Музей донецького «Шахтаря» оформлено з такою любов’ю, що прийшли ми завидна, а йшли, здається, вночі. Подовгу затримуючись у кожній кімнатці. Як пройти повз контракт, підписаний багато-багато років тому Андрієм Канчельскісом, наприклад?
А вздовж стін – бронзові відбитки футбольних ніг. Кращі люди «Шахтаря» всіх часів приїздили спеціально, знімали взуття, залишали зліпок.
Ось Грачов, Звягінцев, Дегтярьов. І нинішнє покоління. Із Тимощуком на чолі.
– І в кого виявилася найбільшою нога? – поцікавилися ми.
– А ви не бачите? – відповів директор. – Погляньте он туди…
– Нічого собі!
Чийсь відбиток вирізнявся. Оце лапа так лапа. Чия ж? Що за велет?
Виявилося, капітана «Шахтаря» і збірної Хорватії 29-річного Дарійо Срни. Не надто він вирізняється зростом. Тільки талантом.
День по тому Дарійо приїхав на інтерв’ю не один. Із донькою Касею, якій півтора роки.
– Дружина захворіла, доводиться мені Касю няньчити. Але я спритно вправляюсь. Найкращий татко на світі! – Срна висловлювався милою скоромовкою. Російську опанував так, що запнувся за півтори години лише раз – «бачення» переплутавши з «везінням».
– Знаменитий баскетболіст Чарльз Барклі розповідав у інтерв’ю: «Щоразу, коли розумію, що час міняти підгузки, намагаюся бігти до дитини якомога повільніше. Аби дати шанс нашій няні». Не ваш випадок?
– Та ви що! Для мене змінити Касі памперс – абсолютно не є проблемою. Маємо няню, але й без неї вмію все-все, дружині допомагаю.
Мультики на iPad капітанську доньку цікавили мало. Набагато більше займав диктофон. Примірялася і так і сяк – тільки б Дарійо не втрачав пильності. Варто було на секунду відволіктися – і перекинула на одного з нас склянку апельсинового соку.
– Мокрий? – поспівчував Срна.
– Ухилився, – збрехав кореспондент.
Характер
– Ви пам’ятаєте головний аргумент людей, які 2003-го відмовляли їхати в Донецьк?
– Тоді у Європі про «Шахтар» ніхто не чув. Це ж не київське «Динамо» і не «Спартак». Дві години проговорив із рідними та вирішив – їду! Вплинуло, що клуб підписав Вукича, Лалатовича, Пажина, Йовановича, трохи пізніше – Плетікосу.
– Було з ким спілкуватися.
– Так. Щоправда, я приїхав – і півроку не грав.
– Кляли себе?
– Було важко. Провів уже 12 матчів за збірну, кликали мене різні клуби – і раптом сиджу на лаві. Врятував характер. Якщо бачу, що можу грати в цій команді, – себе жаліти не буду. Власною роботою просто змушу тренера випускати на поле. Так і сталося.
– Була й інша проблема. Уклавши контракт із «Шахтарем», розсварилися з майбутньою дружиною Мірелою. Вона не бажала жити в Донецьку.
– Це ви десь прочитали? Що за дурниці! Цікаво, що ще там було написано?
– Що не розмовляли чотири місяці.
– Ха! Оце вигадка! Повірте, дружина без розуму від Донецька. Обожнює це місто. Головне, що незабаром відкриють хороші школи. Буде й американська, й англійська. Доньці потрібно дати гідну освіту.
Офіціант
– Якщо б не футбол, чим сьогодні займалися б?
– Працював би офіціантом. А ким мені ще ставати? У нашому Метковичі суцільні кав’ярні. Щодесять метрів – кав’ярні, кав’ярні, кав’ярні…
– Підробляли там?
– Ні, мав інші обов’язки. Родині після війни жилося нелегко. У нас був великий газон – вирощували помідори, огірки, салат. Потім продавали.
– Газон – це город?
– Точно, город.
– Самі стояли за прилавком?
– У тому-то й річ. Коли бачив друзів – ховався. Аби не помітили. Дуже соромився.
– Можна зрозуміти.
– У випускному класі одержав одиницю. У нас це погана оцінка, так само як і у вас. Мені дали місяць на виправлення. І тут виклик до юнацької збірної Хорватії. Потрібно обирати – школа чи збірна. Батько сказав: «Тільки школа!» А на ранок сам вирушив туди і домовився, щоб у мене прийняли іспит на тиждень раніше. Це була мука. Я зубрив день і ніч, день і ніч…
– Що ж за предмет такий?
– Електротехніка.
– Нічого собі дисципліни в хорватських школах.
