Провести золотий сезон вдається далеко не кожному фанату. Цього року лише один уболівальник «Карпат» побував абсолютно на всіх офіційних матчах своєї улюбленої команди. На зустріч Андрій Марковець прийшов у новій ексклюзивній футболці – це подарунок від друзів-фанатів. Провести золотий сезон – велика честь, але й не менші труднощі, які треба пройти на шляху до визнання.
– Взагалі, я золотий сезон не планував. Раніше мріяв про це, але не знав, чи вдасться втілити. Особливо в сезоні, що завершився, адже там були і виїзди в Грецію та Ірландію. А з єврокубками завжди важче. Проте, коли вдалося побувати на всіх матчах в Донбасі, а також на Лізі Європи, то й подумав, що можна спробувати.
– Коли зрозумів, що реально претендуєш на фанатське «золото»?
– Десь після того, як «Карпати» припинили свої виступи в Лізі Європи. Після виїзду на матч проти донецького «Металурга» подумав, що є хороші шанси. Взагалі, в нашому львівському фанатському русі є дуже мало людей, яким вдавалося провести золотий сезон. Мені пощастило. Коли приїхав з Дніпропетровська, а то був останній виїзд, друзі подарували мені футболку. Я їздив і за себе, і за всіх інших фанатів, у кого золотий сезон зірвався.
– Які перешкоди були на шляху?
– Золотий сезон – це одна велика перешкода. По суті, майже вісім місяців треба планувати відповідно до футбольного календаря. Хтось запрошує на день народження, а в тебе матч. Раз мені довелося втікати з весілля. Просто в костюмі я непомітно «змився» і побіг на стадіон. Важливо, що мені пощастило з колегами по роботі. Їм дуже часто доводилося мене підміняти, інколи по тижню та більше. Правда, я їм з виїздів завжди привозив пиво та сувеніри. Без них у мене не було б золотого сезону. Без них мене б з роботи вигнали, що було б зовсім зле. Але на щастя, все вдалося. Квитки я завжди старався замовляти заздалегідь, бо влітку з цим завжди проблеми. Друзі знову ж таки допомагали, замовляли в Інтернеті. Інколи доводилося їхати з пересадками, з одного села до іншого. За цей весь сезон мені довелося і їздити всіма видами транспорту, і літати. На жаль, тільки на кораблі не плавав. Хоча… Найперший виїзд в Маріуполь у мене міг зірватися. Туди вирушило четверо фанатів. Ми поїхали поїздом Львів – Маріуполь. Біда тільки в тому, що до міста потяг прибував о 19:00, а гра починалася о 17:00. Від безвиході, просто з поїзда ми почали дзвонити дніпропетровським друзям, питати, чи можуть вони якось нам зарадити. Один спершу пообіцяв допомогти, але в останню мить у нього з’явилися проблеми і все зірвалося. Але ми врешті-решт таки домовилися. Фаната «Дніпра» звуть Магелан, до цього ми його ніколи не бачили. І от уявіть – він забирає нас з вокзалу, ми сідаємо в його машину і за три години долаємо 312 кілометрів по дорозі, що до болю нагадує маршрут типу Львів – Шацьк. Він не шкодував ні себе, ні машини, і ми таки встигли – правда, на сектор потрапили на 52-ій хвилині матчу.
– Золотий сезон міг зірватися через втручання міліції?
– На щастя, такого не було. Я стараюся оминати міліцію, щоб не потрапляти до їхніх списків. Уваги не привертав. А от моєму товаришу, який також йшов на золотий сезон, міліція все зіпсувала. Його просто не пустили на гру в Харків проти «Металіста».
– На Лігу Європи було важче потрапити, аніж в Донецьк чи Маріуполь?
