Мар’ян Плахетко в історії радянського футболу постать неординарна. Вправний захисник виступав за львівські “Карпати” та СКА, а пік його кар’єри припав на виступи за московське ЦСКА.
Уродженець села Нижанковичі Старосамбірського району більше 40-а років живе у Москві, але про свою батьківщину не забуває. Він регулярно навідується до Львова, гостює у рідному селі. Під час однієї з таких поїздок Мар’ян Іванович зустрівся з журналістом “Погляду”. На превеликий мій подив, відомий у минулому футболіст спілкується чистою українською мовою, при цьому не вставляючи жодного російського слівця.
– Мар’яне Івановичу, хлопцеві з Галичини не було важко адаптуватися в Москві? Бандерівцем не дражнили?
– Особливих труднощів не виникало. До мене ставилися дуже добре. Завжди був активним хлопцем, у Львові виконував функції секретаря комсомольської організації. Переїхав у московське ЦСКА і там мені теж доручили цю роботу. Тому до мене було дуже добре ставлення. Тим паче, що в ЦСКА було чимало українців – Володимир Дударенко, Володимир Капличний та інші. Бандерівцем мене не дражнили. Юрія Істоміна могли так назвати, але мене, вихідця з західної України, так не називали.
– Читав ваші спогади про ті часи. Невже те, що вам дали чин молодшого лейтенанта було вирішальним при прийнятті рішення відмовитися від переходу в донецький “Шахтар”, який уже платив вам зарплату, і стати московським “армійцем”?
– У 1967-му році я грав у Вінниці за молодіжну збірну Радянського Союзу. Здається, нашими суперниками були німці. Всеволод Бобров завітав на той матч. Він на той час був головним тренером військових сил СРСР. Бобров мене запримітив, після чого з Москви у львівське СКА прийшла телеграма з вимогою мене відрядити до столиці. А до демобілізації залишалося не більше 2-ох місяців. Я спершу пручався, як так, відрядження в Москву, коли так мало часу залишилося до “дембеля”. Але мені відповіли, що я зобов’язаний виїхати в Москву. Що робити, довелося коритися. Уже в Москві заявив Боброву, що не можу перейти в ЦСКА, оскільки вже отримую зарплату в донецькому “Шахтареві”. У відповідь він запитав, хто і за що мені платить гроші. “Як так, – каже Бобров. – Ти ж служиш в армії. Якщо вони піднімуть скандал, ми їх посадимо”. Всеволод Бобров хотів мене разом із ЦСКА в Японію відправити. Але я відмовився, мовляв, а раптом ви мене перед самим трапом літака змусите підписати заяву на перехід у ЦСКА. Він розсміявся, погодився. А через десять днів мені присвоїли звання молодшого лейтенанта. Після цього наважився залишитися у Москві. Все-таки удома з матір’ю залишався батько, брат і я могли собі дозволити поїхати так далеко.
– Усю свою кар’єру ви присвятили виступам за московське ЦСКА. Достойних пропозицій від інших команд не було?
– Були запрошення. Але мені батьки з дитинства говорили, що повинен знайти гідну професію – токаря, слюсаря чи будь-кого іншого і триматися неї. Ставши військовим, віддавши цій організації роки свого життя, не хотілося кудись переходити. Тому відмовлявся від усіх запрошень. Думав про майбутнє. Та й величезне задоволення отримував від гри поруч із такими майстрами, як Капличний та Альберт Шестерньов. У нас тоді був найкращий захист у Радянському Союзі. Хіба київське “Динамо” могло з нами сперечатися. В них були теж хороші захисники – Соснихин, Турянчик, Щегольков.
– Перед тим, як вішати бутси на цвях, ви ще пограли в Німеччині за збірну Групи радянських військ. Постійно жили в НДР чи наскоками там бували?
