Чи зможуть допомогти збірній України бразильці?
Поміркувати на цю тему змусило недавнє телеінтерв’ю Папа Гуйє, який нагадав громадськості призабуту було історію про його не відбулася натуралізації. Сенегалець дохідливо роз’яснив, чому він відмовився: його тато – мер міста, і в країні цього б не зрозуміли. Захисник, зрештою, дочекався запрошення до збірної Сенегалу, але надовго там не затримався.
Зараз говорять про можливість натуралізації бразильців, котрі відіграли в Україні не менше п’яти років, що в принципі вже саме по собі означає відповідність їх рівню збірної. Інакше б їх не тримали на чималих зарплатах. Називають Тайсона, Данилу Сілву, Матеуса, Марлоса. Останньому, правда, ще чекати рік з невеликим, а дніпропетровцю всього три місяці залишилося.
ДАВАЙТЕ РОЗБЕРЕМОСЯ
По-перше, де тут віз, де – кінь. Кого (що) ставити попереду. Якщо це зірка, без питань потрібна збірної (а хто може бути в цьому впевнений, якщо ніхто не знає, хто буде керувати збірною в наступному році?), То цілком можна вести з нею переговори на цю тему. Якщо ні – то, якщо є таке бажання, отримуй громадянство, виконавши всі необхідні для цього вимоги, і прапор в руки. Яскравий приклад, хоча не зовсім в тему – Володимир Дишленкович. Він-то на нашу збірну не претендував (був заграний за збірну Сербії), але, судячи з усього, керівництво донецького «Металурга» попросило, щоб не мати проблем з лімітом на легіонерів. А адже вважався реальним претендентом на поїздку на ЧС-2010 в ПАР.
Другий приклад – Едмар, що одружився на українці аж ніяк не за розрахунком, як це часом робили російські легіонери в Західній Європі, яким фіктивний шлюб допомагав отримати громадянство ЄС, а по любові. Природно, розмови про можливе запрошення його в збірну ходили і до того, але після цього всі питання відпали.
Марко Девичу п’яти років для отримання громадянства не потурбувалися – вистачило і чотирьох (тоді можна було), і тут все було очевидно: і ліміт (він тоді грав за «Металіст»), і збірна. Чужорідним тілом він не виглядав. Чудово говорив російською, та й за характером був абсолютно своїм хлопцем.
УКРАЇНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА
По дорозі Едмара теоретично міг би піти Матеус, одружений на українці, але для збірної він вже, мабуть, застарий – 32 роки зараз. Залишаються Тайсон і Данилу Сілва. Обидва в неофіційних розмовах висловлювали готовність допомогти збірній України, але тут виникає маса питань.
Судячи з усього, гарячого бажання отримати український паспорт «просто так» немає ні в того, ні в іншого. Особливих преференцій громадянин України порівняно з бразильцем, скажімо, при проходженні паспортного контролю поки не має. Це перше. У «Динамо» жодних проблем з лімітом немає. Це друге. «Шахтар» навіть при існуючому в Україні вигляді ліміту (4 + 7) – теж, за великим рахунком. Залишається збірна, про що зможе говорити тільки майбутній її тренер, навіть якщо їм залишиться Михайло Фоменко. Але він консерватор.
Ось так виглядає наша найближча перспектива. Тепер, давайте подивимося, як з цим справа йде в інших країнах і наскільки це перетинається з нашими реаліями. Дві сторони питання – види натуралізації й історично сформовані відмінності по країнах.
На руїнах імперії
Футболісти СРСР при розпаді країни мали зовсім вільний вибір. Тобто, умовний Канчельскіс міг грати хоч за Україну, хоч за Росію, хоч за Литву, хоч за Киргизію. Згодом було багато рухів тіла, пов’язаних, в основному з Росією, здебільшого забирали чужих гравців, але часом і отдававшей від «вільних» Віктора Леоненка та Юрія Калитвинцева до умовно заграли Сергія Кормільцева і юного Олександра Алієва. Артем Мілевський з того ж набору зразка 2000 року, але він білорус і з іншої компанії. Він, між іншим, був заграний за юнацьку збірну Білорусії, і, як ви пам’ятаєте, Україна домоглася права на те, щоб він грав уже за наших юнаків, з неймовірним скрипом. Більш дорослому Олексію Бахареву не дозволили. Там навіть і пробувати не коштувало. До речі, я до сих пір не зрозумію, як вдалося домогтися дозволу Сергію Кандаурова, засвічених в російській молодіжці. Втім, він не дуже-то допоміг нам у протистоянні зі Словенією в 1999-му.
