Взагалі кажучи, будь-який чемпіонат світу чи Європи з футболу, та й будь-яке велике спортивне подія зсередини виглядає як карнавал. Місцями – загадковий венеціанський, але частіше – відірваний бразильський.
І нехай новини час від часу нагадують зведення бойових дій, хоча не для нас, звичайно, вже ми-то знаємо, що таке справжні бойові дії. Але в загальноєвропейському значенні все, що відбувається за межами поля, насправді є не менш важливим, ніж власне футбол-свято. З деякою національною специфікою, в черговий раз нагадує про неоднорідність Європи, про яку нижче.
ІЛЮЗІЯ ВІЙНИ
Карнавал – великий зрівнювач. Бізнесмен, ще вчора сидів на переговорах про придбання стартапа. Звичайний офісний клерк, до останнього ваявшій квартальний звіт. Робочий з автозаводу, відпахати зміну на конвеєрі. Безробітний, із задоволенням валяти дурня останні три місяці. Вчора вони не тільки не знали один одного, вони навіть не мали жодного шансу перетнутися, у кожного з них своє коло спілкування, вони ходять в різні магазини і сидять в різних ресторанах.
Сьогодні вони надягають однакові футболки, схожі капелюхи, пліч-о-пліч сидять в забігайлівках, із задоволенням поглинають хот-доги і багато пива. Для них це – коротка віддушина в щоденній рутині, коли зникають бар’єри, коли можна відчути себе не тільки членом сім’ї (що залишилася десь на батьківщині), що дає можливість швидко фліртануть – карнавал ж …
Це шанс плюнути на правила й умовності, на дрес-код, мати його, повернутися в щасливе юність, виконати на центральній площі гімн і народні пісні своєї країни, обійняти незнайомого і тут же забути його. Відчути себе громадянином своєї країни. З маленької літери громадянином, без пафосу, без зобов’язань, без відповідальності.
Зіграти роль міністра закордонних справ. Придивитися до аналогічного суб’єкту, вбрані в футболку іншого кольору. Увійти в контакт. У барі за пивом перейти до переговорів. Підписати договір про дружбу і співробітництво і обмити його негайно.
Особливо агресивному – зіграти роль міністра оборони, оголосити війну і облити ворога пивом, в крайньому випадку – використовувати як аргумент пластмасовий стілець. Закінчити війну і піти пояснювати поліції, що саме характеризує противника як закінченого дебіла.
Це повторюється кожні чотири роки. До речі, цього разу – останній: наступний Євро пройде по всьому континенту, що дух фестивалю, що проходить одноразово в одній країні, безумовно, вб’є.
Адже кожен такий турнір – можливість для організатора пред’явити Європі себе, а для багатьох – привід вибратися за межі країни. Привід унікальний – немає і не може бути ніякого іншого обгрунтування того, що 20 тисяч громадян Ісландії одночасно зібралися і вирушили в один французький місто.
Були випадки в історії, коли великі футбольні турніри, вирішували набагато серйозніші завдання. Доводилося чути думку, що чемпіонат світу 2006 року в Німеччині став для німців можливістю остаточно поховати міф про їх агресивності до всього чужого. І позамежна гостинність не тільки держструктур, але і всіх, кого доводилося там зустрічати, переконала в цьому всіх його гостей. До міграційного кризи залишалося ще 10 років.
Кожна країна обирає своє ставлення до подій. Україна і Польща якраз вибрали шлях презентації, що, загалом, було реалізовано. До війни в Україні залишалося менше двох років.
Здається, у Франції впевнені, що Євро приходять і йдуть, а країна залишається. Тому важливо провести цей час з максимальним задоволенням і мінімізувати збиток. Власне, і те, і інше, повністю відповідає національному характеру.
Гості рано чи пізно виїдуть – а ми за час їх перебування не повинні дозволити їм побити посуд, а вже потім – згадаємо пару приємних моментів.
