Відзначаючи чергову річницю історичного рішення УЄФА про проведення ЄВРО-2012 в Україні і Польщі, пропонуємо вашій увазі главу з книги «Президент футбольної України»*, що побачила світ у вересні минулого року, до 65-річчя Григорія Суркіса. Саме почесного президента ФФУ, віце-президента Європейського футбольного союзу називають головним ідеологом Турніру і головним виконробом» пов’язаної з футбольним форумом «П’ятирічки Ренесансу».
Кардіфф, 18 квітня 2007 року… Виконком Європейського футбольного союзу. Столиця Уельсу, класичне будівля міської ратуші, що після таких подій стало милим серцю будь-якого українця і поляка. Весна, квіти, які розпустилися, чарівність доброї старої Британії і одночасно пробудження нового життя. Начебто це все було зовсім недавно і в той же час дуже, дуже давно – як ніби в іншому житті…
Звичайно, ми віримо, що нашу рідну країну чекає світле й велике майбутнє з масою досягнень і, головне, сяючими усмішками, щасливими людськими особами. Але що б не трапилося і які б фанфари ні оспівали прийдешні роки, Євро-2012 в будь-якому випадку займе гідне місце в пантеоні національної слави.
Це дійсно була наша спільна перемога – перемога, хто прорвався крізь крижаний скепсис тих, хто не вірив: спочатку – що ми зуміємо отримати чемпіонат Європи, посміюючись над фантастичністю самої ідеї встати в один ряд з провідними футбольними державами; потім – що зможемо розумно організувати турнір, підготувавши необхідну інфраструктуру; нарешті, передрікав крах вже безпосередньо перед початком заходу. Як не задатися риторичним питанням – а чи зважилися б ми «атакувати Кардіфф», якби чітко уявляли довгу і звивисту дорогу наступної п’ятирічки?!
Це поразки завжди круглі сироти, а у перемоги завжди багато батьків. Така ж «многородительская» доля чекала і цю нашу, вистраждану і все ж відбулася перемогу. В принципі, справедливо – в Євро справді побувало чимало народу, і взагалі нічого в цьому житті неможливо досягти без згуртованого колективу однодумців, команди. От тільки давайте ні в якому разі не забудемо велику заслугу однієї людини – того самого, що явив нам це диво і без якого вже точно нічого б не сталося.
Сподіваємося, що у нашого читача стійка і правильна пам’ять… Але про таке і зайвий раз згадати приємно.
…8-4-0! Україна святкує перемогу! Члени українсько-польської делегації обіймаються в залі, журналісти – у прес-центрі, особи італійських суперників застигають маскою зневіри і нерозуміння. Ми виграли в першому ж турі без жодних питань! Всі голосування тривало буквально кілька хвилин і члени виконкому просто чекали призначеного моменту, бо так наказав ТБ. Прямі трансляції йшли на всі зацікавлені країни, а інтереси телебачення в нашій справі святі.
Ми перемогли!!! Євро-2012 не відбудеться в Італії. Воно також не відбудеться в Угорщині та Хорватії. Тому що відбудеться в Україні та Польщі. Мішель Платіні витягнув жадану папір з конверта, УЄФА оголосив свій вибір. Цього разу ніяких переносів і зрушень бути не могло. Час Х, D-day, ще як хочете назвіть його. Він настав, пробив, потряс уми і… помчав у досить далеку історичну перспективу.
П’ять років, на секундочку! Нам тільки треба усвідомити, що все це означає і який тягар відповідальності звалила на себе країна. Необхідно було негайно припинити святкування і зайнятися новою, ще більш важкою роботою. Перший, найважливіший крок, який забрав три роки абсолютного і десятки років відносного, «життєвого» часу зроблено. Але тільки перший…
Багато правильних слів, радісних слів прозвучало відразу, масу ще належало вимовити з попутною роздачею нагород, обіймами, поцілунками та іншими протокольними речами. Один з авторів ще тоді, в Кардіффі, через кілька хвилин після того самого події, написав – як з’ясувалося, пророчо: «Знаю я нас, слов’ян – два роки будемо квасити, а потім одного ранку схватимся за опухлу голову! Як у тому анекдоті: «У нашому літаку три палуби, два басейни, кінотеатр, фонтан. Тепер прохання зайняти свої місця і пристебнутися, а наш капітан спробує зі всієї цієї … злетіти»… Дуже не хочеться стати персонажами з цієї байки!»
