Сьогодні, 24 березня, ветерану «Шахтаря», форварду славної команди 1960-х років Юрію Захарову виповнюється 75 років. Про справи давно минулих днів наша сьогоднішня розмова з ювіляром.
– Юрію Володимировичу, вітаємо вас з ювілеєм! Бажаємо здоров’я, щастя і ще раз здоров’я!
– Величезне спасибі. Радий, що в клубі не забувають нас, ветеранів команди.
– Ви родом з Ростова. З радянських часів відома приказка: Ростов – тато, Одеса – мама. Напевно, саме місце народження зобов’язувало бути ще з дитинства забіякою?
– У нас в сім’ї було шестеро дітей. Я наймолодший. Звичайно, у батьків до всіх руки не доходили з вихованням. Тому здебільшого був наданий сам собі. Добре, що в ті часи в кожній школі були найрізноманітніші спортивні гуртки. Якби не це, міг піти по кривій доріжці. Хіба мало тоді таких хлопців було. Але мене тягнуло до спорту. Причому до ігрових його видів. Чим я тільки не займався! І хокеєм, і волейболом, і футболом, і баскетболом. До речі, в Ростові хокей у ті роки був дуже розвинений.
– І якісь успіхи були?
– Я в десятому класі вже грав центральним нападаючим збірної міста. А це великий успіх. Адже в Ростові збірна була складена з солдатів-сибіряків, що служили тут. З дитинства на ковзанах, в хокей ще вдома ганяли. Тому пробитися в центрфорварда було складно. Мені вдалося.
– Але футбол взяв своє.
– Так. Футбол мені більше до душі. Після закінчення школи грав за команду «Торпедо», яку, як зараз би сказали, спонсорував найбільший завод – «Ростсельмаш». Виступали у Першій лізі.
– І в 1958 році ви перейшли з команди Першої ліги «Торпедо» в команду Вищої – «Шахтар». Хто ж вас побачив?
– Абрам Христофорович Дангулов. Він у 1957 році тренував єреванський «Спартак», який теж грав у Першій лізі. У матчі з ними я вийшов на заміну, забив красивий гол, пройшовши мало не півполя, обігравши по ходу кількох суперників. Не знаю, чи цим сподобався, ще чому, але Дангулов запросив мене на збори з «Шахтарем». Два роки відіграв у Сталіно. Був футболістом основного складу. А в 1960-м ростовський СКА, який двома роками раніше зібрали з двох команд, «Ростсільмашу» і СКА, вийшов у Вищу лігу. Шукали посилення. Хтось згадав про мене. Мовляв, наш хлопець, ростовчанин, добре грає за «Шахтар», треба його повернути назад. І мене вночі на військовому «вілісі» водій і два супроводжуючих у формі передислокували в Ростов. В армію, значить, забрали. А коли почався сезон, у мене проявився рецидив старої травми коліна. Тому, можна сказати, і не грав толком. Після закінчення чемпіонату приїхали з Сталіно, кажуть ростовчанам, мовляв, Захаров у вас все одно на лавці сидить. Давайте, він до нас повернеться. І мене демобілізували назад в «Шахтар». (Сміється.)
– І, прямо скажемо, дуже своєчасно ви повернулися …
– Так. З ходу в 1961-м виграли Кубок СРСР. А я, як потім дізнався, став кращим бомбардиром «Шахтаря» в кубкових матчах: забив шість м’ячів у шести матчах. Все йшло добре, але почала турбувати травма коліна. Як потім з’ясувалося, у мене був пошкоджений меніск. Але, як правило, тріщина проходить поперек його, а в мене була уздовж. Тому довго не могли встановити причину, чому мене постійно турбує коліно. В 1962-м ще якось виходив на поле. А в наступному році взагалі випав зі складу. Наш старший тренер Олег Олександрович Ошенков запропонував пограти в 1964-м за донецький «Локомотив». Травма і там замучила. Перейшов на тренерську. Працював в Краматорську, потім у групі підготовки «Шахтаря». Звідти мене Ошенков взяв тренером дублюючого складу, з яким ми в 1968 і 1969 роках стали переможцями першості дублерів.
