Центральний захисник «Шахтаря» Олександр Кучер – про донецький максималізм, відносинах зі Львовом і прийомах Мірчі Луческу.
– Завжди дякую уболівальникам, які приходять і підтримують. Чому? Тому що це нам дуже потрібно – «Шахтар» майже два роки не виступає вдома.
Найважчим за цей час було те, що постійно потрібно кудись їхати, летіти. Домашні матчі проводили постійно в різних містах. Не можу сказати, що «Арена Львів» – це наш стадіон. Нас тут добре підтримують, це правда. Але ми ж не вдома. Постійно в дорозі, в літаку, в автобусі. З цим важко – немає своєї бази, як було в Донецьку, немає відчуття дому.
Якби не було перешкод з боку УЄФА, де б виступав «Шахтар»? Важко сказати. Спочатку, пам’ятаю, був варіант з Харковом, але там заборонили проводити міжнародні матчі. У Києві тоді вже виступали інші команди, у нас залишився єдиний варіант – Львів.
Мені важко сказати, чи змінилися відносини між ФК «Шахтар» і вболівальниками Львова. Зі свого боку ми намагалися залучити фанів своєю грою, яскравими матчами Ліги чемпіонів. Звичайно, приємно грати, коли заповнені трибуни, коли люди скандують назву твого клубу – так цікавіше і легше грати. Командам важко виступати при порожніх трибунах, складається враження, що граєш якийсь контрольний матч, дуже важко налаштуватися. І тренеру тоді також важко налаштувати команду.
Є фанати «Шахтаря», з якими я постійно спілкуюся, ще з часів «Донбас Арени». Не впевнений, що вони приїжджають на всі матчі на «Арені Львів», але контакт підтримуємо. Напевно, вони, як і ми, дуже чекають повернення в Донецьк.
Підтримую думку Сергія Палкіна, що «Шахтар» своїм переїздом до Львова об’єднав Україну. За цей час у нас з’явилося багато місцевих шанувальників, на вулицях Львова підходять і дякують за гру. Це великий плюс як для клубу, так і для ситуації в цілому.
У минулому році в матчі з «Динамо» вболівальники «Арени Львів» хворіли проти «Шахтаря». Сподіваюся, за цей рік ми щось змінили, і симпатії розділилися. Тим більше зараз у нас з’явилися навіть уболівальники з Польщі – на стадіоні завжди бачу польські прапори. А матчі з «Динамо» – принципові. Там не буває поблажок, навіть якщо та чи інша гра нічого не вирішує.
Дуже сумую за Донецьком. Все своє життя я провів у Донецьку, адже з Києва переїхав в 16 років. Я одружився там, мої діти народилися там. Тепер – це моє місто.
Коли прийшов у свою першу команду «Дружба», то не мав грошей навіть на кеди. Це правда. Я виріс в небагатій родині, як і більшість дітей в Україні. Зараз футбол розвивається, дітей всім забезпечують. З друзями дитинства спілкуюся. Що можу сказати про себе – гроші мене не змінили.
В межах розумного ми з дружиною даємо гроші на благодійність. До нас часто звертаються за допомогою, ми моніторимо ситуацію і вирішуємо, кому можемо допомогти, а кому, на жаль, немає. (У минулому році Олександр Кучер оплатив операцію 8-місячної сироти – ред).
Дружина в Донецьку мала власний магазин з одягом. З початком бойових дій перевезла бізнес в Запоріжжі. Вона дуже любить моду, намагається розвиватися в своїй справі, часто їздить на закупівлі в Мілан. Бути просто дружиною футболіста їй мало – хоче мати свою справу.
Виховуємо разом двох синів. Старший займається плаванням. Його тренує моя сестра, каже, що все у нього виходить. А з футболом поки не складається, все ж 5 років – це рано для розуміння футболу. Я не буду змушувати своїх синів вибирати футбольну кар’єру – виростуть і самі виберуть, ким хочуть стати в житті. Якщо це не футбол – трагедії не станеться. Це дуже складна професія. Змушувати когось бути футболістом – немає сенсу.
У дитинстві я постійно займався якимось спортом, хоча не просто було потрапити в хорошу команду. Батьки не відмовляли від футболу. Ніхто не мріяв виростити з мене лікаря або архітектора. Мама завжди чим могла, тим допомагала.
Дуже добре пам’ятаю свою першу зарплату – 500 грн. Півтора місяці мене протримали на базі на перегляді в Харкові, а перед Новим роком виплатили гроші і відпустили додому. 500 грн – це були великі гроші на ті часи.
