Між тим, для Баля існувало лише дві команди, за які вболівав Львів – місцеві «Карпати» й київське «Динамо». За ними Андрій Михайлович прискіпливо спостерігає й досі, хоча, звісно, вже дещо під іншим кутом, бо згідно роду занять в першу чергу переглядає кандидатів до національної команди, яка влітку наступного року триматиме удар на полях Києва та Донецька під час Євро-2012.
ЗБІРНА РУХАЄТЬСЯ В ПРАВИЛЬНОМУ НАПРЯМКУ
— Андрій Михайлович, перші матчі збірної під керівництвом нового тренерського штабу залишили різні враження. А що каже папір, на якому вам вивели розшифровки тактико-технічних дій футболістів?
— Тенденція позитивна. В деяких компонентах гра виходить. Якщо взяти один з останніх харківських матчів, то у п’ятьох гравців ТТД складає більше 100 – дуже хороший показник. Один з футболістів взагалі виконав 130 ТТД. Кінцівка матчів не завжди виходить, є індивідуальні помилки. Але головне, що хлопці, не всі, звичайно, покращують показники. Помітно, що рухаємося в правильному напрямку. Загалом відсоток браку становив 22-23 відсотки. То ж преса не дарма відзначає прогрес. Для порівняння зазначу, що у суперників, зокрема шведів, показники виявилися гіршими. Зате в них реалізація вийшла кращою. Це говорить про те, що нам не вистачає часу провести з футболістами тактичні заняття й перенести-закріпити їх на футбольному полі. Гравці мають їх засвоїти. Роботи є багато, але, повторюся, переміни на краще є.
— Яким компонентам гри належить приділити більшу увагу?
— Організації захисних дій. Якщо в цілому індивідуально кожному буде важко додати в майстерності, то в командних діях ми маємо резерв. Треба агресивніше відбирати м’яч, застосовувати пресинг у центральній частині, на половині поля суперника. Таким чином зменшити тиск біля наших воріт.
— Говорячи про індивідуальні дії помітно, що на певних позиціях гравцям бракує технічної майстерності. Це, в свою чергу, зменшує набір тактичних варіацій, які команда може собі дозволити. Як за такої ситуації виходити з протистояння на полі з найменшими втратами?
— Таких футболістів, як Мессі, Іньєста або Хаві – в світі одиниці, їх не так просто знайти. Нестачу намагаємося компенсувати працездатністю. Бо, звичайно, якщо гравець досяг певного віку, а у нас у команді більшість перебувають у зрілому віці, то в технічному плані дуже важко удосконалюватися. Але є досвід, самовіддача. Плюс на належному рівні ігрова дисципліна, функціональна підготовка тощо.
— Якщо розбити нашу збірну на ігрові лінії, то яка ланка потребує підсилення?
— Головне, що є кістяк команди. Навколо нього будуватиметься збірна. Найбільше хвилювання викликає оборона, куди постійно шукаємо кандидатів. Звичайно, через травми може хтось випасти з обойми, але список гравців, які готуватимуться до Євро, визначений.
ВБОЛІВАЛЬНИК НЕ ПРОБАЧАЄ ЛЕДАРІВ
— На ваш погляд, що заважає молодим гравцям, які отримують хорошу пресу в матчах за клуб, у повній мірі розкритися в національній команді?
— Не хочеться по собі судити… Я пройшов школу юнацької і молодіжної збірних СРСР. Рано почав виступати. Виокремлю довіру тренера і ставлення гравця до футболу. Треба розуміти, що на сьогоднішній день футбол – це все: робота, добробут, рівень життя, статус, твій і сім’ї. Вболівальник не любить тих, хто повністю не віддається на полі. Не пробачає обману і завжди підтримає, якщо бачить, як ти віддаєшся на футбольному полі. Навіть якщо не все виходить. Не можна філонити.
— Які якості повинен був мати футболіст, щоб потрапити в збірну СРСР?