Так ось, про посуд. Всі вищеописані норми проведення карнавалів є середньоєвропейськими. Свої уявлення про свято історично мають балканські товариші, що продемонстрували хорватські фани, закидавши поле фаєрами і звільнивши місцеву федерацію від «зайвих» 100 тисяч євро. Ні, звичайно, майже в кожній країні є особистості, які думають (по Бабелю) тільки «про випити чарку горілки і про дати комусь по морді». Просто історично так склалося, що саме на Балканах таких людей більше інших, що виливається в періодичні санкції УЄФА проти країн цього регіону.
Польські фани, за винятком відомих на всю Європу уболівальників «Легії», поводяться звично, і від наших відрізняються лише чисельністю (у Франції вони надають величезний обсяг послуг), гучністю, кольором одягу і слоганом, використовуваним в процесі стрибання: «Хто не скаче – той з поліції ». Мабуть, реформа органів внутрішніх справ в Польщі ще не почалася.
Так що, світ не змінюється? Ні, світ змінюється. Не забудемо, що нинішній Євро проходить під постійною загрозою терактів, і хоча ніяких особливих заходів безпеки на стадіонах не помітно, будемо вірити в те, що спецслужби роблять свою справу тихо і таємно.
А розстріл забутого в прес-центрі стадіону в Ліллі штатива був виконаний, кажуть, професійно. Але не варто вірити, що «Ісламська держава» задивилося на матчі і грає на тоталізаторі.
Українських уболівальників в Ліллі побили фани дрезденського «Динамо», відомі на всю Німеччину як крайні праві, що не переносять на дух мігрантів і все як один є шанувальниками партії «Альтернатива для Німеччини». Ця партія, як відомо, користується духовною підтримкою Москви. Відлуння війни?
Те, що світ став іншим, доводять і вболівальники з Росії. Звичайно, вони і раніше, підтримувані державою і Божою поміччю, використовували масові заходи для демонстрації сили російського духу: згадаймо хоча б «російський марш» на Євро в Польщі та 150 заарештованих.
Але вперше для такої демонстрації була спрямована пара сотень бійців на державні кошти – для цілеспрямованого побиття англійців, хуліганський дух яких помер ще в 1990-ті. І які (часто ігноруючи думку про неї оточуючих і справляючи малу нужду там, де знаходяться), все ж таки не були готові зустрітися з вихованцями бійцівських клубів, озброєних залізними прутами і готових вбивати.
І це логічно. Російська пропаганда, як відомо, наполегливо впроваджує історичні міфи і символи в реальність, в результаті чого країна продовжує воювати у Великій Вітчизняній війні, бореться з інакомисленням, нацпредателямі і іншою нечистю.
Для всього світу спорт є мирним замінником битв. Ілюзією війни. Росія, яка бореться в реальності, не потребує мирному заміщення священного вставання з колін. Вона це робить серйозно, а якщо так – ніякої пластиковий стілець не може бути ефективний. Тільки кастет.
І немає ніяких сумнівів: засуджені французьким судом росіяни будуть зустрінуті після звільнення в Москві сотнями захоплених однодумців. Саме вони стануть для багатьох росіян своїми Афанасьєва. Вони, бійці, які відповіли справою на розтоптаний державний прапор. Вони, удостоєні задоволеного висловлювання російського президента: мовляв, як же двісті чоловік відметелили кілька тисяч? Так знає він – як …
Точно так же ніхто, думаю, не сумнівається, що в 2018-му, якщо чемпіонат світу з футболу пройде-таки в Росії, англійські вболівальники опиняться в російській в’язниці, незалежно від того, що вони нароблять насправді. Відповідні санкції, нічого особистого. А оскільки відповідь повинна бути асиметричною – за трьох росіян сядуть п’ятеро англійців. Або 15. І десяток французів, щоб їх поліція надалі знала, як поводитися зі спадкоємцями перемог.
Але що б не сталося в майбутньому, реакція всього світу, а не тільки правоохоронних органів, показала, що заразити вірусом війни карнавал не вдалося.