Якби не займався футболом, то став би баскетболістом. Раніше постійно стежив за баскетбольними чемпіонатами, навіть за українським, а зараз якось не вистачає часу. Коли займався сам баскетболом, то був справжнім фаном NBA.
Зараз, коли дивлюся телевізор, завжди перемикаю на спортивні канали. Мені спорт цікавий весь. Люблю біатлон подивитися, періодично стежу за успіхами української збірної.
Якби не «Шахтар», я б був в «Металісті» Олександра Ярославського. Я провів у Харкові не один рік, люблю це місто, дуже переживаю за харківську команду. Зараз вже ніхто не знає – буде «Металіст» жити чи ні.
Важко сказати, в якому чемпіонаті хотів би себе спробувати. Я провів всю кар’єру в Україні, придумувати «а що б було, якби?» Не хочеться. Але якби трапилася така можливість, то напевно хотілося б пограти в Німеччині. Я ніколи нікуди не рвався, мене в «Шахтарі» все влаштувало. Я люблю цю команду, тому не шкодую, що всі ці роки віддав донецькому клубу.
Влітку цього року буде 10 років, як я виступаю за «Шахтар». Що було особливого? Для мене кожен матч на «Донбас Арені» був особливим. Коли тебе підтримує 50 тис. Уболівальників на рідній арені – таке запам’ятовуєш на все життя. Звичайно, фантастичний момент в моїй кар’єрі і в історії клубу – це Кубок УЄФА 2009 року.
Я не зациклююсь на помилках. Аналізую, беру від ситуації якісь хороші моменти і рухаюся далі, інакше – можна назавжди застрягти в своїй проблемі. Ось як в минулому році під час видалення в матчі з «Баварією» – так, це неприємно, непросто, але це треба забувати і рухатися далі. Якщо думати над цим все життя, то можна швидко зламатися.
Донецький «Шахтар» – це клуб номер один. Особисто для мене. Це клуб з агресивним, напористим характером. Це клуб, який досягає того, чого хоче. У нас все – максималісти. Нам не важливо, це товариські турніри, або матчі Ліги чемпіонів – ми завжди ставимо максимальні цілі, нам завжди хочеться перемагати. Для нас неприйнятно друге місце – тільки перше.
Головний мотиватор команди – це Мірча Луческу. Він завжди намагається нас тримати в тонусі, мотивувати, стежить, щоб ми не розслаблялися. За ці 10 років ніколи не сварився з тренером. Намагався весь час слухати його настанови. Адже за гру відповідають футболісти, а за результат – тренер. Ми робимо одну справу, нам конфліктувати не можна. Мірча Луческу – відмінний теоретик і дуже сильний тактик. Він знає, де можна, як то кажуть, і палицею вдарити, і по голові погладити. Він чудовий психолог: вміє заспокоїти команду, а вміє і розлютити, якщо треба.
Що буде після футболу? Я ще не вибрав. Зараз граю, поки мені важливо це. Чи я буду тренером? Не знаю. Поки хочу грати в футбол, а далі буде видно.
Перед виходом в 1/16 фіналу Ліги Європи ніхто з «Шахтаря» не ставив мети вийти в фінал. Однак у нас були максимальні завдання на кожен матч – перемогти і вийти далі. «Шахтар» дійшов до півфіналу. Що це означає? Це означає, що команда, незважаючи на численні переїзди, кадрові зміни і різні проблеми зуміла зібратися і вийти в півфінал престижного турніру. Це заслуговує на повагу.
Коли мене запитують, як утриматися на ногах після поразок і невдач, я раджу одне – завжди вірте в себе. Віра в себе плюс працьовитість – і у вас все вийде.
Україна, Польща і Північна Ірландія – команди одного рівня. Хто вийде у фінальний етап ЄВРО-2016 – важко сказати. З Польщею ми грали кілька років тому, але зараз це вже команда іншого рівня, більш сильного. Мені здається, наші суперники, як і ми, будуть битися до останнього.
Мені не вистачає стилю, в якому грає «Шахтар», в матчах збірної України. Хочеться більше атакувати, більше контролювати м’яч. В останній грі з Кіпром у нас цього не виходило, хоча результат був. Якщо на ЄВРО-2016 нам вдасться завершувати всі матчі з 1: 0, то я не проти такого стилю. Але це якщо вдасться.
На ЧС-2018 у Росії збірної України їхати варто. Футбол – це не політика. Немає сенсу порівнювати ці два поняття.