– Викладач не встигав ставити запитання – я відповідав майже напам’ять. Спокійно поїхав до збірної. А після цього мене запросили в «Хайдук».
– Найбільш дивний вчинок вашої юності?
– Продав овочі, забрав всі гроші й придбав собі бутси.
– Від батька дісталося?
– О-ох!.. Дістав я по попі. Батько забрав бутси і повернув назад до магазину.
– Жорстко.
– Минув певний час – і він подарував мені найкращі бутси, фірмовий Adidas.
– Батьки так само живуть у Метковичі?
– Так.
– У тій самій маленькій квартирці?
– Я їм придбав великий будинок.
– У вашої родини важка історія…
– Я сам не все знаю. Коли починають розповідати – навертаються сльози. Батько на два роки залишився без батьків і потрапив до дитячого будинку. Його матір 1941-го спалили сербські партизани. Батька, здається, також. Або вбила очманіла куля у кав’ярні. Те, що пережив мій батько, мало хто витримав би. Одного разу до нього приїхали англійці, взяли інтерв’ю.
– Читали?
– До кінця – не зміг. Я читав і плакав! Зате зрозумів одну важливу річ. Порівняно з тим, що пережив батько, будь-які мої проблеми – така дурниця…
– У вашого старшого брата Ігора синдром Дауна?
– Немає в нього жодного синдрома Дауна. Журналісти наплутали. Брат народився хворим, але це інше. Зараз розуміємо, що помилився лікар, приймаючи пологи. Ігор – нормальний хлопець, щось може робити, щось ні.
– Що може?
– Пише, читає, розмовляє. Сам приймає ванну, перевдягається. Грає трошки у футбол і баскетбол. У букмекерській конторі постійно робить ставки на перемогу «Шахтаря». Він у цьому плані професіонал. Трапляється, програємо, одразу телефонує: «Дарійо, як?! Я на вас поставив…»
– Ігор одружений?
– Ні, живе з батьками.
«Уемблі»
– Якщо до вас приїдуть гості з Хорватії, куди поведете в Донецьку?
– Насамперед – на «Донбас Арену». Мені здається, будь-якій людині з Європи цікаво було б глянути. Якщо хочеш до ресторану – є «Пушкін». Дискотеки також відмінні. Донецьк росте, розвивається. У цього міста відчувається душа.
– Зрозуміло, що «Донбас Арена» для вас поза конкуренцією. А стадіон номер два?
– Стамбульський, «Фенербахче». Там і Кубок УЄФА взяли, і Туреччину зі збірною в стикових матчах перемогли. Зрозуміло, живуть у моєму серці стадіон «Полюд», на якому грає «Хайдук», і загребський «Максимир», де мій гол вивів Хорватію на чемпіонат світу…
– «Уемблі» не забудьте.
– Звісно! «Уемблі»! Але він все-таки дорожчий вам у Москві, аніж нам у Хорватії. Правильно?
– Мабуть.
– Я досі пам’ятаю, як після фінального свистка за секунду нікого з англійців на полі не залишилося. А ми святкували! Але ж ви не все знаєте про цей матч.
– Хіба?
– Ми вже забезпечили собі перше місце в групі і перед матчем щосили гуляли. До Лондона приїхали розслаблені. Так і вийшли на поле.
– Отже, ця перемога – диво?
– Грали ж ми краще. Виходить, жодних чудес. Оличу, який на той час пішов із ЦСКА, прямо в роздягальню телефонували футболісти з Москви. Щось кричали в трубку, дякували.
– Це був Ігнашевич.
– Може бути. А я прилетів до Донецька і отримав розкішний букет від уболівальників Росії. У нас було відкрите тренування – хтось із журналістів вручив.
– Розмови про «мерседеси» в подарунок від московських бізнесменів сприймали всерйоз?
– Ні, та що ви. Які «мерседеси»? У кожного з нас є можливість придбати хорошу машину. Не потрібно подарунків.
– Улі Хенесс, президент «Баварії», сказав про Олича – «приголомшливий характер». Ви його давно знаєте – дійсно, приголомшливий?
– Неймовірний! Якщо колись Івіца сяде за мемуари – доведеться щодня додруковувати тираж. Стільки травм, скандалів, трансферів! У мене в голові не вкладається, як Олич повертається після страшних переламів. Ми грали в Спліті товариський матч із Бразилією – Івіца розірвав «хрести». Повернувся. Потім історія повторювалася в «Гамбурзі» й «Баварії». Олич завжди грає на 300 відсотків. Самовіддача – безмежна.
– А Дуймович що за людина?
