Після повернення Фернандо Торреса в мадридський «Атлетіко» згадуємо ще 11 відомих гравців, які не побоялися двічі увійти в одну річку.
Андрій Шевченко – «Динамо» Київ (1993-1999, 2009-2012)
Дебютувавши в «основі» київського «Динамо» 18-річним в листопаді 1994 року, Андрій Шевченко у травні 1999-го поїхав в «Мілан», встигнувши завоювати п’ять чемпіонських титулів і три Кубка України. У складі «россонері» він добув всі італійські трофеї, включаючи скудетто, а також виграв Лігу чемпіонів УЄФА, за підсумками 2004 року ставши також володарем «Золотого м’яча». Після ЧС-2006, де кращий бомбардир в історії збірної України дійшов до чвертьфіналу, Шева перебрався в «Челсі», з яким виграв Кубок Англії і Кубок ліги, а в серпні 2009-го у 33-річному віці повернувся в «Динамо». У рідному клубі Шевченко провів ще три сезони, повісивши бутси на цвях після виступу на ЄВРО-2012. Подальші його плани пов’язані з тренерським ремеслом – Шевченко завершує навчання в Києві для отримання ліцензії PRO.
Володимир Шміцер – «Славія» Прага (1992-1996, 2007-2009)
Шмицера не дарма прозвали Щасливчиком. Він покинув команду незадовго до ЄВРО-96, встигнувши перед цим привести «Славію» до першого за 49 років чемпіонського титулу, хоча команді доводилося розриватися на два фронти, адже в тому сезоні вона дійшла до півфіналу Кубка УЄФА. Наступні 11 років Шміцер кував перемоги «Ланса», «Ліверпуля» і «Бордо», перш ніж у віці 34 років повернутися до Праги. Він швидко вивів клуб у груповий етап Ліги чемпіонів УЄФА і допоміг двічі поспіль виграти першість країни. У 2009 році Шміцер завершив кар’єру, а «Славія» з тих пір не завоювала жодного трофея.
Роберт Просінечкі – «Динамо» Загреб (1986-1987, 1997-2000)
Тренер «Динамо» Мирослав Блажевич анітрохи не шкодував про відхід Просінечкі в 1987 році. Більше того – сказав, що з’їсть свій тренерський диплом, якщо цей 18-річний хлопець чогось доб’ється у житті. У Блажевича був не один рік на те, щоб виконати обіцянку. Через десять років технар повернувся в Загреб вже в статусі екс-гравця «Реала» і «Барселони», не рахуючи інших клубів. Просінечкі сказав, що у нього залишився борг перед динамівськими уболівальниками. Що ж, він повернув його сторицею, за три сезони привівши команду до трьох чемпіонських титулів і двом Кубка Хорватії. Всього в 50 матчах на його рахунку виявилося 14 голів.
Хенрік Ларссон – «Хельсінборг» (1992-1993, 2006-2009)
Ларссон зібрав значну колекцію трофеїв в період між виступами за «Хельсінборг», погравши у «Фейєноорді», «Селтіку» і «Барселоні». У 2006 році нападник повернувся в клуб з рідного міста, де на початку 90-х він забив 50 м’ячів у 56 поєдинках чемпіонату Швеції. Вдруге він був далекий від такої блискучої форми, проте все одно досяг успіху, вигравши національний кубок-2006. У сезоні 2007/08 Ларссон допоміг «Хельсинборгу» вийти в 1/16 фіналу Кубка УЄФА. У 2009-му він завершив кар’єру гравця, а в листопаді того ж року оголосив, що знову повертається в клуб – вже в якості тренера.
Раймон Копа – «Реймс» (1951-1956, 1959-1967)
В ході першого періоду виступів в «Реймсі» Копа двічі виграв чемпіонат Франції і взяв участь у фіналі Кубка чемпіонів, програному «Реалу» (3:4), куди він невдовзі переїхав. У складі мадридського клубу Копа завоював два іспанських золота та три головних єврокубка, причому останній з них – у фіналі проти «Реймса», куди він згодом повернувся. Видатний гравець допоміг клубу ще двічі перемогти у французькому першості, однак потім не врятував команду від вильоту в другий дивізіон за підсумками сезону 1963/64. Копа пообіцяв повернути «Реймс» в еліту і, зробивши це, в 1967 році завершив кар’єру.
Ернан Креспо – «Інтернаціонале» (2002/03, 2006-2009)
Колись найдорожчий гравець світу в першому сезоні в складі «Інтера» допоміг міланському клубу пробитися в півфінал Ліги чемпіонів УЄФА, але потім пішов у «Челсі», де особливої слави не здобув, хоча і виграв золото англійської першості. Потім був «Мілан» і програли «Ліверпулю» фінал Ліги чемпіонів, в якому аргентинець забив два м’ячі. Зате повернувшись в «Інтер», Креспо за три сезони виграв три чемпіонати Італії.
