Український півзахисник московського «Локомотива» Тарас Михалик, який виступав довгий час за київське «Динамо», розповів про своє життя в столиці Росії.
– Тарасе, ти вже рік живеш в Москві. Звик за цей час до московської суєти і пробок?
– Ну як, звик… Звикаєш, звичайно, до всього. Хоча, і не скажу, що це моє і що Москва – моє місто. Я все-таки більше люблю жити в невеликому місті. Я і до Києва дуже довго звикала, а до Москви – тим більше. Метушня, шум, купа машин – це не для мене. Добре ще, що живемо ми на Південно-Заході, у відносно тихому місці. Як каже моя дружина, ніби і не в Москві зовсім. Тут у нас прямо на території житлового комплексу є затишний парк з водоймою і навіть невеликий зоопарк. Є, де з дитиною погуляти. А прямо через дорогу починається великий Тропаревский парк. Вид з балкона відкривається дуже гарний.
– На якому поверсі живете?
– На 14-м.
– Зависоко забралися.
– Це ще вважається низько. Клуб пропонував на вибір кілька квартир, в тому числі – на 32 поверсі, приміром. Але дружина просила як можна нижче, ось і зупинилися на цьому варіанті.
– Сусіди по будинку тебе вже впізнають? Може, просять автографи або футболку на пам’ять?
– Ні, тут до цього ставляться набагато простіше. Це в Києві бувало проходу не давали, а тут все зовсім по-іншому, може бути з-за того, що в Москві і відомих футболістів побільше, і люди вболівають за різні клуби. Ні, є, звичайно, ті, які дізнаються, цікавляться футбольними новинами. Але в цілому ажіотажу навколо мене немає, живу звичайним життям. Нічого не відволікає, нічого не напружує, крім ситуації в Україні. Хоча й кажуть, що спорт – поза політикою, але спортсмени – теж люди, і душа за країну, природно, болить.
– Ставлення до тебе в зв’язку з останніми подіями якось змінилося?
– Та ні, нічого такого я не помітив. Просто люди цікавляться, запитують: «Що там, як там у вас?». Більшість розуміє, як мені зараз в цій ситуації. І в цілому відношення залишилося таке ж.
– Але відпустка ти, як зазвичай проводив вдома, на Волині?
– Так, з дружиною і сином гостювали спочатку у тещі, потім у моїх батьків. У загальній складності майже місяць пробули в Україні.
– З ким із хлопців в «Локомотиві» найбільше подружився?
– Ну, перш за все з Сергієм Ткачовим (екс-хавбек «Севастополя». – прим. ред.), з яким разом прийшли в «Локомотив». Ми живемо в сусідніх будинках, разом їздимо на тренування, разом проводимо вільний час, дружимо сім’ями.
– А як складаються стосунки з головним тренером «Локомотива» Леонідом Кучуком?
– Нормальні робочі відносини. Я поважаю Кучука як тренера, він теж до мене добре ставиться. Адже ми в якійсь мірі колишні земляки (Кучук – екс-наставник київського «Арсеналу». – прим. ред.), тому повинні підтримувати один одного.
– Ви з ним в Україні перетиналися?
– Бувало, але все більше – на бігу: на стадіоні, то десь в аеропорту. Хоча, в принципі, звичайно, один одного знали ще до «Локомотива».
– Усім відомо, що ти – затятий мисливець. У Підмосков’ї вистачає місць, де водиться всяка живність. Не випробував ще на собі особливості російської полювання?
– Поки зумів вибратися тільки один раз. У нас в «Локомотиві» один з масажистів теж виявився мисливцем, пообіцяв показати місця. Я підключив до цієї справи Серьогу Ткачова – він хоч ніколи на полювання і не ходив, але я його захопив цією справою. Загалом, виїхали втрьох в ліси кілометрів за 130-150 від Москви.
– На кого полювали?
– На лося. У нас в Україні на нього заборонено полювати, а тут – можна, причому все офіційно. Ну і фортуна нам посміхнулася – повернулися додому з трофеєм. Причому лось вийшов саме на Серьогу, і перший постріл був його – не схибив, молодець. Не наповал, звичайно, але поранив. І потім ми вже цього лося загнали. Роги, правда, виявилися не зовсім трофейні, зате м’яса додому привезли чимало. Дружина з тещею потім довго робили котлетки з лосятини.
– Теща живе з вами?
– Так, допомагає дружині по господарству. Дружині однієї було б важко: дитина ще маленький (синові Артему – рік), а я в постійних роз’їздах.
– Ти зустрів у Москві своє 30-річчя. Якось по-особливому відзначив?
– Чесно скажу, ніяк особливо не відзначав. Чомусь не було великого бажання щось святкувати. Так, посиділи ввечері вдвох з дружиною в ресторанчику, і все. Ну а команда привітала як звичайно в таких випадках – конверт, оплески. Ніяких нововведень або чогось вартого уваги не було.
– Які завдання озвучені перед командою на новий сезон?
– Конкретних завдань поки не ставили. Але, якщо пам’ятаєте, в минулому чемпіонаті ми серйозно боролися за «золото», але трохи «підсіли» в кінцівці. І начебто все було в наших руках, але чогось не вистачило. Дуже прикро було. Так що, якщо ми самі так високо підняли планку, то опускатися нижче тепер ніби як і не можна. Не знаю, чи зможемо знову боротися за чемпіонство, але завдання треба ставити перед собою максимальні, а там – як вийде. Команда непогано укомплектована, головне – щоб не було такої епідемії травм, як наприкінці минулого сезону.
– Ну а ти сам, всі свої старі болячки залікував?
– Зараз відчуваю себе добре, збори пройшов нормально, ніби нічого не турбує. Дай бог, як кажуть.