Те ж (вільний вибір) стосується і Югославії, причому не тільки людей, що народилися там, але і їх найближчих нащадків. Батько Златана Ібрагімовича, що з’явився на світ в Мальме, спочатку адже возив сина на Балкани – в Боснії та Хорватії і тільки, отримавши відмову, вони зробили вибір на користь Швеції. У Аднана Янузі, який народився в Брюсселі, був ще більший вибір, включаючи Туреччину і Англію, поки він не був ні за кого заграний. Зараз визначився.
Це ми натуралізацією не вважаємо, як не вважаємо натуралізованими гравців іноземного походження, які народилися на території країни. Наприклад, суринамці Руда Гулліта або турка Месута Озіла (це, мабуть, найяскравіші приклади). Кумедний варіант – Тьягу Алькантара – син чемпіона світу 1994 року бразильця Мазін, який вибрав Іспанію. Його молодший брат, теж барселонец, але не «екс», а чинний, Рафаель Алькантара ду Насименту, або просто Рафінья, починав в юнацькій збірній Іспанії, потім перебрався до бразильську молодіжку.
Вибув з неї за віком, але в ростері «Барси» числиться бразильцем. Хоча іспанське громадянство у нього все одно є.
Колоніальне минуле ЗАБЕЗПЕЧУЄ МАЙБУТНЄ
Далі, напевно, йдуть умовно натуралізовані. Наприклад, ті косовари, які, поки їх федерація не отримала справжнього міжнародного визнання (поки воно лише символічне), грають за збірну Албанії. До чого далеко ходити: Арменд Даллку, Ахмед Янузі.
Далі – переїхали в іншу країну в юному віці (Едгар Давідс з Сурінаму, Джердан Шачирі з Косово, що входив до складу Сербії). У Голландії та Швейцарії вони виявилися дітьми та паспорта отримували вже там (нехай Голландія має безпосереднє відношення до Сурінаму, а Швейцарія до Югославії (Сербії, Косово) ніяким боком. Це теж ніяка не натуралізація. До слова, збірна Швейцарії вже більш ніж наполовину укомплектована такими гравцями. Норвегія і Швеція на шляху до того. Схожий приклад з Голландією (у неї був не тільки Суринам, а й Індонезія, звідки вийшов Симон Тахамата), – Англія і Франція. Частково Бельгія з її двома Конго.
У Франції маса заморських колоній, і якийсь розумник під час тріумфального для Les Bleus ЧС-1998 придумав геніальну фразу: «Що ні француз, то чи не француз». Чи не натуралізовані і ті, «не зовсім французи», хто народився в метрополії, як марсельський алжирець Зінедін Зідан, або нащадок вихідців з Нової Каледонії Крістіан Карембе, чийого діда виставляли як живий експонат на паризькій виставці, або вивезені мдаденческом віці, як Марсель Десаї. Як не був натуралізований і Рамон Копа, уроджений поляк Копачевський.
ЯКЩО ВДОМА НЕ СВІТИТЬ
Далі переходимо до «справжніх» натуралізованим. Найбільше серед них югославів (без поділу на нації, бо доля ще до війни на Балканах прийнялася розкидати їх по всій Європі, а Друга світова декого (це більше хорватів стосується) занесла аж до Австралії, і, природно, бразильців (менше – аргентинців). «Чарівники м’яча» і в Італії задіяні (серед оріунді, що почали з’являтися ще в 1920-х, звичайно, більше аргентинців, але це окрема історія), і в Іспанії, і природно, в Португалії, і в масі інших країн (забавно, але Фабіу Ауреліу у Туреччині став Мехмет Ауреліо), включаючи нашого Едмара та білоруського Брессана.
Здебільшого, це маловідомі гравці, прижилися на новому місці, отримали громадянство та виявили готовність виступати за місцеву збірну (іноді у зворотному порядку). У «Шахтарі» грає такої хорват Едуарду … Найчастіше, вони не бачили шансів зіграти за збірну Бразилії, тому й брали пропозицію федерації тієї країни, в клубі якій грали. Список величезний. З останніх – Діегу Коста. Чому про нього згадав? Та на останньому чемпіонаті світу враження склалося, що Іспанії він не допоміг, а рідній Бразилії в тому її вигляді цілком міг би бути корисний.
А ще є самовисуванці. До речі, в СРСР таких в КДБ (їх в конторі називали ініціативники) не брали. Самі вибирали з перевірених комсомольців. Але тут інша справа. Аілтон (відмінно знайомий нам по «Вердеру» і донецькому «Металургу» телепень-бомбардир) хотів в Катар. Катар хотів його. Але цього не захотіла ФІФА, наклала вето і ввела нові правила натуралізації.