– Напевно, саме це вплинуло на те, що ваша команда стала базовою на чемпіонаті Європи серед студентів в 1970 році?
– Звичайно. Мені, правда, пропонували брати в команду будь-яких гравців, кому до 26 років. Хоч з московських «Спартака», «Динамо». Хоч звідки. Але я відмовився. Знаю я цих столичних штучок. А у нас колектив був дружний. Хотілося його зберегти.
– А звідки такий віковий ценз?
– На студентському чемпіонаті Європи з регламентом не могли грати футболісти старше 26-ти.
– Нічого собі студенти! У 26 повинні бути вже дипломованими спеціалістами.
– Думаю, спочатку цей турнір організували для того, щоб можна було в якихось міжнародних змаганнях подивитися тих, хто не потрапляв в основні склади збірних своїх країн. Так от. Поїхали ми до Югославії вельми укороченою делегацією. 16 футболістів, я, як тренер, і голова Донецького облспорткомітету Анатолій Кучеров, як керівник делегації.
– А лікар, масажист? Не дай Бог, травма у когось.
– У Федерації футболу СРСР взагалі не розраховували, що ми чогось доб’ємося. От і зекономили на медицині. А ми не тільки вийшли з групи, в якій грали Іспанія (тодішній чемпіон Європи серед студентів), ФРН і господарі – Югославія. Потім виграли у Чехословаччині та Румунії, а у фіналі перемогли іспанців. Здорово той турнір провели мої вихованці Слава Чанов, Юрій Дудинський, брати Шевлюк. У Москві був шок. На їхню думку, команда з заштатного Донецька не могла виграти на такому представницькому турнірі.
– Юрію Володимировичу, мені розповідали, що ви, тренуючи досить багато команд різного рівня, завжди з ними чогось досягали, але їхнє керівництво з вами саме в цей момент розлучалися. Чому?
– У нас дуже часто бажане видавали за дійсне. Ось один приклад. У 1975 році треную Ворошиловградську «Зорю». У чемпіонаті займаємо 10-е місце, що в ті часи було значним успіхом. Вийшли у фінал Кубка, де програли «Арарат» 1:2, хоча по ходу вели 1:0. Після закінчення сезону в одній з газет виходить інтерв’ю Валерія Лобановського, в якому він говорить, що в наступному сезоні «Зоря» може поборотися за призове місце, пройти далеко у кубку. На це відразу ж стали сподіватися керівники області. А у нас старт чемпіонату вийшов невдалим. То нічия, то поразка. Партійні боси в усьому звинуватили мене. Як же, вони на медалі розраховували, як пророкував Лобановський, а тут … Ось зі мною і розпрощалися.
– Якою була остання команда, з якою працювали?
– Любительська. Шахти «Трудовська». 11 років тренував горнячков. Добре виступали в різних змаганнях свого рівня. А потім пішов на пенсію.
– Зараз, напевно, дачею займаєтеся, як багато непрацюючих пенсіонерів?
– Так більше лікуюся. На дачу вже здоров’я не дуже вистачає. Професійний футбол, як відомо, його не додає. Навіть навпаки. І, звичайно, дивлюся футбол, обговорюю з друзями, колишніми колегами.
Досьє
Юрій Захаров
Народився 24 березня 1937 року в Ростові-на-Дону
За «Шахтар» виступав в 1958-59, 1961-1963 рр..
Провів 84 ігор, забив 32 м’ячі
Володар Кубка СРСР 1961, 1962 рр..
Майстер спорту СРСР
Тренер «Шахтаря» з 1967 по 1971 рр.., Старший тренер – 1971 і 1974 рр..
Нагороджений орденом України «За заслуги» III ступеня.
Прес-служба ФК «Шахтар»