ІЛЮЗІЯ Миру
День безславного вильоту збірної Росії відтепер буде відзначатися у французькій поліції як професійне свято. Ця збірна, як і українська, зробила все, щоб уникнути найстрашнішого – зустрічі двох команд на стадії плей-офф. Цей благородний вчинок обом командам ще зарахується, оскільки уникнути людських жертв в разі зустрічі напевно б не вдалося.
Спорт – не тільки мирний замінник битв. Спорт – ще й відображення життя, національних характерів, досягнень і поразок. Україна в муках намагається сформувати себе, але минуле продовжує тримати її за ноги, і скинути його не вдається і не вийде.
У вильоти двох збірних є щось родинне. Футбол України і Росії продовжує жити в схожих умовах – ліміту на легіонерів, в результаті чого мало-мальськи здатний місцевий футболіст отримує райські умови контракту при відсутності необхідності напружуватися щотижня – «Шахтар» чи «Динамо» обіграють «Олександрію» в режимі неквапливої прогулянки. Упиратися коштує 8-10 разів в сезон – під час донецько-київського дербі та в єврокубках, а не два рази в тиждень.
Само собою, пропадає стимул їхати кудись в Європу, де необхідно працювати щодня за набагато менші гроші. Так само, само собою, немає бажання використовувати чемпіонат Європи як можливість проявити себе. Нас і тут непогано годували.
Але якщо Росія завдяки поки ще повним засіках продовжить найближчим часом йти по шляху вбухіванія національного багатства в «Зеніт» і «Терек», з закономірним фіаско вже на домашньому чемпіонаті світу (якщо він у них буде), то у нас повним ходом йдуть реформи .
Всихання олігархів вже призвело до зникнення одного клубу – «Металіста» де-юре, а «Дніпро» наближається до цього де-факто. «Шахтар» і «Динамо» скорочують бюджети, відмовляються від великих покупок, залишаючись, щоправда, навіть в такому стані недосяжними для решти клубів – де зарплати не бачать по півроку.
Звичайно, існування небідних, за німецькими мірками, клубів в бідній і нефутбольний країні різало око. Звичайно, в середньостатистичній східноєвропейській країні бюджет клубу визначається ринком і обсягом витрат великої компанії на рекламу і промо.
Але все ж для обмеженого числа людей в Україні футбол був і видовищем, і об’єднуючим фактором, і взагалі – атрибутом життя.
Ніщо не вічне, скажете ви, і вас зрозуміють фани «Металіста». Наші молоді хлопці повинні грати в Європі, вважаєте ви, і мають рацію в цьому на всі 100. Тільки для того, щоб вони взагалі з’явилися, повинні працювати кваліфіковані дитячі тренери на хороших полях. Тільки тоді в ряд експортних товарів України, поряд із зерном, металом і програмістами, встануть футболісти. Потенційно, як ми знаємо, товар високоліквідний.
Але поки їх просто на пальцях однієї руки порахувати. Та й то – за Олександра Зінченка, блиснула у Франції, дякувати треба не Михайла Фоменка, а Сашиного вітчима і особистого тренера, а також тренера російської «Уфи», де він і відбувся як футболіст. Тепер, йому, хлопцеві, судячи з інтерв’ю, не по-юнацькому зваженому і спокійного, треба їхати в цивілізований світ, рости і не псуватися.
Але все, що сталося у Франції, – не тільки наслідок явища «знахабнілі мільйонери не хочуть і не можуть працювати». Хоча, за великим рахунком, не сталося нічого, і це, мабуть, була проблема наших очікувань. Адже сказав же Коноплянка щось в сенсі: «Чого причепилися? Ми там були. Чого вам ще треба? »Хтось створив собі з нього кумира і зірку, а він ясно пояснив: так не такий я, не Бейл, що не Гетце і навіть не Крихковяк, звичайний я хлопець, просто багатий дуже …
«Збірна є відображенням нашого життя», – сказав Фоменко, і це буде останній раз, коли про нього можна буде згадати. Михайло Іванович – тренер не великий і не поганий. Він такий, який є, і не він є причиною того, що сталося.