На жаль, найгірші очікування ледь не втілилися, і вже незабаром Євро в Україні опинився на межі зриву. Хто б міг подумати, навіть уявити такі проблеми – дніпропетровський аеропорт, торговий центр «Троїцький», перекладка колекторів під «Олімпійським», попередження, фактично ультиматуми УЄФА… Що ж, про це ще прийде час і місце поговорити. А поки знову хочеться хоч на кілька хвилин повернути відчуття чистої, чистої радості і поділитися ним з читачем.
Буйство емоцій пояснювалося не тільки самою перемогою України, але і її несподіванкою. Дивно, але в успіх нашої Батьківщини мало хто вірив – аж надто ми звикли ставитися до себе самоуничижительно, на межі презирства. І футболісти у нас завжди грають не так, і функціонери діють не в ту степ, та будують не те…
Чого нам сильніше не вистачає віри в себе або знань? У 2007 році, напевно, все ж головною причиною було друге. Насправді, наша перемога читалася, вона виглядала прогнозованою, хоча, звичайно, не збиралася падати до наших ніг сама по собі, стиглим плодом з дерева. Зрештою, така величезна перевага при голосуванні не виникає сам по собі – за ним повинна стояти чітка логіка подій і могутня підготовча робота. Яка і була зроблена, як кажуть, «на ять»!
Вісім голосів, як вже сказано, залишилися за нами. Чотири – дісталися Італії, і бачили б ви сумні обличчя екс-глави федеркальчо Франко Карраро і головного тренера «Скуадри Адзурри» Марчелло Ліппі… Нуль – Хорватії і Угорщини, і що означало італійське горі порівняно з приниженими і ображеними венгрохорватами! Тут вже на Звоніміра Бобана і Давора Шукера страшно було глянути, не то що підійти. Хоча і вони, як здалося, всі розуміли, в перемогу не особливо вірили і тому досить спокійно міркували про розкладах. Адже після масових протестів проти Євро, які пройшли в Угорщині (партнер підвів!), і при досить слабенькою, чого вже гріха таїти, інфраструктурі шансів у другій «спарки» не особливо спостерігалося.
Хто голосував за італійців? Новообраний – нагадаємо, вибори президента УЄФА відбулися на початку того року – Мішель Платіні згодом зізнається, що підтримував саме їх. Звичайно, у нас мало хто міг повірити в такий розклад – президент «за», а таких багато хто проти? Так демократія ж! Цілком реальна, яку можна помацати руками. Хто тоді був з Платіні в його голосуванні за Італію? Англієць, португалець, румун? Решта – дуже навряд чи. За всіма прикидками, наші друзі не змінили нам у вирішальну хвилину. Ось вона, Європа, яка прийшла до нас вже тоді!
Раптом стихли отруйні голоси тих, хто намагався переконати вболівальників – мовляв, президент Федерації футболу України Григорій Суркіс провалив цю кампанію, підтримавши колишнього главу УЄФА Леннарта Йоханссона і проголосувавши на виборах проти Платіні! А адже француз оцінив, не міг не оцінити таку вірність та послідовність – не випадково через деякий час Мішель і Григорій стали не тільки соратниками, а й близькими друзями; більш того, досить лояльне ставлення Платіні, допускаємо, дозволило нам уникнути більш серйозних неприємностей у 2009-2011 роках, на піку проблем.
«Локомотиви нашої заявки» (чи правильніше буде називати її особами?) Андрій Шевченко, Віталій Кличко, Сергій Бубка в один голос, стомлено посміхаючись, роздавали незліченні інтерв’ю. Розповідали, як хвилювалися, як подалися вперед, коли Мішель Платіні витягнув з конверта картку… Раніше всіх заусміхався Олег Блохін: побачив букву «Р», що означала Польщу. А там вже й ми недалеко! Що ж, футбольний тренер звик бачити далеко. І не самого зручного для огляду місця.
