Сьогодні, 1 квітня, виповнюється 75 років легендарному капітану кубкового «Шахтаря» 1960-х років, старшому тренеру нашої команди, що стала срібним призером чемпіонату СРСР 1975 року і бронзовим – 1978 року, Володимиру Салькову. У цей день ми побажали ювіляру міцного здоров’я, сімейного благополуччя, безмежної любові рідних і близьких.
– Дякую за привітання. Вони мені особливо приємні, як корінному донбасівцю, який вірою і правдою прослужив «Шахтарю» не один десяток років.
– Ви вихованець групи підготовки «Шахтаря», а починали грати за команди інших міст. Як так вийшло?
– В повному розумінні такої групи у «Шахтаря» не було. Вона була в зародковому стані, трималася на двох ентузіастах, ветеранів нашої команди – я маю на увазі Георгія Васильовича Бікезіна і Миколу Івановича Ансімова. Я жив далеченько від розташування групи підготовки – на Смолянці. Там і почав ще юним – за дорослих. А помітив мене Ансімов. У нього був такий метод роботи. Він ходив по шкільним майданчикам і дивився пацанів, які бігають у футбол. Потім вподобаних запрошував займатися.
– Чому вам не вдалося після закінчення навчання пробитися в команду майстрів?
– У ті роки передсезонні збори тривали 42 дні. Встановлено був такий порядок. Виїжджали, як правило, на південь. А я закінчував Сталінський металургійний технікум, і як раз збори співпали з переддипломної практикою. Керівник мого дипломного проекту зумів спокусити перспективою хорошої роботи після закінчення технікуму, і я поїхав на практику в Луганську область. А коли команда в кінці лютого повернулася, то там вже й забули, що я і є такий. Тому поїхав за розподілом до Новотроїцька на Орсько-Халіловський металургійний комбінат. Зовсім випадково я опинився в місцевій команді, що грала на першість області. Після одного з матчів до мене підійшов майор: «Хочеш служити в армії і в футбол грати?» Звичайно, хочу. Так я опинився в команді Спортивного клубу Южно-уральського військового округу, що розташовувалася в Оренбурзі. В цей час з нею працював відомий згодом хокейний тренер Борис Павлович Кулагін. Спочатку я багато часу в запасі проводив. А потім Кулагін став мені більше довіряти місце у складі. Вибрали капітаном і довірили фінансову частину.
– Це як?
– Зарплати у нас не було. Отримували як військовослужбовці на махорку 30 рублів і все. Команді виділяли літак, і ми літали в Казахстан, в район Казані, Пензи грати по суботах-неділях товариські матчі. Гроші за ці зустрічі віддавали мені, бо я укладав договори на їх проведення. У нашого спортивного клубу була домовленість зі студентською їдальнею. На виручені від ігор гроші я купував для хлопців талони на харчування в цій їдальні. Жили ми в казармі, тільки ліжка одно-, а не двоярусні. Тому гроші я нікуди не міг покласти на час тренування. Знаєте, мало що могло трапитися. Тому вкладав їх, як щитки, під гетри і так тренувався. А гетри були не з носком, а такою мочкою утримувалися за ступню. І гроші часом виповзали з-під них. Хлопці відразу починали дуріти, ганятися за мною. Мовляв, віддай гроші.
Але це вже було в Куйбишеві, куди нашу команду перевели після об’єднання двох військових округів в один – Приволзький. У вересні 1959 року мене терміново демобілізували, щоб я почав грати за місцеві «Крила Рад». Там встиг провести лише шість зустрічей. У відпустку вирушив додому, в Сталіно …
– Де вас запросили в «Шахтар»?
– Так. У команді вже знали, хто я такий є, у Вищій лізі виступав. Але тут я встав на диби. Ви мене не знаєте. Невідомо, як складеться. А в Куйбишеві в мене залізне місце в основному складі. Перед від’їздом у відпустку мене оформили в команду, встановили зарплату в 1600 рублів. Чого мені щось міняти? Мене почали спокушати. У тебе сім’я як в халупі живе. І дійсно, нас на 13 квадратах було шість душ. А мені з Куйбишева мали зарплату надіслати до початку грудня. Чекаю-чекаю. Ні. Треба ж такому. Я 21-го пишу заяву в «Шахтар», а вони присилають гроші 22-го. Прийди вони раніше, міг і не опинитися в рідній команді. Цей момент виявився для мене доленосним.
– Так ще і в який час ви повернулися в рідні пенати! Кубковий тріумф, ви – капітан команди. Як тоді проходило призначення капітана?
