Сергій Кузнецов, на відміну від багатьох наших футболістів, посвідчення водія отримав в Угорщині. А там для цього довелось справді навчатися. Купити “папірець”, як у нас, в угорців не вдасться.
Сергій вважає себе вправним водієм. Подолав уже сотні тисяч кілометрів. Хоча і без прикростей на дорозі не обійшлося.
— В Угорщині хабар не пройде, — почав розмову футболіст. — Я і теорію здавав, і практичні заняття разом з автоінспектором проходив. Та я б не був українцем, якби щось не вигадав! (Усміхається).
Коли мав 15 — 16 років, у мого батька була 156-та “Альфа-Ромео”. Тоді водійських прав я ще не мав. А в Угорщині, щоб керувати автомобілем, не треба довіреності. Достатньо лише техпаспорта і посвідчення водія. Я брав батькове посвідчення: по-перше, ми з ним схожі, по-друге, він теж — Сергій Кузнецов. (Усміхається). Тож проблем не виникало.
Однак довго так тривати не могло, і я пішов на курси водіїв. Відвідував їх після кожного тренування. Коли складав практичне водіння, з нами в автівці був полісмен. Він упізнав у мені гравця “Ференцвароша”. Там майже всі вболівають за цю команду. Тож він мене довго не мучив і швидко все підписав.
— Яка була твоя перша власна машина?
— Я купив собі “Сеат-Леон”. Спочатку дуже багато їздив. В Угорщині найдальші переїзди робив на 200 кілометрів, а коли повернувся в Україну, то тут довелось долати значно більші відстані. Майже кожного тижня їздив маршрутами Одеса — Полтава, Одеса — Маріуполь.
Так я навідувався до своєї дівчини, яка згодом стала моєю дружиною. За рік намотував 70 тисяч кілометрів. Нині теж багато їжджу автотрасою Львів — Одеса. А це 850 кілометрів в один бік.
— Чи були проблеми з авто на таких довгих дистанціях?
— Траплялося. Я тоді мав БМВ-“сімку”, як у фільмі “Бумер”. Їхав із Вінниці, і на київській трасі щось із нею сталося: я пішов на обгін, і мій БМВ заглух. Одразу заблокувалося кермо, гальма… Я почав скидати швидкість ручним гальмом, та все одно потрапив у ДТП. Поволі дістався Києва, там машину полагодили, і я доїхав до Вінниці, де одразу ж вирішив продати цей автомобіль.
— Скільки загалом автівок було у твоєму автопарку?
— Зараз пригадаю: “Сеат”, БМВ-“трійка”, БМВ-“сімка”, “Тойота-Рав-4” і ось тепер їжджу на “Ніссані-Мурано”.
— Ти грав у багатьох командах і країнах. Чи завжди мав власне авто?
— Ні. Приміром, коли виступав у Росії, жив у маленькому містечку, тому автомобіль не був потрібен — на таксі за два долари можна було доїхати куди завгодно. В Білорусі також не мав автівки. Я там був усього три місяці і весь той час жив на базі. А в усіх інших країнах мав власний автомобіль.
— З даішниками часто спілкуєшся?
— Я вже три роки живу у Львові, і за цей час мене лише раз зупинили. Тож із місцевими автоінспекторами у мене все гаразд. Щоправда, мар проблеми, коли переганяв автівку до Одеси. Після цього мені надсилали “листи щастя”. Перевищу швидкість на два-три кілометри — і є протокол.
— Про яке авто мрієш?
— Чесно кажучи, мене повністю влаштовує мій “Ніссан . Краще витрачати зароблені гроші на сім’ю і життя, аніж на круті тачки. А якби у мене з’явилися “зайві” гроші, то придбав би собі новий “Порш-Каєн”. Але це не є моєю метою.
— Чи існує в команді традиція “обмивати” купівлю автомобіля?
— Та ні. Багато гравців “Карпат” купили собі автівки минулої осені, коли ми грали в Лізі Європи. Але тоді через надмірну зайнятість не було часу на “обмивання”. Навесні ж, здається, ніхто не оновлював свого автопарку. Зрештою, не вважаю, що купівля автомобіля є чимось надзвичайним.
— Перед грою з “Динамо” ти на своєму “Ніссані” долучився до традиційного “зелено-білого” автопробігу фанів. Які враження?
— О, було супер. Автофани вперше запросили мене до такої акції. Машин зібралося безліч, бо ж це — “Динамо”! Під час поїздки хлопці палили фаєри, для нашої колони перекрили рух… Виглядало все дуже гарно. І треба ж було такому статися, що то був якраз 79-й виїзд фанатівської колони. А це мій ігровий номер! З тої нагоди фани подарували мені іменну футболку. І це мене зворушило…