– У Хорватії він почав у маленькому клубі. Догрався до московського «Динамо» і «Сарагоси». Чудовий футболіст. Розумний. Багато книжок читає.
– Це показник.
– Розповідав про Достоєвського і російські театри. Каже: «Большой театр – це щось!» Дуймович відіграв значну роль у нашій перемозі над Туреччиною. Все вигризав у центрі поля. Я здивований, що він рік просидів у запасі в «Динамо». Утім, і Босінгва не грав у Анчелотті…
– Плетікоса вважає, що «Спартак» зруйнував йому кар’єру.
– Таких слів від Стіпе не чув. Його не зламали труднощі в «Спартаку». Він піднявся і зараз знову один із найкращих воротарів російського чемпіонату. Я дивлюся матчі «Ростова» – Плетикоса в порядку. А в «Спартаку» опинився на лаві через ліміт на легіонерів. Цей ліміт вбиває вашу лігу!
– Він і в Україні є.
– У нас все ж м’якше – «4+7». Хтось скаже, мовляв, подумаєш, легіонером більше, легіонером менше. Насправді ж різниця величезна!
Ахметов
– Плетікоса повідомив нам, що ніхто з його тренерів не кричав у роздягальні голосніше, ніж Луческу. Пам’ятаєте, коли це було особливо голосно?
– Містер завжди кричить. Ми звикли.
– Бувало таке – сидите й чекаєте, що Луческу знову почне галасувати, а він зберігає спокій?
– Зо два роки тому в Румунії зіграли 0:0 з «Тімішоарою» і не потрапили в Лігу чемпіонів. Містер влетів у роздягальню, я думаю: «О, буде скандал!» А він сказав: «Це життя. Поїхали далі». І потиснув руку кожному. У цьому сезоні після поразок від «Барселони» й «Порту» пошумів зовсім трошки. Я розумію, чому Містер кричить.
– Чому?
– Він знає, на що ця команда здатна. Найчастіше повторює фразу: «Грайте у свій футбол!» Ми навіть на «Ноу Камп» собі не зрадили. От скажіть – хто ще там буде атакувати? Так, поступилися 1:5, але по грі розгрому не заслуговували. У нас було п’ять забійних моментів!
– Зате «Рубін» став стіною у своїй штрафній і привіз із Барселони три очки.
– Молодці. Але наша гра сподобалася глядачам більше. Трішки везіння – і все могло скластися інакше. Подумайте тільки: «Шахтар» на «Ноу Камп» притис до воріт «Барселону» на чолі з Мессі, Хаві, Іньєстою! Ми довели, що не боїмося нікого. І в цьому заслуга Луческу. З-поміж усіх тренерів, з якими працював, він для мене номер один! Як професіонал, як людина, як друг.
– Як друг?
– Так! Так! Звичайно, між нами є дистанція. Але за вісім років, що ми разом, для футболістів «Шахтаря» він вже більше ніж тренер. Містер тільки з боку здається суворим. Насправді має дуже добре серце. Припустімо, якщо в когось народжує дружина, гравця одразу відпускає. Каже: «У цей момент ти маєш бути поряд із родиною». І потім, не забувайте, скільки «Шахтар» виграв із Луческу. П’ять чемпіонатів, три Кубки, Суперкубок, Кубок УЄФА…
– Залишилася Ліга чемпіонів.
– Рано чи пізно виграємо її також! Даремно смієтеся. Ви просто погано знайомі з Ахметовим. Президент слів на вітер не кидає. Візьміть його старі інтерв’ю. Року 1999-го на «Стад де Франс» він сказав журналістам, що побудує в Донецьку стадіон не гірший. І збудував! А до цього – шикарну базу.
– Ми там були – база приголомшлива.
– А вам відомо, що Ахметов багато років тому пообіцяв уболівальникам привезти до Донецька європейський кубок? Привіз! Тепер його мрія – Ліга чемпіонів. До чвертьфіналу там ми вже добиралися – і це не межа. Якби таких президентів, як Ахметов, в світі було більше, рівень футболу виріс би відсотків на сорок! «Шахтарю» він віддає все – гроші, емоції, любов. При цьому ніколи не лає гравців.
– Невже?
– Ні-ко-ли! Приміром, восени вдома програли «Металісту». У другому таймі за рахунку 0:2 на характері зламали гру. Забили гол і виглядали настільки чудово, що мали б перемагати 4:2. Але купу моментів не реалізували. Після матчу президент зайшов до роздягальні, всім потис руку і сказав: «Хлопці, я відповідаю – якщо завжди будете грати з такою пристрастю, як останні півгодини, станете чемпіонами». Знаєте, я часто згадую одну розмову з Ахметовим…
– Яку?