– У Німеччині прожив п’ять років. Жили в містечку, збудованому ще при Гітлері для олімпійців. Вони там мешкали у 1936 році в одноповерхових будиночках. Я не хотів туди їхати. Мені, капітану, запропонували посаду підполковника у клубі. Але жінка дуже хотіла побачити інші країни, постійно на мене тиснула. А ви ж знаєте, якщо дружина чогось захоче, свого вона доб’ється. Одним словом, я здався і ми поїхали в Німеччину. Як виявилося, в тих будиночках потрібно було палити вугіллям, постійно попіл вигортати, воду відрами носити. А дружина ж до такого не звикла, вона ж думала, що всюди за кордоном умови не гірші, аніж ті, до яких вона звикла. У нас була сильна армійська команда, з 5-и років 4 рази були призерами. Я тоді спробував себе у якості тренера. Два роки готував молодіжну команду армії, так сталося, що вперше у своїй історії команда Західної групи військ виграла третє місце серед військових. Крім того, грав за німецьку команду з другої ліги. Мені дозволяли це робити. Але моя команда стала першою і перейшла у перший дивізіон. На цьому рівні керівництво виступати не дозволило. В Німеччині привчився до порядку, залізної дисципліни.
– Вам неодноразово доводилося бути у складі команди в не зовсім дружніх країнах. Під час таких вояжів навіть одного зайвого кроку вліво чи вправо вам робити не дозволяли?
– Так було постійно. В усіх поїздках нас супроводжувала людина, яку ми називали “мовчи-мовчи”. У 1974 році ЦСКА мав турне по США та Канаді. Володю Дударенка не хотіли відпускати в Канаду, оскільки у нього там жив дід. Дідусь приїздив на свою малу батьківщину в Рівне, усі про це знали. Володя з дідусем зустрічався. Спеціальним органам було це добре відомо. Ледве Дударенка пустили з командою за океан, мені наказали за ним стежити, селили постійно в один номер. У Торонто до нас підходили багато українців. На дверях номера писали Дударенко-Плахетко, тож усі знали, що тут живуть українці. Про нас багато писали в газетах, тому ми були впевнені, що дід зателефонує. І ось телефонний дзвінок, хтось почав говорити англійською. Ми відразу подумали, що це від діда Володі. Але невідомий попросив Мар’яна до телефону. Я був ошелешений. До чого тут я, відразу подумав. Як з’ясувалося, це телефонував мій знайомий по інституту фізкультури. Ми разом відівчилися один курс, після чого я поїхав у Москву, а він до батька в Канаду. Почитавши газети, побачивши моє прізвище, цей товариш вирішив мене розшукати. Хотів приїхати в готель, питав чи потрібні мені гроші. Я ж у відповідь, що нічого не потребую. Попросив лише значки та вимпел Національної хокейної ліги. Він приїхав до нас у готель, посиділи, поговорили, згадали. Було неспокійно на душі, не знав, як відреагує “мовчи-мовчи”. Із полегшенням зітхнув лише тоді, коли переїхали в Америку. Мені за цю зустріч нічого не було, а Дударенко з дідом так і не сконтактувалися.
– Це правда, що у Вищій тренерській школі вчилися разом із Юрієм Сьоміним?
