Головний тренер «Шахтаря» – про друзів, ворогів та своє третє життя.
Кімната Містера повна древніх касет. Із цього й розпочали.
– Що ж дисками не користуєтеся?
– Я консерватор – віддаю перевагу касетам. Я в усьому консерватор. Поважаю минуле. І взагалі, техніку недолюблюю. Намагаюся покладатися на розум та пам’ять. А з касетами мені трохи легше. Прийшовши в «Шахтар», став їх збирати – бачите, скільки накопичилось? Цілий музей!
– Усі матчі «Шахтаря»?
– Так, протягом останніх восьми років. На DVD вони також є, але диски дивлюся зазвичай у літаку.
– Якби сюди залізли злодії і вичистили весь музей – про яку касету пошкодували б?
– Ха! Я б дуже зрадів!
– Чому?
– Отже, ми працюємо не даремно, якщо комусь це цікаво. Усі касети в мене пронумеровані – будь-який матч можу відновити. Деякі переглядаю знову й знову, «Шахтар» видавав приголомшливі спектаклі.
– Кращий матч у житті, який бачили?
– Півфінал чемпіонату світу – 1970 у Мексиці. Італія в додатковий час обіграла Німеччину – 4:3. Неймовірне видовище. Зараз отримую задоволення від гри «Барселони». Мессі – феномен! Іноді забуваю, що я тренер, і спостерігаю за цією командою як уболівальник.
– Касети ви бережете. А футбольні журнали, які збирали?
– Десь лежать. Точно не викидав. Я їх так цінував!
– Чому?
– Знаєте, що було тодішнім румунським телебаченням? Трансляція тривала дві години на день! Зрозуміло, що жодного футболу не показували. Зовнішній борг у країни був величезний – і Чаушеску розпорядився припинити імпорт преси. Книги із заходу в Бухарест не потрапляли. Дякувати Богу, я навчався на факультеті зовнішньої торгівлі – мої однокурсники роз’їхалися по світу, працювали в посольствах. Надсилали журнали. Раз на два місяці до мене доходила пачка – і це було свято. «Франс Футбол», аргентинський «Ель-Графіко», англійський «Уорлд Соккер», іспанська «Марка», італійський «Гуерін Спортиво». Я вивчав футбольні новинки. Заразом вивчив декілька мов.
– Що найбільш корисне винесли з того факультету?
– Навчився ладнати з оточенням і пізнав закони комерції, за якими живе весь світ. Але на другому курсі на мене поклало око бухарестське «Динамо». Два роки відіграв за студентську команду, в другій лізі став майстром спорту, потім опинився в «Динамо», збірній…
– У професію повернутися не намагалися?
– Та що ви! Одного разу спробував записатися на комерційні курси в Бордо – не дозволили. Залишив Румунію 1990-го. Зате дев’ять років був капітаном збірної. Зіграв 74 матчі. І це в ті часи, коли національні команди проводили по п’ять ігор за сезон. А тепер – 15–20. Тож сьогодні в мене за збірну напевно набігло б півтори сотні матчів.
– Ви ж кращий футболіст Румунії 1969 року. Приз мав бути?
– Диплом.
– Щедро.
– Ще на згадку про кар’єру гравця збереглася колекція футболок – на мексиканському чемпіонаті світу я помінявся навіть із Пеле. А ось від фотографій і старих газет в якийсь момент позбавився. Не хотілося жити вчорашнім днем.
* * *
– Тоді давайте про справи нещодавні. Усіх схвилювала ваша аварія в Бухаресті. Як же ви так неакуратно?
– Винен у першу чергу я. Так, порушив. Але водій трамвая спокійно міг уникнути аварії. Побачив мене, що повертає, за двісті метрів…
– І врізався?
– Так. Зустрічною смугою рухалися машини. Я їх пропускав. Зупинився секунд на двадцять – а трамвай продовжував їхати, не думаючи гальмувати. Сигналу також не було.