А ось і винуватець торжества, діловито розмовляє по телефону. Здогадатися, яким напруженням сил і нервів обернулася для нього ця перемога, в принципі, можна, але зовні він намагається цю жахливу втому не видавати. Тим більше, поки почуття радості, неймовірний адреналін сильніше будь-якого фізичного спустошення.
– Григорій Михайлович, ви розумієте, що ви зробили? І що пам’ятник тепер точно ваш?
– Ще потрібно провести Євро. І це не тільки мій внесок, це спільний успіх!
– Ну хоча б полпамятника, авансом…
Про пам’ятник – це не журналісти вигадали, це Олег Блохін. ВВБ так і сказав: «Президенту федерації вже треба пам’ятник поставити. З нічого, з нуля підняти таку справу, при всіх наших проблемах і скандалах… Люди замість того, щоб ділом займатися і вкладати гроші у футбол, розбирання влаштовують!» Як же був правий Олег Володимирович… І помилявся тільки в одному: жодних пам’ятників ніхто ставити не став, вдячність у нас не дуже шанують, куди цікавіше пошукати якусь інтригу, закулісся. Якщо, звичайно, не вважати піднялися по країні стадіони і самих по собі світлих днів чемпіонату Європи.
– Дуже хвилювалися?
– Не-а. Тільки не тому, що був впевнений у нашій перемозі, а тому що вже все, від нас залежне, було зроблено. Далі-то чого нервувати? Це як на жеребкування чемпіонату світу – витягли тобі суперника, а ти вже потім реагуєш, подобається, не подобається…
У чому все-таки було вирішальне переваг україно-польської заявки? Як ми зуміли змусити Виконком УЄФА забути про кризи та недорозвиненості, скандалах і корупції? Це питання звучало найчастіше. І крім абсолютно очевидного: великі країни, велика політика, перспективи східного, ще не охопленого в повній мірі ринку тощо, сходилися на двох речах:
1) тільки ми зуміли кинути на шальку терезів абсолютну державну підтримку, в тому числі і присутність в Кардіффі президентів обох країн Віктора Ющенка та Леха Качинського; про це категорично не можна забувати – як на мене, мова Ющенко в кардіфського «Сіті-Холі» значила більше, ніж протистояння парламенту і президента у нас вдома! Так-так, ні дня без чогось такого – в ті дні теж розгорталося щось мляве і противне, паралізує владу в державі…
2) наша делегація була найбільш значною за кількістю діючих і діяли зірок першої величини – поза всяким сумнівом!
Ну а пам’ятник… Воно Суркісу потрібно? Він ще не старий, йому ще багато чого належить! До того ж, як не крути, це була його робота. Ви думаєте, він не зустрівся з усіма члена виконкому УЄФА? Обов’язково, і з багатьма не один раз! Здогадуєтеся, що переваги наших країн він намагався піднести в найкращому вигляді? І підніс!
Навіть затяті вороги Суркіса на час проковтнули язики, а деякі і зворушливо прикинулись друзями. Крити було нічим! Григорій – переможець. Це був його тріумф, який він мав повне право відсвяткувати повернення в Київ, якщо б мав час і бажання. При всій її, перемоги, «нашості» – його успіх, його завоювання. Скажіть на милість, хто ще в Україні виявив здатність до подвигів подібного масштабу? Подивимося, звичайно, не хотілося б, щоб Суркіс залишався на самоті на цьому Олімпі… До того ж його першість, його заслуги вже через кілька місяців почнуть наполегливо заперечувати, звинувачуючи в користі (стадіончик собі, відкати!), навішуванні на країну не потрібного їй турніру, неоправдании очікувань (мовляв, де інвестиції – як ніби це президент ФФУ повинен був їх забезпечити) – в загальному, країна і населяють її люди повернуться до свого звичайного стану. А адже саме Суркіс розсунув нашу межу реальності і фантастики, відкривши Україну Європі, вам не здається?!
