Найбільший стадіон Австрії, відомий народу, щонайменше під двома назвами – «Пратер» і «Ернст Хаппель», знаменитий не тільки фіналом Euro-2008, численними фіналами Кубка чемпіонів. Але і тим, що саме на цій арені свій перший матч у збірній СРСР провів Валерій Лобановський, якого згодом не раз доведеться повернутися сюди, але вже в якості тренера.
ТУТ БУВ «ШАХТАР»
Так, на «Эрнсте Хаппеле» нашим командам грати доводилося не раз. В тому числі і «Шахтарю». Але давненько вже не заглядав донецький клуб на цей стадіон, і нікого з тих, хто у вересні 2002-го був розгромлений «Аустрією» (1:5), у команді вже не залишилося. Хоча ще в строю роз’їхавшись по світу Анатолій Тимощук, Олексій Гай, Брандау, а італійський тренер Невіо Скала зовсім недавно став президентом відродженої відразу після банкрутства «Парми». Він, до речі, був звільнений одразу після віденського конфузу, і на матч у Донецьку, виграний «Шахтарем» з рахунком – 1:0, вивів команду вже Валерій Яремченко.
Але це так, до слова. Інші наші клуби – «Металіст» і «Динамо» грали тут відносно недавно – в 2012 і 2013 роках. Харків’яни поступилися «Рапіду» з рахунком 0:1 в нічого вже не вирішував матчі останнього туру групового турніру Ліги Європи, а на клубний коефіцієнт і вже тим більше, на загальний коефіцієнт десяти України південноамериканцям, що вийшов у складі «Металіста», було глибоко плювати.
Кияни через рік були дуже близькі до перемоги, виграючи після першого тайму – 2:0, але змушені були задовольнятися нічиєю, причому останній м’яч Крістофер Триммель забив на 4-й компенсованій хвилині.
ПАН ХАНАППИ – ЛЮДИНА І СТАДІОН
Як бачимо, на найбільшому стадіоні Австрії, взагалі-то є вотчиною національної збірної країни, своїх суперників можуть приймати і «Аустрія», і «Рапід». Правда, не завжди, а тільки на значимих матчах єврокубків. Приміром, «Іллічівець», донецький «Металург» і той же «Металіст», коли ще не придбав імені в Європі, грали з «Аустрією» на її клубному стадіоні «Франц Хорр» (саме на ньому «Рапід» минулого тижня здобув перемогу в 314-му віденському дербі). Зараз на «Ернст Хаппель» грунтовно прописався «Рапід», але це лише тому, що реконструюється («до основанья, а затем…) його клубна арена «Ханаппи Штадіум», спроектована, як всім відомо, колишнім гравцем «Рапіда» і збірної Австрії (на хвилиночку: 93 матчу в її складі, що до 1998 року було рекордом) Герхардом Ханаппи. Після закінчення футбольної кар’єри він став архітектором і в 1977-му збудував «Вестштадион», якому після смерті Ханаппи від раку у 51-річному віці в 1980 році присвоєно його ім’я.
Стадіонів ж у Відні багато. Ще б пак, там і всіляких клубів, що створюються за територіальним, виробничого, національною ознаками завжди було хоч греблю гати. Горді вінці могли не звертати ніякої уваги на провінцію і розігрували свій чемпіонат. Так само було і в сусідній Угорщині. У загальнополітичному плані існувала держава Австро-Угорщина, а футбол розвивався порізно. Чемпіонат Австрії практично до війни був, по суті, чемпіонатом Вени, чемпіонат Угорщини – чемпіонатом Будапешта.
ПЕРШИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ
А ось збірна Австрії довго не мала свого стадіону, приймаючи суперників на Hohe Warte, то на Simmeringer Platz, то на WAC Platz. У 1915 році повинен був відбутися конкурс проектів національної арени, але перешкодила війна, а потім довгі роки Австрійській республіці було просто не до того. Тільки в 1928-му, коли Австрія відзначила 10-літній ювілей свого існування, було прийнято остаточне рішення щодо місця будівництва і закладено перший камінь. Арена була споруджена за два роки (точніше, за 23 місяці) з 1929-го по 1931-й. Побудував її німецький архітектор Отто Ернст Швайцер, незадовго до того завершив роботу над міським стадіоном Нюрнберга. Не тим гігантським, що збереглися лише у вигляді ескізів і залишила пам’ять про себе гігантським котлованом, який повинен був будувати роки потому головний архітектор Рейху Альберт Шпееер, і який повинен був вміщати близько 400 тисяч глядачів, але теж непоганий. Урочисте відкриття «Пратера» відбулося 11 червня 1931 року, коли у Відні розпочалася робоча Олімпіада.
«Пратерштадион», що складався з двох чашовидних ярусів (не мудруючи лукаво, арену у Відні назвали за місцем її розташування в парку Пратер) був у той час найкращим у Європі. І ультрасучасний, і досконалий з точки зору безпеки: 60 тисяч глядачів могли покинути трибуни за 7-8 хвилин. «Пратер» став основною ареною для збірної країни. Іноді, втім, з поваги до клубу «Фест Вієнна», вона приймала суперників на «Хохе Варті». Останній перед аншлюсом Австрії матч національна команда провела тут 10 жовтня 1937 року і поступилася Угорщині – 1:2. Наступний – вже 6 грудня 1945-го (обіграла Францію – 4:1).
Виникає резонне питання: чи користувалася послугами «Пратера» збірна Німеччини, неодноразово выбиравшаяся у 1930-х на окраїни держави (в Кенігсберг і Бреслау, наприклад), коли Австрія стала для неї «нашої». Звичайно, користувалася. У 1940-му німецька команда прийняла там Югославію (до речі, рівно через рік Німеччина окуповує цю країну), в 1941-му – Хорватію, в 1942-му – Швейцарію. Можна було б і частіше грати у футбол на «Пратере» (не лише збірній Німеччини), але у кожної був свій стадіон, збірна Австрії канула в Лету, а міст у Німеччині багато.