– Дивно.
– Розумієте, є люди, яким потрібно щось довести. Формально він правий – не можна зупинятися на трамвайних коліях. Вирішив мене провчити.
– Хоча були ви за кермом якоїсь скромної машини.
– Kia Sportage. Це автомобіль дружини. У гаражі у мене стоїть хороший Mercedes. Але був би на ньому – нічого не змінилося б. Справа не в машині!
– Може, вам шофера винайняти?
– У мене водій і в Донецьку, і в Бухаресті. Але за день до аварії він пішов у відпустку. Біда ще в тому, що я забув дороги в Бухаресті. Все помінялося – знаки, повороти, розв’язки. Особливо біля університету, куди їхав.
– Головний урок із цієї історії?
– Сподіватися потрібно на себе. Більше ні на кого. У колишніх соцкраїнах суцільна заздрість. Хтось швидко розбагатів, а хтось зовсім зубожів і всіх навкруги ненавидить. Доводиться пристосовуватися. Друзів у мене багато. Але є й вороги.
– Хто?
– Наприклад, серед румунських журналістів їх чимало. Напевно, вони хотіли стати письменниками, а не вийшло. Стільки злості! Так зраділи моїй аварії!
– Колись ви мали серйозні проблеми із серцем…
– Дивіться. У мене на столі клубний журнал «Шахтаря». Зробили аналіз мого здоров’я – виявляється, я маю прожити близько ста років.
– Чудова новина.
– Сподіваюся, я як кішка.
– Ви про сім життів?
– Сім або дев’ять. У 1991-му в Італії накрила ішемічна хвороба. Такий чемпіонат – постійний прес. Потім все минулось. Це було моє перше життя. Далі почалося друге – до інфаркту. Третє – тепер…
– Ви заряджаєте оптимізмом.
– Якщо б не був оптимістом – зараз перед вами не сидів би. Усі лікарі думали, лікуватися буду набагато довше. А я через чотири тижні вийшов на тренування! Хоча дев’ять зламаних ребер з одного боку і три з іншого – випробування. Тим більше в моєму віці. Але характер і амбіції ведуть мене все життя.
– Після інфаркту ви взагалі на ранок давали футбольні вказівки.
– Все сталося на зборі в Швейцарії. Ми забралися високо в гори, селище Інтерлакен. Того дня було два тренування – ввечері відчув дискомфорт. За годину полегшало. Я й не уявляв, що це інфаркт, – подумав, отруївся. Наступного дня знову два тренування – і до вечора все повторилося. Уранці команда поїхала в Женеву на контрольний матч із «Бенфікою». А я заглянув до клініки…
– І?
– Доктор, до речі, був із Росії. Навіщось посадив мене на велоергометр. Потім до лабораторії, перевірив кров – і вигукнув: «Та ви на межі інфаркту! Нікуди з клініки не випустимо».
– А ви?
– Ні, відповідаю, сьогодні найважливіший матч, лікуватися будемо потім. Залишив розписку, що йду сам, жодної відповідальності за мене лікар не несе. Відіграли, повернулися в Донецьк – і вже там із клініки мене не відпустили. Президент «Шахтаря» запросив кращих фахівців з Києва, того ж вечора відбулася операція. З’ясувалося, серце в порядку, але проблема з якоюсь судиною. Відтоді проходжу обстеження – поки що все гаразд.
* * *
– Герман Ткаченко сказав: «Найцікавіше про футбол мені говорити з Аврамом Грантом». А вам – із ким?
– Отримую колосальне задоволення від дискусій із Рінатом Ахметовим. Ми не розмовляємо про тактику, але обговорюємо кожного футболіста. Ну й звичайно, дуже подобається спілкуватися з моїми гравцями. У цій частині Європи ми все-таки трохи ізольовані, і це відбивається на пресі…
– Яким чином?
– Західні журналісти приділяють більше уваги тактичним нюансам. Тут висловлюються абстрактніше.