Так-так. Зовні нічого не змінилося. Але країна – інша. Це не про лютневої революції 2014 року, це про події, що мали місце задовго до неї. Вже тоді ми переселилися в нову Україну, як і раніше кохану до болю при всіх її принади і недоліки, але вже нову якість – країна-організатор чемпіонату Європи з футболу 2012 року.
Ні-ні, ніхто не збирався зводити все до дитячого вереску на галявині. Автори били і по сей день, що при старому керівництві, що при новому, б’ють в усі дзвони, нагадуючи Євро – 2012-це ще не весь наш футбол, а футбол – не вся країна! Він – лише спосіб забутися і в той же час – спосіб зробити наше життя краще і правильніше…
Дивне, двоїсте враження справляло польське участь у заявці. Напевно, через кілька років, коли все вже минуло й призабулося, пред’являти старі рахунки не варто… Що ж, буквально кілька слів в ім’я історичної справедливості. Найчастіше в парній заявці, як часом трапляється в бізнесі і дружбу, один з партнерів йде немов причепом, беручи участь швидше за територією і всією своєю сутністю, ніж конкретно чогось роблячи і просуваючи.
У виборах господаря Євро-2012, це проявилося досить виразно. Хорватія являла собою футбольну державу тут і зараз, а не в славному минулому, вона явно йшла першим номером, а Угорщина в міру сил і дурості окремих несвідомих громадян заважала їй боротися. В україно-польської заявки – теж зрозуміло, так? Всі наші політичні розборки, тоді здавалися дуже страшними і гучними, не варті одного польського скандалу з відстороненням всієї верхівки місцевого футболу указом міністра спорту Томаша Липця. Екстрена ситуація, для розв’язання якої довелося запрошувати самого Йозефа Блаттера. Зрозуміло, при посередництві Григорія Суркіса. Цікаво, як би вони самі впоралися – дочекалися б дискваліфікацію від УЄФА і ФІФА за втручання у внутрішні футбольні справи чи зуміли б довести юридичну обгрунтованість претензій до футбольного керівництва?
І в 2007-му становище у них ще, за нашими справах немислиме навіть при найважчих протистояннях ПФЛ і ФФУ, Ахметова і Суркіса або, скажімо, харківсько-львівських розборках (і знову – виявляється, це була така дрібниця…)! Тільки-тільки викинули із першого дивізіону два клуби – гдыньскую «Арку» і лечновский «Гурнік». У кардіфського аеропорту довелося поговорити з Михайлом Листкевичем – та що ж це у вас там робиться? Він прямо відповів: це не федерація, ведуть розслідування прокуратура і комісія по дисципліні, призначена міністром спорту. Добре, а з заходами, прийнятими за результатами розслідування, ви згодні, докази провини клубів знайдені достатні? Ну, якісь документи вони надали… Список покараних вже закритий або він буде доповнений? Ні, швидше за все, немає. Під прицілом ще два клуби… Все це Лісткевич вимовляє кілька відчужено, перераховуючи телекамери.
Напевно, і тут все ясно. З усіх п’яти країн, які претендували на Євро, цей турнір, це подія і всі пов’язані з ним наслідки, найбільше потрібен був Україні. Як вона їм розпорядилася, це дещо інше питання і іншу відповідь, але тоді… Хорватія, Угорщина, Польща і тим більше Італія і без футболу бадьоро ляскали своїм європейським шляхом – як любили казати, інтеграційним. А ми тоді, навіть незважаючи на пристойні темпи економічного розвитку (криза 2008 року і рекордне падіння виробництва майже на 15% тоді мало хто міг прорахувати, якщо взагалі був в стані), з працею усвідомлювали, як нам залізти на верхню полицю рівня життя. Євро-2012 покликаний був стати спонукою до цього. Могутнім таким імпульсом.
