– Учорашня атмосфера на стадіоні у Києві мене дуже вразила, – почав розмову Максим. – Те, що я почув після моєї заміни, просто неймовірно. Ради цього варто жити і грати в футбол. Заради таких уболівальників і потрібно працювати на полі та їх тішити своєю грою. Я є громадянином чужої країни, гравцем чужої збірної і, граючи на виїзді, почув такі овації та аплодисменти.
– Чому ви вирішили припинити виступи за збірну? 32 роки не критичний вік для футболіста?
– Справа не у віці. Я разом із дружиною прийняв таке рішення. Після азійських ігор ми вирішили, що буде краще зосередитися на виступах за свій клуб. Азія – не малий континент. Тому перельоти, ігри забирають дуже багато сил. Тому і вирішили перейти лише на виступ за клуб.
– Пригадую, колись ви казали, що якби не виступи за збірну Узбекистану, ви б прийняли українське громадянство. Зараз це збираєтеся зробити?
– Це не питання, українське громадянство прийму рано чи пізно. Мі із сім’єю збираємося тут жити, а тому питання із громадянством рано чи пізно вирішиться.
– Учорашня гра зі збірною України була для Максима Шацьких прощальною за збірну Узбекистану чи збираєтеся ще влаштувати виставковий матч?
– Вийшло символічно, що попрощався зі збірною своєї країни у матчі на своїй другій батьківщині, в Києві. Хочу попрощатися зі своїми уболівальниками у себе на батьківщині. Хочу зіграти гру на центральному стадіоні в Ташкенті і, цим самим, гарно попрощатися зі своїми глядачами.
Повна версія інтерв’ю Максима Шацьких