— Треба бути щасливчиком і добре зіграти в Москві. Мене примітили у складі збірної України. Відбір буж дуже жорсткий. 15 республік, і в кожній є по гравцю на кожну позицію. Спостерігали за нами на юнацьких турнірах, куди з’їжджалися тренери збірних СРСР різних вікових категорій та клубні наставники. Дуже важкі турніри. Часто грали з московськими командами. В цих іграх відбирали гравців. Знали про це, тому іноді хвилювання заважало.
— Ви в якому віці зрозуміли, що можете стати серйозним гравцем?
— Найважчий вік з 18-ти до 21 року. Коли приїхав у київське «Динамо». Бо «Карпати» вирішували одні завдання, а «Динамо» завжди найсерйозніші.
— Але ж ви вже були чемпіоном світу…
— Ой, дуже багато хлопців зійшло з дистанції після чемпіонату світу серед юнаків, після молодіжної команди. Я вчився у спеціалізованому інтернаті. Багато пропускав занять у школі. Раніше збори навіть у юнацьких командах були дуже довгі – Кавказ, Крим. Потім доводилося наздоганяти однокласників. Доводилося від чогось відмовлятися, але не скажу, що ми були паїньками. Врешті, й перші зарплати дисциплінують. Перші гроші я отримав у 17 років, як тільки школу закінчив. Зарплата – 60 карбованців. Плюс 40 стипендії. Можна жити.
— Висококласний футболіст не завжди має високий рівень інтелекту. Що читали в ті часи?
— Тоді не було Інтернету. Читали багато преси, літературу. Крім наукового комунізму та політекономії – засинаєш на другій сторінці. А решту книг лускали, наче зернята. Майже всі сідали до поїзда або літака з художньою літературою. Не для того, щоб покрасуватися. Справді читали запоєм.
— Як у школі вчилися?
— Досить непогано. По граматиці «трійки» були – помилки робив, що в українському тексті, що в російському. Зате творча складова контрольних творів була на висоті – «четвірки» і «п’ятірки». По іншим предметам «трійок» не було.
— Що найбільше запам’яталося з того періоду?
— Я дуже пишався собою. Ви навіть увити не можете, що означало потрапити з Західної України до збірної СРСР! Нині ці почуття невілювалися, кудись поділися. Але ж це головне! Тоді якщо в когось на лацкані блищав значок кандидата або майстра спорту – всебічна повага. Розуміли, що просто так їх не дають, а завойовують кров’ю і потом. У Львові я був єдиним майстром спорту міжнародного класу. Хоча, звичайно, розумів, що поки що юнак, а справжнє визнання приходить, коли з дорослою командою стаєш призером чемпіонату чи виходиш до фіналу Кубка СРСР.
— Голова обертом не йшла від успіхів?
— Старожили швидко на місце ставили. Не як в армії, дідівськими методами, а доброзичливо. Уявіть: я, майстер спорту міжнародного класу, а тягаю за командою сітку з м’ячами і форму для всього складу. Плюс своя валіза. По всьому СРСР. Поїздки були – Ташкент, Алма-Ата, Кемерово тощо. Десь рік носієм був на суспільних засадах. Поки нині покійний Гриша Батич в команду не прийшов і я не передав йому обов’язки.
Попервах, коли потрапив до дублю «Карпат», безумовно, приглядався до команди. Треба було знати, хто де сидить в автобусі, яке місце займає в ресторані, щоб не дай Боже не сісти на чуже місце. В «ЛАЗі» за молоддю місце на гальорці – на моторі, де влітку і взимку не продихнути через жару.
ФУТБОЛІСТ – ЦЕ АКТОР, ТІЛЬКИ В БОЛОТІ І З СИНЦЯМИ
— У «Динамо» як ви потрапили?
— Після юнацького чемпіонату світу запрошували всі московські клуби, «Чорноморець» і «Динамо». «Карпати» вилетіли з вищої ліги, я мав розмову з Валерієм Лобановським. Сказав йому, що до Києва не переїду, поки не пройду школу першої ліги. Два роки колесив по СРСР, зате тепер непогано знаю географію.
— Якби не армія, залишилися б у Львові?