– Кілька років тому «Шахтар» програв у 1/8 фіналу Кубка УЄФА «Севільї», пропустивши гол за 18 секунд до закінчення основного часу від воротаря Палопа. Ви сказали: «Ніколи не пробачу собі цей матч». Але що ви могли зробити інакше?
– Зазвичай я передбачаю ситуацію. Чуття! Почав тренувати в 32, і з того дня в мене немає жодного року простою. Навряд чи у Європі знайдете ще одного такого – паузи мали всі. Досвід велетенський. Я за хвилину-другу до гола відчуваю – ага, зараз пропустимо. Чи, навпаки, заб’ємо. Відчуваю, коли команда не сконцентрована та її необхідно струсити. Не завжди знаходжу оптимальні варіанти, але розумію, коли час діяти. А «Севілья» – це якась мана. У нашій штрафній було повно гравців – і ніхто не помітив Палопа, що прибіг. Елементарна втрата концентрації! І невдача! Плюс суддя…
– Що суддя?
– Для італійця Папарести це був останній матч. Потім відбулася гучна історія з його дискваліфікацією. Нашу гру він продовжив на п’ять хвилин – загадка, де набрав стільки зупинок. Поки одинадцять футболістів «Севільї», включаючи Палопа, боролися в штрафній «Шахтаря», наші бразильці Елано й Жадсон додумалися встати в центрі поля – нібито «на підборі». Ми всією лавкою кричали Елано: «Візьми Палопа!» – та марно.
– Частіше ваші легіонери радують. Ось Юрій Сьомін нещодавно був вражений: «І як «Шахтар» цих бразильців знаходить?!» Розплющте Юрію Паличу очі – як?
– Бразильця потрібно оточити теплом. У Донецьку це тепло йде і від президента, і від клубу. Ми беремо молодих гравців, як і всі, та комусь бракує терпіння з ними працювати. За перші два матчі бразилець мало що показує, і на ньому десь ставлять хрест. Але не в нас. Ось придбали в «Сантосі» 20-річного Алана Патріка. Поки він відіграв матч на Кубок. У чемпіонаті – ані хвилини. Але через рік-півтора, певен, буде основним гравцем «Шахтаря». Ми терпимо! Подивіться на нашу атаку – що ви бачите?
– Що?
– Луїсу Адріано 24 роки, Алекс Тейшейра, Вілліан, Дуглас Коста, Дентіньо ще молодші. Кожному – море уваги. Виховуємо, налаштовуємо. Тренувальний процес бразильцям потрібний специфічний.
– Це як?
– Щоб вправи були спрямовані на контроль м’яча. Через них і функціональна база закладається. Бразильці – гровики, вони не виносять тупої метушні по колу.
– Чи є тести для них перед підписанням контракту?
– Навіть якщо б і були, а молодий бразилець їх не пройшов – є я, який усе це спростує. Велика складність у мене була хіба що з Елано. Йому здавалося, ніби він феноменальна людина в порівнянні з іншими бразильцями. Це тягнуло за собою купу проблем. Я стежив за його подальшою долею – важко прийшлося і в «Манчестер Сіті», і в «Галатасараї», і в збірній. Найбільш сумно, що своєю поведінкою Елано вплинув на Матузалема. Переконав того зробити помилку – поїхати з Донецька.
– А Леонардо, чемпіон світу серед гравців до 17 років?
– Так, в «Шахтарі» він не заграв. Не зумів пристосуватися до європейського футболу. Ходив по оренді, але ніде себе не проявив. Довго освоювався й Луїс Адріано, я такого не чекав. Напевно, це через виховання.
– Тобто?
– Хлопченя з дуже простої сім’ї. Деякі речі не розумів. Зараз усе інакше. І чому його не звуть у збірну? Він явно сильніше Леандро Даміано! Не з усіма бразильцями у нас вийшло, але з більшістю – точно не помилилися.