Здебільшого стадіон використовувався не за призначенням. Там були розміщені армійські бараки, там був пересильний пункт для австрійських євреїв, звідки вони відправляли в концентраційні табори, насамперед, у Бухенвальд. Під час війни Відень 52 рази піддалася бомбардувань. Були зруйновані 87 000 будівель (20 відсотків від загальної кількості). Постраждав і стадіон…
Після війни футбол повернувся на «Пратер», а його місткість трибун постійно збільшувалася, і в 1956 році досягла піку – 92 708 глядачів могла тоді вмістити арена. Під зав’язку, правда, у своєму максимальному варіанті так і не забилася: найвище досягнення – за 90 з гаком тисяч відвідувачів у вересні і жовтні 1960 року на товариських матчах австрійців зі збірними СРСР та Іспанії. До речі, саме в першому і дебютував у складі збірної Союзу лівий крайній Валерій Лобановський. В 1981 році він привозив сюди «Динамо» на гру з «Аустрією», в 1983 і 1989 роках – збірну СРСР. Тут в 1969 році свій фірмовий штрафний у ворота «Аустрії» виконав Віктор Серебряников. А ось у 1986-му кияни зустрічалися з «Рапідом» на «Ханаппиштадионе».
ПІД ЕГІДОЮ УЄФА
У 1964 році «Пратером» серйозно зацікавився УЄФА, і з тих пір там не раз проводилися фінали європейських клубних турнірів, насамперед, Кубка і Ліги чемпіонів. У 1964 році «Інтер» – «Реал» – 3:1, у 1987-му «Порту» – «Баварія» – 2:1, у 1990-му «Мілан» – «Бенфіка» – 1:0, у 1995-му «Аякс» – «Мілан» – 1:0. Крім того, тут відбувся в 1970 році фінал Кубка володарів кубків між «Манчестер Сіті» і «Гурніком» (Забже) – 2:1. А в 1994 році пробилася у фінал Кубка УЄФА «Аустрія» із Зальцбурга вибрала стадіон у Відні в домашній дуелі з «Інтером». На жаль, поступилася і там, і в Мілані по 0:1.
У 1992 році стадіон був перейменований на честь Ернста Хаппеля. Непроста це справа – присвоювати імена великих людей стадіонів, на яких грає не одна команда. Хтось завжди відчує себе обділеною. Приміром, Джузеппе Меацца куди більше пов’язує з «Інтером», ніж з «Міланом» (14 сезонів проти двох, а потім ще й тренерська робота), тому тіфозі «россонері» воліють називати свою арену по-старому – «Сан-Сіро». У Відні теж, напевно, ламали списи, коли надійшла пропозиція назвати головний стадіон країни ім’ям Хаппеля, пішов у інший світ, формально ще будучи тренером збірної Австрії. Все-таки, в Австрії він грав тільки за «Рапід», а тренував крім збірної лише «Сваровскі-Тіроль», у тому ж «Рапіді» був технічним директором. І ніякої тобі «Аустрії». Все ж здоровий глузд і міжнародні тренерські заслуги Хаппеля (будучи гравцем, він став бронзовим призером ЧС-1954, до речі, разом з Ханаппи) переважили. Саме його «Фейєнорд», а не «Аякс» Міхелса і Кройфа, першим привіз в Голландію Кубок чемпіонів. Потім Міхелс взяв Кубок чемпіонів і з «Гамбургом», пройшовши в чвертьфіналі київське «Динамо». З «Брюгге» виходив у фінал цього турніру.
ТУРЕЦЬКИЙ КОШМАР ДАРІО
В грудні 2002 року спільна заявка Австрії і Швейцарії перемогла в конкурсі на право проведення Euro-2008. Природно, стадіон чекала чергова реконструкція, в черговий раз перетворила арену в ультрасучасне мультифункціональне споруда. Не обійшлося, правда, без неприємностей. В цілях безпеки, устаткування паркінгу і ще дечого довелося вирубати в парку чимало дерев. А він уже і так немало постраждала при будівництві стадіону, шосе і іподрому ще до другої світової. У Відні пройшли мітинги протесту.
«Ернст Хаппель», природно, став головною ареною Євро-2008 (не в Швейцарії проводити фінал). На ньому були зіграні три матчі групового турніру, два чвертьфінали, півфінал і фінал. У перших трьох матчах взяла участь збірна Австрії, на жаль, не вийшла з групи. У трьох останніх – Іспанія, яка переграла у них Італії (0:0 та 4:2 по пенальті), Росії – 3:0, і у вирішальному матчі Німеччини – 1:0.
Ще один чвертьфінал – це лихий матч Хорватія – Туреччина. Гра котилася до серії пенальті, коли на 119-й хвилині Іван Класніч, скориставшись відходом Рюшту у «відрядження», з подачі Луки Модріча відкрив рахунок. Але рано раділи хорвати. На 2-й компенсованій хвилині італійський арбітр Роберто Розетті призначив вільний у бік воріт Хорватії з половини поля Туреччини. Рюшту, намагаючись спокутувати свою провину, що є сили запустив м’яч у скупчення гравців біля воріт Стіпе Плетиосы. Стрибок – і першим на підборі – Семіх Шентюрк. Як же кричав турецький коментатор! Перш ніж вимовити хоч щось розбірливе, він сім разів прокричав «Семіх!» з таким надривом, що там і сім знаків оклику не були б зайвими. А як красномовно він мовчав, коли забив Класніч.
У серії пенальті у хорватів забив тільки Срна…
Така вона магія «Пратера»!