– Я починав півзахисником. Раптом Луческу вирішив награвати мене в обороні. Мені це не сподобалося. Хотілося виходити на улюбленій позиції, тим більше що в захисті з незвички виходило погано. Містер все одно довіряв. Поступово я освоївся, але продовжував бурчати. І тоді почув від президента: «Півзахисників, як Дарійо Срна, я знайду штук п’ятдесят. А ось захисників, як Дарійо Срна, – дуже-дуже мало».
– І ви заспокоїлися?
– Так. Хоча сам бачив, що не можу змагатися в техніці, тонкому розумінні гри з Вілліаном, Дугласом Костою, Фернандіньо та іншими бразильцями. У мене козирі інші. І ось результат – рік тому потрапив до символічної збірної Ліги чемпіонів за версією УЄФА. Для мене це велика честь. А якщо б тоді затявся і залишився грати в півзахисті, мене б у «Шахтарі», напевно, вже не було.
Д. Д. М.
– До речі, про ваших бразильців. Віктор Прокопенко дивувався Матузалему, який пив коньяк склянками і димів, як паровоз, прикурюючи одну сигарету від іншої. Ви також зомліли, коли побачили?
– На моїх очах Матузалем такого собі не дозволяв. Але цілком припускаю, що це було. Навіщо Прокопенку обманювати? Матузалем – хороший хлопець і класний футболіст. На мій погляд – найкращий бразилець, що колись виступав за «Шахтар». Але занадто легко ставився до життя. Був би він справжнім професіоналом, грав би в «Реалі»!
– Ви також одного разу відзначилися – 2006-го перед відбірковим матчем із Росією. Коли зрозуміли, що ваші пригоди з Оличем і Балабаном нічним Загребом завершаться скандалом?
– Щойно з’явилися на дискотеці. Виявивши там журналістів, я зітхнув: «Усе, хлопці, до побачення».
– Так ви одразу пішли?
– Я мав на увазі, що завтра у збірній нам скажуть «до побачення». Ні, ми залишилися. Але це було неважливо. Нас помітили, піймали на камери – проблем у будь-якому разі не вдалося б уникнути.
– А на дискотеці ще й бійка спалахнула…
– Так, хтось дістав пістолета, приїхала поліція. До того моменту нас там давно не було, в жодній бійці ми не брали участь. Але преса зробила скандал. І вранці Славен Білич (головний тренер збірної. – Прим. СЕ) відправив нас по домівках. У Донецьку на базі я зустрів Луческу, який, звичайно, багато чув про цю історію.
– Що сказав вам?
– Розсміявся: «Дарійо – феномен!» Потім додав уже серйозно: «Тепер у тебе немає вибору. На полі треба доводити, що ти гідний грати в збірній. А ніч на дискотеці – всього лише епізод».
– Довели?
– Як бачите. Сьогодні я ношу капітанську пов’язку і в «Шахтарі», і в збірній. Для мене ця історія – урок.
– На стосунки з Біличем вона не вплинула?
– Дякувати Богу, ні. До того ж ми вибачилися. Взагалі Білич така людина, що вміє знайти підхід до кожного футболіста. У цьому його сила.
– Він не тільки тренер збірної, але й гітарист рок-групи Rawbau. Вам подобається ця музика?
– Почнемо з того, що мені подобається сам Білич. А отже, і його музика. Щоправда, на концерті Rawbau жодного разу не був. Та й після призначення в збірну Славен у групі вже не грає. Не до цього.
– А хто татуювань має більше – ви чи Білич?
– Мабуть, я.
– Скільки?
– П’ять чи шість.
– Точно не пам’ятаєте?
– Давайте рахувати. Ім’я брата, дружини, доньки. І двох друзів – Даніеля Вушковича й Маріо Царевича.
– Друзів-то навіщо?
– Ми познайомилися в «Хайдуці», де починали кар’єру. Весь вільний час проводили разом, потоваришували. Потім життя розкидало світом. Маріо грає в Ізраїлі, Даніель тренером став. Мати таких друзів – щастя. У цих хлопцях я впевнений так само, як у собі. Якось ми домовилися, що зробимо однакові татуювання – початкові букви наших імен: «Д. Д. М.».
Літак
– Який ви сентиментальний. Поразки сприймаєте близько до серця?