– В «Інтері» ваші шляхи перетнулися з Роналдо, якому докорили тим, що занадто захоплювався пивом.
– Роналдо любив не лише пиво, а життя в усіх його проявах. Я часто розмовляв із ним на цю тему. У відповідь чув: «Містере, мені 23 роки. Хочу жити собі на втіху». Він до чотирьох ранку засиджувався на дискотеках, влаштовував вечірки. Це одна з причин, чому я покинув «Інтер». Хоча стосунки з Роналдо були нормальні. А потім стався чвертьфінал Ліги чемпіонів із «Манчестер Юнайтед». На виїзді поступилися 0:2. Вдома за рахунку 0:0 хвилині на 60-й я замінив Роналдо. Він до цього не тренувався інтенсивно й на полі стояв. Замість бразильця випустив Вентолу, який забив практично одразу. Але в результаті зіграли внічию, і далі пройшов «Манчестер». Через день приходжу на тренування – Роналдо немає. Говорять, полетів до Бразилії. «Хто відпустив?» – запитую. «Моратті».
– Це стало останньою краплею?
– Так. Подав у відставку, тому що працювати в таких умовах нестерпно. До того ж в «Інтері» спалахнув конфлікт. У одному таборі бразильці Роналдо, Жілберту, Зе Еліас і португалець Пауло Соуза, в іншому – аргентинці Сімеоне, Дзанетті й чилієць Саморано. Ворогували не стільки гравці, скільки їхні агенти, які заварили всю кашу. Винуватим є й керівництво, якщо дозволило довести ситуацію до такого стану. Ось чому «Інтер» не домагався тоді результату.
– А Валерій Лобановський сказав, що за чисто футбольними якостями Роналдо не грав би в нього навіть у «Динамо-2».
– Дивно. Роналдо – футболіст екстра-класу! Техніка, швидкість, гольове чуття – тут йому немає рівних. Біда, що рано поїхав із дому – вже в 17 років уклав контракт із ПСВ. Зростав один, був наданий сам собі, ніхто йому не допомагав. Шкода, що поруч не опинилось людини, яка його направляла б, – на відміну від Мессі або Криштіану Роналду. Ось вони таких помилок уникнули. А з Роналдо клубні керівники, преса, вболівальники ліпили ідола – і відірвали від реальності. Жодної критики на його адресу не допускалася. Вважалося, все, що він робить, – правильно. А робив Роналдо лише те, що йому подобалося. На полі в тому числі.
– Який егоїст…
– Якщо говорити про гру, то там особливої поваги до партнерів у Роналдо дійсно не було. Та й до тренерів також. Вони регулярно конфліктували з бразильцем через його спосіб життя. Я ж воювати з Роналдо не хотів. Вирішив, що краще піти з «Інтера».
– Роналдо міг досягти більшого?
– Ще б пак! Зрозумійте, він нікому не робив поганого. Тільки собі. Відсутність повноцінних навантажень і зайва вага призвели до того, що не витримали певні групи м’язів, суглоби. Хоча зв’язки в нього були тонкі, пластичні – як у лані. Але пиво й дискотеки зруйнували організм. При цьому я дуже поважаю Роналдо. Він інтелігентна, недурна людина. У чому зайвий раз переконуєшся, читаючи його інтерв’ю. Недивно, що саме Роналдо очолив оргкомітет із підготовки Бразилії до чемпіонату світу – 2014. Таку посаду за самі футбольні заслуги не запропонували б.
– У «Інтері» ви намучилися і із захисником збірної Нігерії Тарібо Уестом, який у матчі з «Лаціо» відмовився виходити на заміну. Як же йому це зійшло з рук?!
– А що залишалося? Є президенти, які обожнюють плеймейкерів. Десятий номер для них – все! І в «Інтері» примудрилися зібрати Баджо, Джоркаеффа, Зе Еліаса, Пирло, Рекобу. П’ять гравців на одну позицію! У обороні ж людей було небагато. У центрі я міг розраховувати на Колоннезе, Галанте, 35-річного Бергомі, який завершував кар’єру, і Уеста. Вибору не було – от і довелося його ставити. Хоча за те, що він вчинив, боси «Інтера» мали б Уеста першим же літаком відправити назад до Африки.