– Так, в одній групі із Юрієм Павловичем навчалися. Зараз рідко з ним бачимося. Він вдумливий наставник, хороший фахівець. Трохи емоційний, але в кого ж із нас цього немає. У Юрія Павловича немає улюбленців, в той же час він вміє підтримати команду. Сьомін знає, як зробити команду. За Юрія Павловича буде битися будь-який колектив. Ось і в Києві, впевнений, у нього все вийде. Цікавий був момент, коли ми здавали політику. Досі згадую цю історію з посмішкою. Мені попалося питання по баченню Володимира Леніна Об’єднаних штатів Європи. Я відповів, що Ленін у 1915 році хотів об’єднати Європу, детально про це розповів. Після екзамену Юрій Павлович здивовано в мене розпитував, звідки я знаю такі подробиці з життя Леніна. А я ж грав у ЦСКА, а там без політичних знань не можна, нас заставляли конспектувати лекцію, влаштовували іспити. А Сьоміна це все оминуло, тому він дуже дивувався моїми знаннями. Свого часу хотів його запросити в ЦСКА. Товаришуємо з Юрою довгий час. Пригадую, сиділи разом на стадіоні. Сьомін згадав про Гуса Хіддінка. Голландець був зі збірною Росії на зборах, вийшов на тренування в шортах, і його покусали комарі. Хіддінку це дуже не сподобалося, він забрав команду з цієї бази і переїхав у центр Москви. Керівництву він пояснив, що там через комарів неможливо працювати. Юрій Павлович сказав, що йому би ніколи не дозволили подібного у часи його роботи зі збірною. Таке в нас ставлення до іноземців, їм усе можна, а нашим зась. Хіддінку створювали значно кращі можливості, ніж нашим.
– Валерія Газзаєва ви також добре знаєте. Йому з київським “Динамо”, на відмінну від Сьоміна, нічого не вдалося добитися. Це свідчить про його кваліфікацію?
– Валерія Газзаєва дуже добре знаю. Він добився дуже хороших результатів із ЦСКА.
– Але і бюджет у нього, на той час, був захмарним…
– Це вже інша справа. Газзаєв хороший фахівець. Розповім про нього історію. У ЦСКА колись працював Садирін. Був у нас тоді такий футболіст Саламатін. Він перейшов до нас із “Локомотива”, хороший хлопець, але мав таку ж вагу, десь як я зараз. Садирін може трошки пошуміти, але жорсткості не мав. Тому Саламатін ніяк не міг зігнати зайву вагу. А тут прийшов Газзаєв, деякий час проходить, Саламатін зайшов до мене в кабінет. Дивлюся на нього, а в нього тільки один ніс залишився, худий-худющий. За словами Саламатіна, Валерій Георгійович зробив пояс зі свинцевими пластинами. Футболісти тренувалися з такими поясами, а тому ні в кого не було проблем із зайвою вагою. “Ні випити, ні курити, нічого не хочу”, – заявив мені Саламатін. Уміє Газзаєв дисциплінувати своїх підопічних. Це пізніше з’явилися тренери по фізпідготовці, а до того наставники самі собі раду давали. Валерій Георгійович ніколи не давав спуску футболістам.
– Чому ви не стали тренером?
– Коли я закінчив ВТШ, мене направили в ЦСКА. Тоді головним тренером був Базилевич. Пройшло кілька місяців, на місце Базилевича призначили Шестерньова. А мене тільки взяли в команду. Зі Шестерньовим ми разом грали, вчилися у Ленінграді. Він попросив мене виконувати обов’язки начальника команди. Мовляв, у цій ролі я йому більше допоможу, аніж на посаді помічника команди. Спершу я відмовлявся, а потім погодився. Так сталося, що при різних тренерах у ЦСКА я був начальником, два роки працював на цій посаді в “Торпедо”. Загалом, 14 років відпрацював начальником команди. Коли наставником ЦСКА став Морозов, від моїх послуг відмовилися. Він заявив, що сам буде начальником команди і водночас головним тренером. Мене ж направили у спорткомітет. Через місяць Морозов зрозумів, що самому важко виконувати всю роботу, тому він взяв начальником команди хлопця зі Смоленська. Через 1-2 місяці керівництво спорткомітету мені довірило зробити футбольне поле на базі в Архангельську. Я їм у відповідь, що я не фахівець, ніколи цим не займався. Але хто б мене слухав, фахівець чи не фахівець, а наказ виконуй. Довелося їхати туди і виконувати доручення. Із Ленінграду мені дали 25 курсантів, надали необхідні матеріали. Дренажу на полі не було, тому довелося викопати все поле. Федотов побачив це все і заявив, що мене, мабуть, з армії звільнять без пенсії. Що ж ти, каже, робиш, тут кінця краю не видно тій роботі. Але я усе зробив, як має бути: з дренажем, утрамбуванням, засіяв траву. Це поле зробив за місяць, усі були шоковані. Морозов, коли це побачив, попросив мене повернутися на посаду начальника команди.