– Коли 2008-го Туреччина вибила нас із чвертьфіналу чемпіонату Європи, я розплакався. Утім, не я один. Ви не уявляєте, як це прикро – забити на 119-й хвилині, пропустити за секунди, що лишились, і програти по пенальті! Причому виходили б на Німеччину, для якої збірна Хорватії – найбільш незручний суперник. Німців перемагаємо майже завжди. Гадаю, впоралися б з ними і там. І от він, фінал…
– Поразка від «Севільї» в Кубку УЄФА та гол імені Палопа викликав схожі емоції?
– Ні. Я той матч пропускав через дискваліфікацію. Дивився з трибуни, як воротар нам забиває за 18 секунд до кінця. Елано з Жадсоном навіщось у контратаку пішли, і Палопа ніхто не тримав. Після гри я спустився в роздягальню. Стан шоковий, але сліз, здається, ні в кого не було. Містер дуже сильно лаявся, ось це пам’ятаю…
– Книжку Луческу читали?
– Почав нещодавно.
– Відкрили для себе щось нове?
– Поки що ні. Але все одно цікаво.
– Російські книжки читаєте?
– Обмежуюся великими інтерв’ю в газетах. Вони як книжки. На російську класику в мене не вистачає терпіння. Можу прочитати якийсь кримінал…
– Детектив?
– Ну так.
– Цього року п’ять «Оскарів» отримав чорно-білий німий фільм «Артист». Дивились?
– Ні, але збираюся. Стільки чув про «Артиста», що хочеться нарешті й побачити. Взагалі мій улюблений фільм – «Джон К’ю» з Дензелом Вашингтоном. Переглядаю час від часу. Відмінне кіно, хай і не має він жодного «Оскара».
– Одного разу Террі в роздягальні «Челсі» підпалив потішні труси в горошок помічника Моурінью. Як жартують у ваших командах?
– Труси нікому не підпалюють. У нас жарти добрі. Наприклад, один із гравців збірної Хорватії посадив у машину собаку. Його засікли журналісти. Опублікували знімок у газеті. Так хлопці фото цієї собаки віддрукували на майках і вийшли в них на тренування. Посміялися… А в «Шахтарі» якось придбали кубок і вручили гравцю, який тренується найгірше.
– І хто «герой»?
– Алекс Тейшейра.
– На фінал Кубка УЄФА в Стамбул ви замовили із Загреба для вболівальників чартер. Дороге задоволення?
– Уявлення не маю. Гроші зняли з картки – а яку точно суму, не вникав. Та це й неважливо. Я запросив на фінал найближчих людей – маму, батька, братів, родичів, друзів… Усього – 125 чоловік. Просто хотілося віддячити їм за те, що для мене зробили.
– Чи не тоді ви в кабіні пілотів летіли?
– Ні-ні! Це було в чартері «Шахтаря», коли поверталися з Франції. Я сам напросився в кабіну. Цікаво ж побачити все на власні очі. Але поводився тихо як мишка. І руки про всяк випадок тримав за спиною. Щоб ненароком не зачепити чогось.
– Самі ж до літака не прицінювалися?
– Та ви що! Я ж не мільярдер.
– Тоді давайте про автомобілі. Найспритніша машина, яку ви мали?
– «Бентлі» або «Астон Мартін». Але рекорди швидкості – це не до мене. По молодості міг поганяти, а зараз я водій дуже акуратний. Чим старшим стаю, тим менше тягне ризикувати.
– У Києві ви відкрили ресторан на паях із хорватом Івіцею Піричем, який грав у місцевому «Арсеналі». Після його від’їзду заклад планували перевезти до Донецька. Що завадило?
– Рестораном я не займався. Лише трішки взяв участь фінансово, все інше було на Івіці. Коли він пішов із «Арсенала», ресторан продали. Навіщо мені зайвий клопіт? Поки граю, не хочу розпорошуватися на бізнес.
– А як же компанія «Дарійо Срна», яка виграла тендер на будівництво готелю в донецькому парку?
– Цей проект також повністю веде друг. Я в його справи не лізу. Мене цікавить тільки футбол!
– Будинок у Донецьку коли придбали?
– Три роки тому. Для мене це місто стало рідним. Якщо коли-небудь піду з «Шахтаря», Донецьк не забуду ніколи. Буду приїздити, ходити на матчі, вболівати.
– Багато хто говорить, що після завершення кар’єри ви залишитеся працювати в «Шахтарі». Це правда?
– Не знаю. Я так далеко не загадую. З «фізикою» в мене все гаразд, якщо не буде травм – грати збираюся довго. Нещодавно порадів за «Манчестер Юнайтед», який обіграв «Норвич» – 2:1. Спочатку забив Гіггз, потім Скоулз. Їм на двох – 75 років! Ось із кого потрібно брати приклад!
Прес-служба ФК «Шахтар» за матеріалами «Спорт-експресу»