– У 1960-м капітанами були Іван Федосов, Валентин Сапронов. На початку 1961-го відбулося голосування, і вибрали Гену Снєгірьова. А він напередодні комусь нагрубив, повів себе недисципліновано. А я був обраний, як зараз кажуть, віце-капітаном. Снєгірьов настільки ревно поставився до цього, настільки затаїв на мене образу, що після років в серцях мені кинув: «Ти у мене славу відібрав!»
– Володимире Максимовичу, а на якій позиції ви грали?
– Мене використали як персональщика. Їм я в основному і крокував по футбольному житті. На початку 1960-х з Дімою Мізерним грав півзахисника. Коли перейшли на 4-2-4, став грати переднього центрального захисника. А Снєгірьов на позиції чистильника.
– Вам довелося завершити кар’єру через травму.
– Так. У мене була складна операція на меніску. Тому закінчив. Але Ошенков, залишивши мене на ставці футболіста, взяв у помічники по селекції і роботі з дублем. Після відходу так склалися обставини, що деякий час я працював в Ждановському «Азовці». Потім знову був «Шахтар».
– Це в 1971 році, коли ви прийшли начальником команди. Що входило у ваші обов’язки?
– Тоді не було помічників старших тренерів, тому його роль виконував начальник команди. А той, хто значився просто тренером, фактично займався лише дублем. Я, власне, допомагав у тренувальному процесі Олегу Базилевичу. Також і мені допомагав Михайло Калінін, який проходив за штатним розкладом як начальник команди.
– Спростуйте або підтвердіть вболівальницьку байку, що ви, ідучи в 1978 році в московське «Торпедо», сказали, що з тим «Шахтарем» вже нічого значущого досягти не можна.
– Та в мене взагалі ніяких передумов, щоб йти, не було. До речі, під кінець сезону Юра Резник і Коля Латиш написали заяви про перехід у московське «Динамо», і їм дозволили. Сезон вони догравали, будучи, можна сказати, динамівцями, з якими ми вели в 1978-м боротьбу за бронзу. Тільки треба було закінчитися чемпіонату. В останньому матчі приймали вдома московський ЦСКА і програвали 1:2. У роздягальню заходять куратори команди від партії, Мінвугілля. І заявляють, що ми продали гру. Я їм: «Пішли геть звідси!» Та ще матом сказав. Відразу після матчу поїхав на тренерську раду в Москву. Закінчилася рада, підходжу до голови Федерації футболу СРСР Анатолія Єременко. Розповідаю, що сталося в Донецьку, і в довершення: «Все. Тепер я, швидше за все, безробітний ». А він мені: «Тільки що зняли з роботи Валентина Іванова, і« Торпедо »шукає нового старшого тренера». Так я опинився в Москві, в «Торпедо».
– У вашій тренерській біографії була і олімпійська збірна СРСР …
– Ну, це тема для окремої розмови. Можу лише сказати, що мені дуже допоміг при роботі з олімпійською збірною досвід, набутий в «Шахтарі».
– Чим зараз займаєтеся? При вашій діяльної натурі навряд чи сидите вдома, читаєте газетки і дивіться телевізор.
– Після того як я багато років пропрацював в московському ЦСКА спортивним директором, мене залишили радником армійського клубу.
– Що, всього клубу?
– Я підкоряюся президенту Євгенію Гінеру і виконую тільки його завдання.
Досьє
Володимир Сальков
Народився 1 квітня 1937 року в Сталіно (нині – Донецьк)
Півзахисник / захисник
Майстер спорту СРСР
За «Шахтар» виступав з 1960 по 1968 рр..
Провів 259 ігор, забив 3 м’ячі
Володар Кубка СРСР 1961 і 1962 рр..
Старший тренер «Шахтаря» з 1974 по 1978 і з 1994 по 1995 рр..
Начальник команди з 1971 по 1974 рр..
Заслужений тренер УРСР
Срібний призер чемпіонату СРСР 1975 р., бронзовий – 1978 р.
Фіналіст Кубка СРСР 1978 р.
Тренер олімпійської збірної СРСР з 1986 по 1988 рр..
Заслужений тренер СРСР
Чемпіон Олімпійських ігор 1988 р. в Сеулі
Нагороджений орденами: СРСР – «Пошани», Росії – «За заслуги перед Вітчизною» II ступеня, «Олександра Невського», Україна – «За заслуги» III ступеня
Прес-служба ФК «Шахтар»
