Ще з союзних часів київське «Динамо» на правах головної команди Української РСР, яке йому присвоїли вищі компартійні структури, ходило в старших братів усіх українських клубів. Динамівці були під всемогутнім крилом першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Тому на спортивні підсумки матчів з республіканськими командами, як не крути, впливали певні чинники. Як було грати з «Динамо» в ті часи, а потім і в українські, на собі відчув легендарний воротар «Шахтаря» 1960-80-х років Юрій Дегтерьов.
– Вперше зіткнувся зі заданим результатом матчу проти київського «Динамо» в 1968 році. Нам, футболістам, перший секретар Донецького обкому партії Володимир Іванович Дегтярьов відверто сказав: «Щербицький попросив здати матч. Синки, молодший перед старшим гнеться ». Проти цього цирку виступили тільки Валерій Лобановський і Олег Базилевич, що грали тоді за «Шахтар». Навіть відмовилися виходити на поле, якщо буде здача. В результаті вони залишилися в запасі. З цим матчем у мене пов’язані ще такі спогади. Дегтярьов дуже не хотів віддавати гру. Тому фразу «молодший перед старшим» він сказав в роздягальні перед самим матчем. До того, їдучи на підприємства області, у нас на базі намагався врятуватися від настирливості партійних київських «шісток», яким потрібно було точно знати і доповісти шефу – «Шахтар» програє. І все-таки його вже на стадіоні видзвонив Щербицький. Ще епізод. Хвилин 15 до кінцівки гри, а рахунок 2:2. Сашка Поллак, наш захисник, мені і забив. Ну, не могли ми підвести нашого батька Володимира Івановича Дегтярьова. Йому за відібрані у Києва очки так би влетіло по партійній лінії. І привід придумали. Закінчився матч, зайшли в роздягальню. Усі, звичайно, похмурі. Сидимо, чекаємо, як нам і сказали, Дегтярьова. Тут він заходить з бухгалтером якийсь шахти і нам за програш видають преміальні. Це був перший і останній такий випадок у моєму житті. Володимир Іванович віддячив нам за те, що зрозуміли його ситуацію.
– Ставлення «Динамо» до «Шахтаря» як до молодшого брата було в радянські часи в порядку речей?
– І не тільки до нас. Всі українські команди ходили «під Києвом». Повинні були віддавати очки і Луганськ, і Дніпропетровськ, і Одеса … Тоді присвоювалося по два очки за перемогу. У «вишці» при Союзі від України виступало чотири-п’ять, бувало і шість команд. Очки в матчах українців з «Динамо», як правило, ділилися «два до одного»: перемога киян, нічия суперників. Ось і рахуйте, чемпіонат ще не почався, а у киян в кишені десять, а то і дванадцять очок.
– Хто повідомляв гравцям «радісну» новину, що треба здати гру Києву?
– Все проходило по партійних каналах, а нам про це говорив Дегтярьов. А от коли його в 1976 році прибрали з посади першого секретаря, нам ніхто не міг стати указом: вигравати, програвати. Тому аж до розвалу Союзу «Шахтар» з «Динамо» в піддавки не грав. Хто був на полі сильніше, той і перемагав. «Заруби» були конкретні. Тиск з ЦК КПУ був, але нас це мало цікавило. В обкомі партії не було людини, яка могла б нас змусити здати гру Києву.
– У другій половині 1990-х з динамівцями ви стикалися вже в якості тренера «Шахтаря» по воротарям. Партії вже не було. Як тоді вишиковувалися матчі з «Динамо»?
– Повна привілея віддавалася Києву. Запитань бути не могло. Судді десь, у міру потреби, нас на свисток могли підсадити. За однакові дії в боротьбі за м’яч в нашу сторону – штрафний, в сторону киян – ні-ні. Симпатії суддів були видні всім. Як же! «Динамо» – флагман українського футболу, базова команда збірної країни. Самі динамівці, по-моєму, допомогу арбітрів в потрібний момент сприймали як само собою зрозуміле.
Прес-служба ФК «Шахтар»