– Великий дивак цей Тарібо?
– Ох… Якось він притягнув Біблію, поклав переді мною і ткнув у неї пальцем: «Тут написано, що я зірка Африки, тому завжди зобов’язаний грати в основному складі». Наступного разу привів психолога, за допомогою якого намагався щось мені розтлумачити. Зате ледве я прийняв «Галатасарай», Уест телефонував постійно.
– Навіщо?
– Стверджував, що я великий тренер. Благав узяти в команду.
– Це найжахливіший гріх, який ви пробачили футболісту?
– Я гравцям говорю: «Зірками ви маєте бути на полі, а не за його межами. Вам я довіряю, не влаштовую перевірок. Але ваша свобода закінчиться, якщо почне негативно впливати на інших». Штрафи я не виписую. Просто саджаю на лавку. Мені здається, для футболіста немає нічого гіршого. Втрачаючи місце в складі, він сам себе карає. Взагалі проблемні гравці діляться зазвичай на дві категорії.
– Які?
– Ветерани й обдарована молодь. Перші давно сформувалися як особистості, тому нові вимоги приймають зі скрипом. Другі іноді ставлять власні інтереси вище за ігрову дисципліну, вважаючи, що через талант їм усе дозволено. Коли футболісти дізнаються мою філософію, труднощів не виникає. А ось спочатку трапляється всяке.
– Прикладом проілюструєте?
– Після поразки в Петербурзі Дуглас Коста поводився як ні в чому не бувало. Жартував, сміявся. Для мене в такі хвилини це неприйнятно. Провів із хлопцем жорстку бесіду, і він все зрозумів. Ще раніше був епізод із Брандау. Випустив його й Вукича в матчі з «Металістом» за рахунку 4:0, ми пропустили два голи. Все одно перемогли, але я розсердився. До гравців були претензії. У роздягальні Брандау став сперечатися зі мною досить агресивно.
– І що?
– На ранок опинився в «Шахтарі-2». Потренувався там зо два тижні та прийшов із повинною: «Містере, такого більше не трапиться. Візьміть мене, будь ласка, назад». І аж до від’їзду Брандау в «Марсель» я не знав із ним клопоту.
– А з легендарним Георге Хаджі, якого в 17 років ви запросили до збірної Румунії?
– Так, а в 18 призначив капітаном. Хаджі – винятковий професіонал, закоханий у футбол до безумства. Щоправда, в якийсь момент він мало уваги приділяв фізичній підготовці. Через це, думаю, в «Реалі» не прижився. Звідти перейшов до мене в «Брешію». Так іноді в розпал тренування йшов із поля – не витримував навантажень. Рік знадобився Хаджі на адаптацію. За цей час відновив кондиції, на чемпіонаті світу – 1994 був одним із кращих, і його придбала «Барселона».
* * *
– 1987-го ви тренували бухарестське «Динамо». Нападник вашої команди Родіон Кеметару відвантажив за сезон 44 голи і став володарем «Золотий бутси». Срібну збиралися вручити австрійцю Тоні Польстеру, який на церемонії нагородження від неї відмовився, публічно запідозривши головного конкурента в підробці. Як поставилися до того, що згодом через цього Кеметару позбавили призу?
– З чого ви взяли, що позбавили?
– У всіх довідниках написано. І факт змови ніби встановлений.