Ми якось звикли, що гравці Шахтаря »,« Дніпра »і« Динамо », приходячи в збірну раптом стають командою, забуваючи все Межклубную проблеми. Але раніше це були не проблеми – так, тертя. Проблеми почалися зараз.
Ми можемо скільки завгодно закривати на це очі, але фактом залишається те, що одні гравці збірної скидаються на тепловізори для армії і дружать з бійцями «Азова», а інші періодично їздять додому в Донецьк, до батьків і знайомим, відпочивають в Криму.
Коли такий виклик приходить в сім’ю, як відомо, багато перестають говорити про політику, замикаються в особистому, побутовому і поточному. Досвід підказує – гарантії того, що в один нехороший день хтось не зірветься, чи не наговорить грубощів і грюкне дверима, немає.
Так то в родині. А тут маємо 20 молодих спортсменів, повних тестостерону, як правило, не схильних до аналітики і політичного моделювання.
Ще три роки тому безневинна, в загальному, провокація Степаненко, ткнувшісь клубну емблему динамівському сектору в нічого не значущому матчі, закінчилася б млявим сварку і забулася на третій день. Даріо Срна і не таке творив.
Але сьогодні це був як вибух. Потім можна було тиснути руки під камерами, завіряти в єдності і взаємовиручку, але гра не обманює, і пас найближчого товариша кудись за поле супроводжується внутрішнім голосом: «Щоб ти подавився!» А потім вони всі разом тікають від журналістів з швидкістю контратаки.
Ні, звичайно, не будь-яке ігрове рух є наслідком що відбуваються в країні. Коли Коноплянка не забиває з трьох метрів Німеччини, це не означає, що причиною тому – конфлікт в Донбасі, а означає лише те, що його ліва нога, за великим рахунком, – для ходьби. А Хачеріді, коли пропускає за спину великого північного ірландця, думає в цей час, звичайно, не про Авдіївці.
Більше того, кожен окремо гравець може і викладатися з усіх решти сил, адже, по суті, крім Коноплянки і Ярмоленко ніхто чемпіонат не провалив (ах да, Коноплянка теж не провалив) – всі працювали, як могли, і помилялися, як завжди. Ну, хіба що з Північною Ірландією настав ступор, але, як правильно зазначив Тарас Степаненко, рівень англійської Чемпіоншипа (першої, по-нашому, ліги) вища за нашу Прем’єр-ліги.
Але команда перестала бути сумою індивідуальностей.
І немає ніякої впевненості, що це справа тимчасова, зітреться і забудеться. Хоча, поклавши руку на серце, невже ми вважаємо такою вже страшною проблему одного спортивного колективу – на тлі тисяч загиблих і щоденних смертей? Та не проблема це. Проблема – коли в будинок прилітає снаряд або коли протипіхотній міною відриває обидві ноги. А тут – тільки гра.
Ми дивимося її, тому що вона повертає нас у мирний минуле, коли боротьба йшла тільки в штрафному майданчику, а не до Авдіївського промзоні, отримуючи за півтори години свою частку ілюзії світу.
Але все ж вона трохи більше, ніж просто гра, бо нагадує нам, що світ – не чорно-білий, що для досягнення результату колективу (а країна – теж свого роду колектив) потрібні синхронність дій і довіру.
А завдання тренера – цього домогтися, для чого потрібні мудрість і розум.
Розум повинен повторювати: нас об’єднує набагато більше, ніж роз’єднує. Що ми – взагалі одні і ті ж люди – в Києві, Донецьку та Львові. Розум повинен переконувати: ми всі не повинні бути пішаками в грі того, хто приніс війну на українську землю і підтримує її заради якоїсь геополітичної перемоги, а тепер заради тієї ж вигаданої ним же перемоги калічить простих англійських мужиків і завтра може покалічити німецьких домогосподарок. Що озвіріння з нашого боку – теж його перемога і наша поразка.
Розум і авторитет потрібен нашій збірній.
Так що там збірної … Він країні потрібен.