— Армія мені ще не світила – я навчався в інституті. Запрошеннями до олімпійської і національної команди натякав на «Спартак» Костянтин Бесков, але я обрав «Динамо».
— Що вас підкупило?
— Ніхто нікого не вмовляв. Валерій Васильович сказав, що команда бореться за найвищі місця, постійно грає в єврокубках. Сам розумів, що далеко від дому їхати не треба. Хотілося спробувати сили на вищому рівні. З іншого боку розумів, що навіть коли Лобановський особисто запрошує, це не означає, що гратимеш в основному складі. Мене, до речі, дуже добре зустріли ветерани, а з молодими Дем’яненком, Бережним, Балтачею, Каплуном я був знайомий раніше.
Перші тренування назавжди запам’ятав. Жив у готелі «Москва», а тренувалися на стадіоні СКА. Грудень, якраз над м’язами працювали. Після занять все тіло боліло. А перед Новим роком нас відпускали на 2-3 дні, а потім на 21 день на збори до Гогдіаді везли. Там – тренування 2-3 рази на день, форму треба випрати і висушити, бо був тільки один змінний костюм. А батареї всі зайняті. Тож екіпіровка на нас висихала. Пригадую вправи на зміцнення спини. Кидали один одному каміння. Я через злість половину з них поскидав у море. Але не допомогло. Працювали в парах, носили один одного. Якщо попадеться важчий на кілька кілограмів партнер, буде непереливки. Зубами скрипиш, а він тебе наче пір’я кидає. Дуже хорошу школу проходили.
— Тому, мабуть, на вас і по 100 тисяч ходили.
— Коли програвали, навіть на вулицю намагалися не виходити. Чекали наступного матчу, щоб самовіддачею повернути прихильність уболівальників.
Все, як у театрі або кіно. Адже достатньо побачити на афіші прізвище «зірки», як обов’язково фільм подивишся. У футболі так само, тільки актори в білих костюмах, а футболісти мокрі, брудні й у синцях. У нас на спинах не було прізвищ, але вболівальник упізнавав по манері ходити. І ніколи не пробачав, якщо хтось недопрацьовує.
— У чому у вас стимул був?
— «Вижити». У склад потрапляв найсильніший. Конкуренція була дуже висока. Навіть лікарям не завжди казали, що травма дошкуляє. Бо за спиною стояв той, хто в будь-який момент тебе може замінити. І не факт, що до тебе це місце повернеться після лікування.
— Гроші грали роль у ставленні до футболу?
— Не можна сказати, що вони нам не були потрібні. В «Динамо» все було розписано. Ставка – 250 карбованців, плюс за «зірки» на погонах, хто їх мав, доплачували. Я, як збірник Союзу, від спорткомітету отримував триста рублів. За перемогу – стільки-то, за зайняте місце за підсумками сезону – стільки-то. Додайте командировочні за кордон. Небагато, але якщо назбираєш за кілька поїздок, можна дружині італійську шубу справити.
— Першу машину коли купили?
— 1977 року покійний Льова Броварський позичив гроші на «Жигули». Навчився їздити, продав. Це зараз автомобілем нікого не здивуєш. Тільки культура водіння дуже понизилася. Чим крутіша машина, тим менше поваги до інших.
— Великі гроші, на вашу думку, розбещують?
— Це від людини залежить. Справа не в грошах, а в ставленні до роботи, яку виконуєш. У нас мотивація була стати кращим, виходити в стартовому складі «Динамо» і збірної СРСР.
— У гравців нинішньої збірної є такі риси?
— Акценти трохи змінилися. Адже тоді до збірної приїжджали лідери своїх клубів, нині ж викликаємо навіть гравців, які не мають постійної ігрової практики. Але вибір є. Тільки час швидко спливає. Намагатимемося ці 8 місяців, що залишилися, використати якомога ефективніше. Заплановані хороші спаринги, у лютому проведемо збір, зіграємо з Ізраїлем. По завершенню чемпіонату поїдемо готуватися за кордон. А там і Євро візьме старт.
Оригінал публікації http://ukraine2012.gov.ua/news/196/49881/