– Нісенітниця! Ніхто «Золоту бутсу» в Кеметару не забирав, вона досі в нього. Що стосується чуток про договірні матчі – це марення. Польстер обурювався, що Родіон його обігнав, але сам австрієць в останніх турах також штампував по два-три голи. А Кеметару нагороду заслужив. За перший коло в нього було 19 м’ячів. У другому ми втратили декілька важливих очок й зрозуміли, що «Стяуа» вже не наздогнати. Цей клуб, якому протегувала сім’я Чаушеску, вічно тягнули вгору. Чемпіонство нам не світило, але срібло при будь-якому розкладі не втратили б. І з’явилася мета – допомогти Кеметару стати кращим бомбардиром Європи. Ми могли собі це дозволити. Відтепер усі грали на Родіона. Але ніхто не скаже, що суперники лягали під нього. У Кеметару в кожному матчі було ще по сім нереалізованих моментів. У 1989-му він перебрався до Бельгії, а «Золоту бутсу» виграв інший форвард «Динамо» – Дорін Матеуц. 43 голи – і жодного з пенальті!
– Він принципово їх ігнорував?
– Я забороняв! Дев’ять разів Матеуц намагався пробити пенальті, але я був непохитний. Стверджував: «Хочеш довести, що справжній бомбардир, – забивай з гри». До речі, як футболіст, причетний я до успіху й Дуду Джорджеску. Він володар «Золотий бутси» 1975-го і 1977-го. У нас була награна зв’язка, 80 відсотків голів Дуду забив із моїх передач! А коли тренером став, мої команди завжди відрізнялися високою результативністю. Люблю атакуючий футбол. Перший клуб – скромний «Корвінул» з Хунедоари. Одного разу за сезон ми набили 90 м’ячів. Бухарестське «Динамо» забивало по 60 голів, а при мені по цій частині різко додало. Якось за чемпіонат їх набралося в нас під 120!
– Нічого собі.
– Напевно, це краща команда, яку я тренував. Десять чоловік входили у збірну Румунії. Хлопці грали собі на втіху, суперників нерідко виносили з різницею в п’ять-сім м’ячів. Пам’ятаю, перемогли «Сибіу» 8:2, так на мене жахливо образився молодший син Чаушеску – Ніку. У цьому районі він обіймав пост першого секретаря ЦК румунської компартії. На другий день я полетів до нього з Бухаресту!
– Навіщо?
– Вибачатися за розгром. Він годину протримав мене в кабінеті. Я пояснював, що ми не хотіли його принижувати, просто моя команда сильніша… Такі були часи. За Чаушеску «Динамо» змогло виграти лише два Кубки. А в 1990-му, коли його повалили, зробили «золотий дубль»!
– «Стяуа» опікав старший син Чаушеску – Валентин?
– Так. Ви напевно чули, що відбувалося в чемпіонаті Румунії в ті роки. Як у скандальному фіналі Кубка-1988 «Динамо» вручили трофей, а наступного дня відібрали і спеціальним рішенням ЦК передали «Стяуа». Був ще випадок, коли в гостях обігравали «Стяуа» 1:0, хоча в нас двох видалили з поля. Протестуючи проти упередженого суддівства, захисник «Динамо» Іоан Андоне показав Валентину Чаушеску нехороший жест.
– Знаємо-знаємо. Підбіг до урядової трибуни і спустив труси.
– Побачивши це, я рвонув на поле й дав Андоне ляпаса. Це врятувало, адже могли вкотити довічну дискваліфікацію. Не лише йому, але й мені. Причому здогадуюся, з яким формулюванням.
– Цікаво.
– «За відсутність виховних заходів щодо своїх футболістів». Через день я вирушив в Удіне, де на честь Зіко влаштували прощальний матч. Збірна Бразилії зустрічалася зі збірною світу, якою я керував разом із Нільсом Лідхольмом і Артуром Жорже. Але в Румунії про це не написали ані рядка!
– Кажуть, ви великий прихильник російської класики?
– Так, люблю Толстого. У молодості зачитувався «Війною і миром». Подобається, звичайно, Достоєвський. А зараз читаю Андрія Макіна. Російський прозаїк, який давно живе в Парижі, лауреат Гонкурівської премії. Дуже пізнавально, рекомендую.
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами sport-express.ru