ШУКАЄМО СВОЇХ
Багато національні федерації активно шукають для своїх збірних футболістів з місцевими корінням за кордоном. Почалося все знову-таки з горезвісних оріунді, що піднімали італійський футбол, починаючи з кінця 20-х років минулого сторіччя, але, в основному, в 1930-х (процес, нехай і мляво йде, і зараз – можна згадати, наприклад, Тьяго Мотту , Дані Освальдо). Погодьтеся, італійська діаспора дуже велика, і навіть в ПАР в минулі часи можна було знайти Едді фірманів (він, щоправда, переїжджав до Італії вже з Англії), а в США вже практично в наші роки Джузеппе Россі.
Футболістів з італійськими коренями в Аргентині і Бразилії ніколи не поменшає (Мессі, наприклад), але на Апеннінах з кадрами особливих проблем немає. Беруть тільки кращих, причому лише тоді, коли вони заграють у серії А.
Чимало розкидано по світлу турків (ці, в основному, у Німеччині), хорватів (як ми вже говорили, навіть в Австралії є, звідки Йосип Шимунич), поляків, в основному, зосереджених в Німеччині (Беніш) і Франції (Обраньяк), вірмен . Останнім при їх бідності на кадри (одним Мхітаряном ситий не будеш) припадає просівати склади команд по всьому світу. І знаходять. Зрозуміло, що Джоркаєфф (хоча у нього вірменської крові менше, ніж калмицької) і Богоссян були не для них. Але ось Юру Мовсісян, вихованця американського футболу і Араза Озбіліса, народженого в Стамбулі і вирощеного в школі «Аякса» зуміли вицепіть.
Були й у нас такі претенденти. На початку століття піднімалася галас навколо аргентинців Климовича (хоча він, швидше, поляк), Кампс, Кметя і Чатрука, але швидко згасла. З народилися в Дніпропетровську німцем Романом Петровичем Нойштедтером возилися довше, але і тут закінчилося нічим. Хто, скажіть, стане міняти німецьке громадянство на українське.
МОРАЛЬНИЙ АСПЕКТ
Він міг би стати серйозною перешкодою на шляху до натуралізації бразильців, якби цим питанням зайнялися всерйоз. «Як же так, затискають українську молодь», «Що, у нас своїх немає?», «Тільки заради грошей надінуть синьо-жовту футболку» (цікаво, як вона грошей додає?), «Зрадники» (це про тих, хто займався б натуралізацією) і т.д. і т.п. Повна маячня. Приклади топ-країн це підтверджують. Не буду говорити про німців, які в переважній більшості своїй народилися в Німеччині, а там будь ти хоч турок, хоч тунісець, хоч ганець – ніякої різниці. Ми ж не стали б докоряти, скажімо, угорським походженням талановитого футболіста, з’явися у нас другий Йожеф Сабо. Зрештою, погляньте, скільки грузин відігравало і відіграє у молодіжній та юнацької збірних України. Темур Парцванія – чемпіон Європи серед юніорів. Достатньо аргументів?
Справа в іншому. Натуралізований футболіст не повинен бути в збірній чужорідним тілом. Не в футбольному плані, а ментально. Марко Девіч і Едмар цілком відповідали цій вимозі, як і росіяни Тяпушкін, Леоненко, Калитвинцев, Серебренников, Кормільцев, Яшкін, а також Скаченко з Казахстану і зіграв два матчі Гудименко з Киргизії. Чи зможуть відповідати цьому суворим критерієм згадані вище бразильці? Не впевнений. Так що, спочатку паспорт, а вже потім – бажання грати за збірну. Або просто швидше стати своїм. Данилу Сілві трохи легше, ніж Тайсону, але тільки трохи.
ХТО недбало ДІБАЛУ
В якості бонуса. Найбільш ласим шматочком для натуралізації зараз, безумовно, є нападник «Ювентуса» Пауло Бруно Диба. Він аргентинець, але з польським корінням (Dybala). І італійці в роду є. Свого часу його не взяли в юнацьку збірну Аргентини, від молодіжки він сам відмовився. Всі три країни відірвали б його з руками. Залишиться аргентинцем, зватимуть так, як звали. Вибере Польщу, що, на перший погляд, малоймовірно, але враховуючи жорстоку конкуренцію в «Скуадрі адзуррі», допустимо, стане Дибаль. Вибере Італію, буде не Пауло, а Паоло.
