільки шансів забити. Рахунок відкрив Гулліт через помилку наших захисників при створенні штучного офсайду, а потів якийсь незрозумілий удар наніс ван Бастен. Гадаю, якщо дати йому ще разів зо тридцять спробувати у такий спосіб забити, він не зміг би повторити цей гол.
– Можна сказати, що після другого м’яча команда опустила руки?
– Ні. Але після нереалізованого нами пенальті, напевно, вже зрозуміли, що не виграємо.
– Чи були гравці у розпачі після поразки?
– Хоча на батьківщині нас зустрічали як переможців, мабуть, у кожного певний осадок залишився, адже ми могли здобути Кубок. Після гри скликали збори, на яких нам сказали, що чемпіонат Європи завершився і тепер головне – готуватися до світової першості в Італії. З таким настроєм і поверталися додому.
– Не пригадаєте, яке винагородження отримали футболісти за виступ на ЧЄ?
– Важко пригадати, але, звісно, ці кошти не йдуть ні в яке порівняння з теперішніми преміальними. Кожний отримав суму відповідно до кількості зіграних матчів, в тому числі й у відбірному раунді. Десь близько 20 тисяч доларів.
– Тоді хтось із британських спеціалістів заявив, що, мовляв, Лобановський – великий тренер, але його команди ніколи не виграють найважливіший матч і не переможуть в найважливішому турнірі. На ваш погляд, чи може така думка мати право на існування?
– З одного боку, Валерій Васильович здобув два Кубки Кубків, Суперкубок УЄФА, срібло чемпіонату Європи та безліч інших трофеїв. З іншого, треба розуміти загалом ставлення у світі того часу до нашої країни. Відповідним було і суддівство. Пригадаймо хоча б сумнозвісні матчі СРСР – Бельгія на ЧС-86, в якому, вважаю, арбітри вбили гру, СРСР – Аргентина на ЧС-90, коли Марадона рукою вибив м’яч з воріт тощо. Тобто, думаю, якщо б Валерій Лобановський тренував не радянські команди, здобутків в нього було б набагато більше.
Оригінал публікації http://ukraine2012.gov.ua/news/182/48544/