Коротше кажучи, Україна готова була зі штанів вискочити, але все-таки роздобути Євро. В якому цифри 2012 запросто могли перетворитися в мільярди і мільярди…
Отже, вівторок, 17-е, відкрився репетицією подання україно-польської заявки. Це означало, що ми в майже чистому вигляді побачили в «Сіті-Холі», він же ратуша, те, що через кілька годин буде представлено тут же членам Виконкому УЄФА.
Точніше, повинні були побачити. Навіть репетиції за настійною рекомендацією УЄФА пройшли в закритому режимі. Футбольні ділки пояснили це так – щоб через пресу це не вплинуло на громадську думку, не створило жодного тиску.
Немає, при спритності, зробивши фізіономію червоним британським цеглою, проникнути всередину можна було, наприклад, затесавшись у рясні ряди української делегації. Але сенс? Не так важлива та презентація… Тому зазначу лише кулуарне невдоволення нашої сторони поляками – мовляв, нічого не роблять, а якщо роблять, то в останній момент – і аналогічні емоції партнерів: мовляв, Україна підносить усе так, наче її повинно бути 80 відсотків, а Польщі – крихти зі столу! Україна: ага, це вони зараз прокинулися, коли запахло виборами, а всі три попередні роки такої енергії і близько не виявляли…
В принципі, втішила вечірня прес-конференція Суркіса і Лісткевича. Ну, наскільки могло подібне спілкування заспокоїти… Їх самих хіба що попускало на кілька хвилин – щоб з новою силою взятися гризти! Нашим для спілкування з пресою дісталася кімната З італійцям – В, угрохорватам – А. Навряд чи хтось упустив можливість задати собі питання – вже не пророчі літери?
От увечері ДМС виглядав неймовірно виснаженим. Втомленим, спустошеним і в той же час усміхненим – зробили все що могли і навіть трошки більше. Щоправда, подробиці виступи претендентів коментувати відмовився – похвалив лише своїх, назвав це екстазом, зазначив оплески членів виконкому, а ось про інших не сказав ні слова, бо необ’єктивно це могло бути.
…Україно-польська презентація була зустрінута відмінно, добре, що над сценарієм працювали від душі. І ту ж саму душу вклали в свої короткі, пов’язані сценарієм спічі Бубка, Шевченко, Кличко, Кравчук, Суркіс, Блохін, Бенхаккер, Лісткевич, Шевіньска, Дудек, Лято та Смолярек. Дудек і зовсім Шеву запрошував включитися, а Андрій, у свою чергу, Кличко… На що Віталій сказав – ось, мовляв, колись мене запитали після перемоги на рингу, про що ще залишилося мріяти, так я зараз вам скажу: мрію, щоб Україна з Польщею взяли Євро-2012!
А головне – від Польщі з Україною виступили живі президенти, в той час як Італія обмежилася телезверненням свого. Мабуть, вирішила, що вистачить з виконкомівців Марчелло Ліппі…
Італія взагалі веде себе дещо зверхньо: мовляв, хочете – беріть, не хочете – не беріть, а танцювати ми тут з останніх сил не збираємося, тому що ви і так все про нас прекрасно знаєте. Ніяких зайвих рухів, принаймні, на поверхні. Хорватія з Угорщиною кілька невиразні, спираючись не стільки на футбол, скільки діточок і туристичну привабливість своїх країн. Угорщина взагалі справляє враження випадково забредшей на цей захід – якщо у неї повно власного народу не хоче ніякого Євро! І адже їм не відмовиш в певній логіці – навіщо абсолютно не футбольної по суті нинішньої країні таке змагання? Адже У них дійсно футбол в загоні, вже років тридцять як… З часів перемоги «Динамо» над «Ференцварош» у фіналі Кубка кубків у 1975 році.
Букмекери в середньому зачаїлися на позиціях 1,7-1,9 на перемогу Італії та 3,0 на перемогу України з Польщею. Хорвати з угорцями котирувалися на рівні 5,0.