Рікардо Самора – «Еспаньол» (1916-1919, 1922-1930)
«Еспаньол» прийняв легендарного воротаря з розпростертими обіймами в 1922 році, через три роки після його від’їзду в «Барселону», будучи гравцем якої він став володарем срібла Олімпіади-1920. Після повернення Самора відіграв за «Еспаньол» ще вісім сезонів, ставши в передостанньому з них володарем Кубка Іспанії. Самора більшу частину трофеїв завоював у складі «Барси» і «Реала», але клубом його серця завжди залишався «Еспаньйол», який він потім двічі очолював в якості тренера. Після смерті Самори 1978 року труну з його тілом для публічного прощання був виставлений на арені «Еспаньола» «Саррии». Після переїзду клубу на «Олімпіко де Монжуїк» іменем Самори був названа ложа корпоративного прийому.
Лотар Маттеус – «Баварія» (1984-1988, 1992-2000)
Вперше Лотар Матеус покинув «Баварію» у 1988-му, коли після декількох яскравих сезонів в баварському клубі перебрався в «Інтернаціоналі». І саме в якості футболіста «Інтера» Маттеус доклав руку до тріумфу збірної Німеччини на італійському ЧС-1990. У наступному сезоні футболіст повернувся в «Баварію», хоча і відновлювався в той час після важкої травми коліна. Пізніше був переведений з півзахисту на позицію ліберо, і в новій ролі зробив чимало для чотирьох перемог «Баварії» в чемпіонаті Німеччини. В цілому Маттеус виграв бундеслігу з мюнхенцями сім разів, а в 1996 році став ще і тріумфатором Кубка УЄФА. Останній матч за «Баварію» провів у березні 2000 року, незадовго до свого 39-річчя. Завершив кар’єру в США в клубі «Метростарз».
Маріус Лекетуш – «Стяуа» (1983-1990, 1993-2000)
У скарбничці Маріуса Лэкэтуша десяток медалей чемпіона країни, сім Кубків Румунії і перемога в Кубку чемпіонів-1986, що робить його найтитулованішим гравцем в історії «Стяуа». Нападник завоював визнання вболівальників завдяки спортивної злості, самовіддачі і рішучості, і від його переходу в «Фіорентину» в 1990 році шанувальники бухарестського клубу, ясна річ, в захваті не були. З Флоренції Лекетуш вирушив у Ов’єдо, де він зараз проживає з сім’єю, але в футбольному плані куди більше запам’яталося його повернення в «Стяуа». Завоювавши ще безліч трофеїв, він згодом тричі працював з бухарестської командою в якості тренера. У новій ролі Лекетуш був не надто успішним, проте це ніяк не відбилося на його легендарному статус.
Хакан Шюкюр – «Галатасарай» (1992-95, 1995-2000, 2003-08)
Хакан Шюкюр, справжня легенда «Галатасарая», двічі повертався в клуб зі Стамбула. Вперше це сталося після самої нетривалої його висадки за кордоном у сезоні 1995/96, коли він захищав кольори «Торіно». Друге пришестя турецького нападника сталося після його виступів за «Інтернаціонале», «Парму» і «Блекберн» у період з 2000 по 2003 рік. У загальній складності Хакан Шюкюр забив 217 голів за «Галатасарай» в 392 матчах національної першості. У складі цього клубу він став семиразовим чемпіоном Туреччини та п’ятиразовим володарем кубка країни. У 2000 році його точний удар у серії пенальті допоміг стамбульської команді здолати «Арсенал» у фіналі Кубка УЄФА.
Олександр Гліб – БАТЕ (1999/2000, 2012/13)
Олександр Гліб покинув БАТЕ в 19 років, уклавши контракт зі «Штутгартом». До того часу він встиг виграти чемпіонат Білорусі – то було перше золото в історії жовто-синіх, завойоване в 1999 році. Згодом гравець також захищав кольори «Арсеналу», «Барселони», «Бірмінгема», «Вольфсбурга», «Крил Рад». Найбільшого визнання півзахисник домігся в лондонській команді, де в середині «нульових» був одним з її лідерів. Врешті-решт влітку 2012-го Гліб повернувся в БАТЕ, де провів півтора сезони і виграв ще два титули чемпіона Білорусі. Рік тому перебрався в «Коньяспор».
Вы хотите ощутить настоящий драйв? Тогда покатайтесь на лыжах на супер-курортах. Италия – прекрасное место для этого.
