Що сталося, коли Карло Анчелотті дав гравцям «Реала» тренування, котре підгледів у Валерія Лобановського?
В останні дні ми багато згадуємо про Валерія Лобановського і його внесок у створення філософії українського футболу. В тому числі і на «Футбольному клубі» вийшло кілька прелюбопытных нотаток.
Вставлю і свої п’ять копійок, тим більше що різдвяна пауза як раз дозволила повернутися до вийшла в минулому році чудовій книзі Карло Анчелотті Quiet Leadership, яку приємно почитати не тільки шанувальникам цього прекрасного тренера, але й українським любителям футболу – то там, то тут не настільки вже щедрий на компліменти спеціаліст схвально відгукується і про наших з вами героїв. Зокрема, про Андрія Шевченка.
Є в книзі Анчелотті і досить цікавий пасаж про Валерія Васильовича. Причому, треба сказати, у невеликому розділі про тренерів, яких сам італієць відносить до категорії «топ», Лобановському відведено більше місця, ніж будь-якому іншому – Арсену Венгеру, Хосепу Гвардіолі, Жозе Моурінью, Дієго Сімеоне і Алексу Фергюсону. Далі – слово самому дону Карло.
«У всіх тренерів – свій шлях, свій стиль, але я вважаю, що потрібно бути гнучким. Мені потрібно якийсь простір для адаптації – своєрідна еластичність. Але іншим це не підходить, – пише Анчелотті. – Одним із тренерів, якими я захоплювався більше всього, був українець Валерій Лобановський. Для нього взагалі не існувало гнучкості поза рамками його системи. В рамках системи, говорив він, дозволено все; поза рамками системи – нічого.
Його влаштовувала гнучкість при обговоренні системи і того, як команда буде грати – але як тільки рішення прийнято, воно було остаточним. Якщо план полягав у тому, що п’ять півзахисників повинні висуватися вперед, розуміючи, що м’яч буде направлений в певне місце, то для нього було неприйнятним, якщо м’яч прямував не туди.
Одного разу в бутність гравцем «Роми» я спостерігав за тренуванням Лобановського, і її загальна інтенсивність була просто неймовірною. Він використав всю довжину поля, працюючи з трьома групами по сім гравців. Перші дві групи грали один з одним – напад проти захисту, і коли обороняється команда відбирала м’яч, вона повинна була пройти через пас середину поля і почати грати проти третьої групи.
Лобановський продовжував це вправа 45 хвилин, повторюючи знову й знову. Я спробував це в «Реалі», і гравці змогли витримати лише 15 хвилин. З розуму зійти!
У командах Лобановського в київському «Динамо» не було багато чудових індивідуальностей – в різний час там виступали Олег Блохін, Ігор Бєланов, Андрій Шевченко та Сергій Ребров – але на чолі кута була команда. Саме команда завжди була важливіше всього. Правило Лобановського було залізним: у рамках системи – все що завгодно, поза рамками системи – нічого».