– Згодом ви були головним тренером Збройних сил…
– Так, було таке. Із Морозовим працював упродовж трьох років. Потім мене призначили головним тренером Збройних сил СРСР. Відповідав за всі команди майстрів, зокрема львівське СКА. В усьому допомагали тренерам, комплектували їхні команди. Також ми проводили змагання серед 29-и команд – усі округи, флоти. Напряму спілкувався з першим заступником Міністра оборони. Якщо хтось не приїхав або погано виступив, відразу ж доповідав начальству, яке з висновками не барилося. Відпрацював на цій посаді 4 роки, а потім керівництво вирішило влаштувати реорганізацію. Я прийняв рішення демобілізуватися. Було важко працювати в цій структурі. Начальство регулярно дзвонило, цікавилося, як зіграли ті чи інші команди. Інтернету тоді ж не було, доводилося прикладати чимало зусиль, щоб про все дізнатися. Просто рахунків було замало, начальник міг спитати, хто гол забив, хто був в основі. Все це я мав дізнаватися.
– Мар’яне Івановичу, в Радянському Союзі кожен спортсмен призовного віку був потенційним членом армійської команди? Не було проблем із залученням молоді?
– Практично проблем не було. Працюючи головним тренером ЗС, навесні і восени завжди вивчав картотеку, де була зібрана вся інформація про гравців усіх команд. З’ясовував, хто з призовників може нам пригодитися. Назбирається 20-30 людей, після чого видавав дерективу про переведення їх у потрібні команди. Їздив по різних містах, забирав хлопців. Ось одного разу довелося поїхати в Душанбе, де була така команда “Памір”. Її тренував Юрій Сьомін. Знав, що там є шестеро хороших футболістів, які грають і водночас служать в армії. Приїхав у це місто, до воєнкома не пішов, Юрію Павловичу про це відразу б розповіли. Зустрівся спершу з Юрієм Павловичем, пояснив, що повинен виконати завдання заступника Міністра оборони і забрати в нього футболістів, а яких не говорив. Попросив назвати тих, хто служить. А він назвав вісім гравців, яких немає в мене у списку. Пішов після цього до воєнкома, представився. Як з’ясувалося, за “Памір” грали в основному військовослужбовці. За таке могли воєнкома зняти.
– У людини вибору не було, якщо вона служить, то зобов’язана їхати куди їй скажуть і грати за потрібну команду?
– Так, альтернативи в них не було. Приходить наказ – і будь-які розмови припиняються. За неармійську команду він не міг грати. Так було в хокеї, волейболі, баскетболі, футболі. В нас всюди були свої команди. Бували випадки, коли солдати грали за інші команди. Але завжди знаходилися “добрі” люди, які писали нам кляузи на таких. Перевірити таку інформацію було дуже просто.
– Після розпаду СРСР ваші повноваження суттєво звузилися?
– Так, на початку 90-х усе змінилося. Ми навіть зі своїх армійських команд не могли взяти потрібного гравця. Раніше давав телеграму і через 3-5 днів солдата привозили. А тоді почали вимагати контракти, умови. Навіть армійські команди. До сьогодні все так і залишилося.
– Зараз футбольний клуб московське ЦСКА до армії відношення не має?
– Десь до середини 90-х армія частково допомагала клубові, надавала літак, харчування, а зарплату і решту давали інші люди. У 2001-му році в армії викупили абревіатуру ЦСКА. Тепер у цьому клубі немає жодного солдата. Футболісти навчаються у вищих закладах, а тому в армію не призиваються.