…На що могли вплинути рухи останнього дня, всі ці презентації з їх пафосом і ввічливими оплесками глядачів? Лісткевич розумно мовив, що допоможуть вони навряд чи, а ось зіпсувати враження в разі невдалого виступу могли. І додав: «Як кажуть у нас в Польщі, це означало поставити крапку над ” i». По зрозумілій причині українська частина присутніх весело розреготалася… Чого було в нашому сміху більше – щирої радості або нервового очікування?
Зрозуміло, що в багатьох делегації дико бентежив очевидне питання: що ж це у нас все дуже добре виходить? Де порветься, де тонко? Не може ж все так гладко пройти… Адже кожен член виконкому – складна особистість зі своїми уподобаннями, з власними як стратегічними, так і суто егоїстичними, сьогохвилинними міркуваннями!
Прогноз зверху? Був такий питання. Лісткевич обмежився тим, що припустив – доля визначиться лише у другому турі. Суркіс згадав, що в свій час хотів стати метеорологом, а тому принципово проти всіляких прогнозів. От якщо його запитати, чого він хоче, то відповість, що нашої перемоги вже в першому турі. Але і від варіанту, запропонованого колегою, соратником і другом теж не відмовиться – нехай і в другому, лише б виграти!
Поразка означало б невтішно. Як мінімум в перші години, дні, тижні. Григорій Михайлович ще в літаку по дорозі туди чітко сказав: «Це вам не олімпійський рух, де перемога не головне! Тут переможець отримує все, а переможений… Програв теж дещо отримує, в основному, з того, що сам собі збудував. Але не більше того. Тому-то поразка буде для нас страшним ударом».
І після прес-конференції в «Сіті-Холі» у вівторок, коли заявки були подані від нас практично нічого вже не залежало, Григорій Михайлович потихеньку, у вузькому колі, зізнається: «чи Вірите, багато в моєму житті було всякого – діти народжувалися, онуки, я обирався в парламент… Але я ніколи так не хвилювався, нічого не чекав з таким нетерпінням!» І пообіцяв: «Якщо ми не переможемо – той день, коли народилася ідея спільної організації чемпіонату Європи в наших двох країнах, я постараюся забути як страшний сон».
Напевно, тому, що буде дуже важко згадувати…
Адже ми вже зовсім забули, що не так давно в шанси України хоча б зобразити боротьбу за Євро ніхто не вірив. І що потрапляння в другий, вирішальний відбірковий тур попереду Туреччини і Греції стало справжнім дивом! Зараз ми чекали тільки перемоги. Друге, третє місце – це вже нікого не хвилювало. Vae victrix. Горе переможеним.
…Середа, ранок. Напруга зростає, невідомість лякає, тисне, душить. Пригадується, як веселилися напередодні італійці. А хіба вони вміють інакше, жителі півдня-то?!
Суцільні «але», «однак», «проте», «а якщо». ДМС натякав, що навряд чи зуміє заснути цієї ночі. На вечерю з членами виконкому УЄФА його і італійця Карраро не допустили – щоб не тиснули. Довелося разом з Листкевичем вирушати на спільне прийняття їжі з міністром спорту Уельсу. До їжі тут! Думати, шукати, раптом осінить в останній момент ще який-небудь ідеєю… Не спати – сон не прийде, і не сподівайтеся.
У «Сіті-Холі» – не продихнути і не пробитися. Гуде журналістський люд, готує «риби» під різні результати голосування. Хоча варіанту може бути тільки два – пан або пропав. Решта – нікчемушная балаканина з приводу.
Настає та сама стадія, коли вже немає журналістів, зірок, президентів – всі зливаються в єдиному пориві, всі живуть одним очікуванням. Все в цю мить – прості люди, прості вболівальники.
Б’є годинник на старій вежі, наче віщують настання нової ери. Прямо під бій годин зібрався в залі прийомів народ вітають: «Доброго ранку! Ласкаво просимо в Уельс!»
Нарешті на трибуну піднімається мсьє Мішель. І…
Платіні не затримує з оголошенням, вкладаючись у кілька коротких слів. Україна і Польща-бе-ли!!!