– Я для себе так розумію: якщо ти плануєш провести золотий сезон, то маєш бути на кожному матчі, незалежно від того, де грає команда і в якому турнірі. З Ірландією нам допоміг клуб. Виділив в літаку місця і ми летіли разом з командою. Хто мав можливість, паспорт, візу – ті полетіли. Разом з технічним директором «Карпат» Тарасом Гордієнком я їздив в Київ в ірландське консульство, постійно тримав зв’язок з посольством Ірландії в Москві. В останній день перед вильотом ми таки отримали паспорти з візами. Кількість місць, ясна річ, була обмежена, але обійшлося без конфліктів. А от на Грецію на мене місця не стало. Я все сподівався, що хтось відмовиться і з’явиться бодай якась можливість. У день вильоту взяв паспорт, кинув плавки в рюкзак і пішов на роботу. Кожні 10 хвилин телефонував, питав, чи часом нічого не змінилося. Коли до вильоту залишилося півтори години, сказав на роботі, що вийду на 15 хвилин перекусити. Надворі не витримав, зловив таксі і полетів в аеропорт. Там побачив кількох керівників клубу, підійшов, сказав, що дуже-дуже хочу підтримати команду, що планую провести золотий сезон. Мене зрозуміли і сказали: «Ну давай, щось придумаємо, поставимо тобі табуретку». Я просто не вірив своєму щастю! Подзвонив на роботу і сказав, що мене не буде 10 днів… Мовляв, вибачайте, хлопці, але я вже в залі очікування аеропорту. Одразу з Греції ми полетіли в Сімферополь, на матч проти «Таврії».
– У тебе було достатньо грошей з собою?
– Я мав тисячу гривень, одразу поміняв їх на сто євро. В Греції знайшов якийсь хостел за 15 євро, далі перебивався чим міг.
– Що в рюкзак кладеш, коли їдеш на виїзд?
– Завжди зі мною клубна роза. Той, хто любить пиво, – бере і його. А я завжди подорожую з книжкою. Взагалі, нічого зайвого. Усе може вміститися навіть в маленьку сумочку, яку вішають на пояс.
– У фанатів є залізне правило – якщо команда програє, то футболки від гравців не приймаються. Цього сезону «Карпати» виграли на виїзді лише раз…
– Футболок у мене небагато. Правда, після матчу в Дніпропетровську свою футболку мені подарував Іван Мілошевіч. Я підійшов до нього і сказав про золотий сезон і про те, що хотів би отримати на пам’ять саме його футболку. Ми з ним спілкувалися, коли в «Карпат» була чорна полоса. Я знаю, що він небайдужий до команди, тому саме в нього й попросив. Взагалі, за сезон поповнюю свій карпатівський гардероб однією футболкою. За гравцями не бігаю, але коли кидають майки у фан-сектор, то звісно, намагаюся її зловити. Минулого чемпіонату в Луганську Федецький сам дав мені футболку. Раніше він давав фанатам майку після кожної гри. Півсектора ходило з 44-им номером. Тепер він постійно міняється з суперниками. Мабуть, Анатолій Тимощук йому це підказав.
– На новий сезон теж плануєш відвідати всі матчі?
– Мабуть, ні. Моя дівчина ледве той витримала (сміється). Але їздити буду, звісно. В Дніпропетровську, коли все закінчилося, мене вже почало тягнути на нові мандрівки. Хотів би десь підтримати збірну України.
– На Євро?
– Ні. Євро буду дивитися по телевізору, десь далеко звідси. Це не моя команда. Якби «Карпати», то я не шкодував би ні грошей, ні часу. Хоч збірна – це команда кожного українця, але це не «Карпати». Звичайно, є фанати збірної, але… Так підійшли до тої підготовки, так всім гайки закрутили. Особливо для тих, хто футбол любить найбільше у своєму житті, влаштували якісь виклики, співбесіди, погрози. Мої друзі з Донецька взагалі відмовилися на футбол ходити. Там на них так тиснуть, що й уявити важко. Наприклад, телефонують до когось, кажуть, виходь, ми біля під’їзду. Стоїть там міліція, каже, ти дивися, мовляв, не ходи на футбол, бо в нас в районі багато хуліганів розвелося, можуть зустріти ввечері. Словом, на очі не потрапляй. У Львові не так, але щось схоже теж відбувається.
– У поїздах, мабуть, ти часто зустрічаєшся з цікавими людьми…
– Справді, таких немало. Якось їхав зі старшим подружжям, вони виявилися фанатами біатлону. Часто на схід їдуть наші заробітчани, по дорозі в Росію. Везуть з собою цілі клунки, всіх пригощають котлетами та відбивними. Один з них розказав мені історію про те, чому зіпсувалося калуське пиво, бо він працював на заводі в Калуші. Питає мене: «Доки пиво було смачне?». І сам відповідає: «Чани були величезні, аж до стелі. А якось туди зайшов один пиячок з баняком, хотів з похмілля зачерпнути трохи пива. Але не втримався на ногах, упав в пиво і втопився. З того часу калуське пиво зіпсувалося».
Інформаційний центр ФК «Карпати», www.fckarpaty.lviv.ua
Оригінал публікації http://fckarpaty.lviv.ua/ua/news/8520/page.html